Відбір

Глава 6

Наступного тижня наше помешкання було переповнене урядовцями, які мали підготувати мене до Відбору. Першою прийшла якась неприємна особа, вочевидь переконана, що половина зазначених у моїй заявці відомостей — брехня. Потім приїхав співробітник монаршої охорони обговорити з місцевими воєнними заходи безпеки та провести огляд нашого будинку. Ймовірно, я могла вже починати нервувати щодо можливого нападу повстанців, не очікуючи на переїзд до палацу. Чудово.

Двічі нам телефонувала якась Сильвія — дамочка, судячи з голосу, самовпевнена і ділова, — цікавилася, чи потребуємо ми чого-небудь. Але найбільше я зраділа візиту сухенького дядечка з борідкою, як у цапа; він прийшов до нас зняти з мене мірки для мого нового гардеробу. Я не була впевнена, які відчуття в мене викликає перспектива постійно носити такі ж вечірні сукні, як у королеви, але з нетерпінням очікувала на можливість спробувати.

Останній відвідувач прийшов у середу, за два дні до мого від’їзду. Він повинен був ознайомити мене з офіційними правилами. Він був сухоребрий, увесь час пітнів і мав жирне волосся. Щойно переступивши поріг нашого будинку, він одразу ж запитав, де можна порозмовляти наодинці. Це був перший натяк: щось іде не так.

«Ми можемо пройти на кухню, якщо Ви не проти», — запропонувала мати.

Він втер лоба хусткою і подивився на Мей: «Насправді мене влаштує будь-яке місце. Тільки я би попросив вашу молодшу доньку залишити нас».

Що такого він хотів нам сказати, чого не повинна була чути Мей?

«Мамо?» — обізвалася сестра, засмучена тим, що вона мусила залишити нас.

«Мей, люба, позаймайся живописом. Протягом останнього тижня ти трохи відстала у навчанні».

«Але...»

«Ходімо, я проведу тебе, Мей», — запропонувала я, помітивши, як в її очах з’явилися сльози.

В коридорі, де ніхто не міг нас чути, я обійняла її і прошепотіла:

«Не хвилюйся, ввечері я тобі все розповім. Обіцяю».

На щастя, вона не розкрила нашу маленьку таємницю, при цьому застрибавши. Замість того, вона лише похмуро кивнула та пішла у свій куточок, що в татовій студії.

Мати налила чаю сухореброму і втрьох ми сіли до столу. Він дістав кипу паперів, ручку, а також течку, підписану моїм ім’ям. Коли все було акуратно розкладено, він промовив:

«Прошу вибачення за таку таємність, але я змушений торкнутися таких питань, які не призначені для молодих вух».

Ми з мамою перезирнулись.

«Міс Сінгер, як не брутально це може прозвучати, але з минулої п’ятниці ви вважаєтесь власністю Іллеа. Від цього моменту ви зобов’язані піклуватися про своє тіло. Ще вам треба буде підписати деякі документи. Якщо ви відмовитеся, то не будете допущені до участі у Відборі. Ви розумієте?»

«Так», — обережно вимовила я.

«Дуже добре. Почнемо з найпростішого. Ось вітаміни для вас. Оскільки Ви П’ятірка, вважаю, Вам не завжди вдається добре харчуватися. Ви повинні приймати їх по одній на день. Вдома ви будете це робити самостійно, а у палаці у вас будуть помічники». — Він передав мені об’ємний слоїк разом із бланком, в якому я мала розписатися про його отримання.

Я ледь не розсміялася. Невже хтось потребує допомоги, щоб з’їсти таблетку?

«Я маю виписку від вашого родинного лікаря. Тут немає про що турбуватися. Судячи з усього, у вас відмінне здоров’я, хоча він повідомив, що останнім часом ви не дуже добре спите?»

«Ммм... просто через усі ці хвилювання мені було трохи не до сну».

Це була майже правда. Дні пролітали у круговерті приготувань до від’їзду, а вночі, наодинці із собою, я думала про Аспена. Це був єдиний час, коли я не могла позбутися думок про цього.

«Зрозумів. Що ж, я можу зробити так, щоб уже ввечері у вас були ліки. Ви мусите гарно відпочити».

«Так, — втрутилася мати. — Вибач, люба, але ти маєш втомлений вигляд. Будь ласка, організуйте для неї снодійне».

«Так, мем. — Сухоребрий зробив ще одну помітку у моїй течці. — Рухаємося далі. Я розумію, що ця тема інтимна, але я маю обговорити це з кожною учасницею, тож, будь ласка, не соромтесь. — Він зробив паузу. — Мені потрібен доказ, що Ви насправді незаймана».

У мами очі полізли на лоба. Так ось чому він наполягав на тому, щоб Мей не була присутньою під час розмови!

«Ви серйозно? — Я не могла повірити, що вони відправили до мене чоловіка з таким запитанням. Принаймні це могла б зробити жінка...»

«Боюсь, що так. Якщо ви вже не дівчина, нам необхідно дізнатися про це зараз».

Ох. Та ще й у присутності моєї матері.

«Я знаю закон, пане. Я ж не дурепа. Звичайно, я незаймана».

«Добре подумайте. Якщо виявиться, що ви одурили...»

«Годі вже, в Америки навіть ніколи не було хлопця!» — не витримала мати.

«Це точно», — я схопилася за її слова, сподіваючись, що вони закінчать це обговорення.

«Дуже добре. Вам залишається лише підписати ось тут, щоб підтвердити свою заяву».

Я закотила очі, але підкорилася. Я раділа, що Іллеа існує, адже від цієї землі каменя на камені не залишилося, але всі ці норми починали на мене тиснути. Вони стискали, як невидимі ланцюги. Закони про те, кого можна кохати, а кого — ні, розписки про власну незайманість — все це могло допекти будь-кого.

«Тепер я повинен ознайомити вас із правилами. Вони дуже прості, і у вас не повинно виникнути жодних складнощів з їх виконанням. Якщо у вас виникнуть якісь питання, будь ласка запитуйте, не соромтесь», — він звів на мене очі.

«Добре», — пробурмотіла я.

«Вам забороняється залишати межі палацу коли заманеться. Ви можете це зробити лише за згоди принца. Навіть король з королевою не можуть вас змусити поїхати геть. Їм дозволено повідомити принцові, що вони не схвалюють вашу кандидатуру, але всі рішення стосовно того, хто залишається, а хто — ні, приймає тільки він. Часові рамки проведення Відбору не обмежені. Він може закінчитися як за декілька днів, так і тривати кілька років».

«Кілька років?!» — жахнулася я.

Від однієї тільки думки про таку довгу відсутність я ледь не втратила самовладання.

«Не переймаєтеся. Навряд чи принц дозволить Відбору затягнутися надовго. Зараз він має продемонструвати рішучість, інакше він справить негарне враження. Але у тому випадку, якщо він все ж таки прийме таке рішення, ви повинні будете залишатися у палаці стільки часу, скільки принц потребуватиме, щоб зробити вибір».

Вирогідно, мій страх відобразився у мене на обличчі, тому що мама стиснула мою руку. Сухоребрий навіть не відреагував.

«Ви не повинні шукати зустрічі із принцом. Він сам покличе вас на побачення, якщо бажатиме цього. Виключення — якщо ви присутні на великому заході, де перебуватиме і він. Але вам заборонено наближатися до нього без запрошення. Хоча ніхто не вимагає від вас товаришувати з рештою конкурсанток; ви не повинні зачинати сварки із ними чи шкодити їм. Якщо ви будете виявлені у рукоприкладстві, або моральному тиску на іншу учасницю, у крадіжці або інших схожих діях, які можуть погіршити її особисті стосунки із принцом, він має право негайно виключити вас з конкурсу. Романтичні стосунки з будь-ким, окрім принца Максона, не дозволені. Якщо Ви будете помічені у любовній переписці з третьої особою у палаці, це вважається державною зрадою і карається смертною карою».

На цьому місці вже мама закотила очі, хоча, вочевидь, саме цей пункт не викликав у мені тривоги.

«Якщо ви будете викриті у порушенні будь-якого закону Іллеа, на вас чекає покарання. Ваш статус учасниці Відбору не звільняє вас від відповідальності перед законом.

Забороняється носити будь-який одяг та приймати будь-яку їжу, крім тих, які вам нададуть у палаці. Цей захід стосується засобів безпеки і повинен неухильно дотримуватися.

Щоп’ятниці Ви братимете участь у зйомках сюжетів для „Новин Іллеа“. Час од часу, але завжди за попереднім повідомленням, у палаці буде відбуватися фото- та відеозйомка. Ви маєте поводитися чемно і не перешкоджати зйомкам ваших стосунків із принцом.

Вашій родині платитимуть винагороду за кожен тиждень вашого перебування у палаці. Перший чек ви отримаєте вже сьогодні. Крім того, у випадку якщо ви не станете переможницею, вам допоможуть в адаптації до життя після Відбору. Вам нададуть особистого помічника, який не тільки допоможе вам в останніх приготуваннях до від’їду до палацу, а й у пошуках нового мешкання та робочого місця після закінчення конкурсу.

Якщо ви опинитеся у десятці кращих, вас зарахують до Еліти. Потому ознайомлять з особливостями внутрішнього розкладу та обов’язків, які накладає статус принцеси. Не дозволяється намагатися дізнатися про що-небудь заздалегідь.

Від цього моменту Вам надається статус Трійки».

«Трійки?!» — в один голос вигукнули ми з мамою.

«Так. Після участі у Відборі дівчатам складно повертатися до колишнього життя. Двійки та Трійки чудово влаштовувалися, а от Четвіркам та П’ятіркам зазвичай було занадто складно. Ви тепер Трійка, але всі інші члени родини, як і раніше, залишаються П’ятірками. У випадку вашої перемоги, вам та всім членам вашої родини буде надано статус Одиниць, як і членам королівської родини».

«Одиниць», — тихо повторила мама.

«У випадку перемоги ви вийдете заміж за принца Максона і станете коронованою принцесою Іллеа, взявши на себе всі права та обов’язки, накладені цим титулом. Ви все розумієте?»

«Так», — цю частину, якою б пафосною вона не була, легше за все було усвідомити.

«Дуже добре. Будь ласка, розпишіться у тому, що ви ознайомлені з офіційними правилами, а ви, міс Сінгер, будь ласка, поставте свій підпис у розписці про те, що ви отримали чек».

Суму чеку я не бачила, але навіть мати пустила сльозу. Мені відчайдушно не хотілося їхати з дому, але я була впевнена, що навіть якщо мене відішлють назад додому наступного ж дня, один цей чек забезпечить нас усім необхідним на цілий рік. А коли я повернуся, знайдеться чимало охочих послухати мій спів. Отже, я не залишуся без роботи. Але чи дозволять мені співати, адже я тепер Трійка? Мабуть, якщо доведеться обирати з дозволених Трійкам професій, я стану вчителькою. Принаймні я навчатиму музиці інших.

Сухоребрий зібрав всі папери, підвівся й подякував нам за чай і час, який ми йому приділили. Тепер до від’їзду мені залишилося поспілкуватися лише з одним чиновником, якого дали мені у поміч. Йому належало супроводжувати мене з дому до аеропорту. А далі... Далі я муситиму влаштовуватися самостійно.

Наш гість поцікавився, чи можна, щоб я його провела до дверей, й мама погодилася: їй кортіло чймшвидше почати готувати вечерю. Мені ж зовсім не хотілося залишатися з ним наодинці. Добре, хоч було недалеко.

«І ще один момент, — сказав чиновник, вже узявшись пальцями за дверну ручку. — Взагалі-то, це не зовсім правило, але з вашого боку було б безглуздо його ігнорувати. Отримавши запрошення від принца Максона, не слід відмовлятися. Що б він вам не запропонував. Вечеря, побачення, поцілунок, щось більше — Що завгодно. Не протирічте йому».

«Перепрошую? — Чи я правильно почула, що ця людина, яка кілька хвилин тому взяла з мене розписку, яка свідчить про мою незайманість, натякає зараз на те, що я маю позбутися її, хай тільки Максон попросить?»

«Я розумію, що це звучить... неналежно. Але вам не слід відмовляти принцу за жодних обставин. До побачення, міс Сінгер».

Мені стало зле. Закон, про який він щойно розповідав, наказував чекати на шлюб. Це був дійовий спосіб стримувати хвороби, до того ж він перешкоджав змішуванню каст. Позашлюбних дітей викидали на вулицю, де вони ставали Вісімками. Покаранням для тих, чий незаконний зв’язок викривався, було ув’язнення. Навіть якщо в когось виникала просто підозра, можна було провести декілька ночей у в’язниці. Так, це не дозволило мені піти на близькість з тим, кого я кохала, і тоді я цим переймалася. Але тепер, коли між мною та Аспеном вже все скінчено, залишалося радіти тому, що я змушена була бути чемною.

Я була розлючена. Чи немає часом мого підпису під документом, в якому йшлося про невід’ємність покарання у випадку порушення закону? Статус учасниці Відбору не позбавляє від відповідальності, як він це сформулював. Проте статус принца, вочевидь, звільняє. Я раптом відчула себе брудною, нижчою від будь-якої Вісімки.

«Америко, люба, це до тебе», — проспівала мати.

Я теж почула дзвінок, але не пішла відчиняти. Якби це був черговий бажаючий отримати мій автограф, я б збожеволіла.

Проходячи коридором, я повернула і завмерла. На порозі з купою польових квітів стояв Аспен.

«Привіт, Америко», — стримано, майже по-діловому, привітався Аспен.

«Привіт», — слабким голосом одізвалася я.

«Це від Камбер і Селії. Вони бажають тобі успіху». — Він наблизився і простягнув мені квіти. Букет від його сестер, не від нього.

«Це так люб’язно!» — вигукнула мати. Я й забула, що вона була у кімнаті.

«Аспене, ти прийшов дуже доречно. — Я намагалася розмовляти також відчужено, як і він. — З цими зборами у мене в кімнаті такий безлад. Чи не міг би ти допомогти мені?»

У присутності моєї мами він не міг мені відмовити. Зазвичай, Шістки не відмовлялися від запропонованої роботи. У цьому сенсі ми поводилися таким же чином.

Його трохи пересмикнуло, але він кивнув.

Ми пішли коридором до кімнати. Скільки разів я уявляла, як Аспен зайде до мене! Чи могла я уявити, за яких умов моя мрія здійсниться?

Я штовхнула двері до кімнати, і Аспен розсміявся.

«Ти що, заохотила песика займатися зборами?»

«Замовкни! Я не могла знайти одну річ», — я проти волі посміхнулася.

Він почав наводити порядок та прибирати футболки. Я, звісно, допомагала.

«Ти що, нічого не береш з цього?» — прошепотів він.

«Ні. Від завтрашнього дня я зможу одягатися лише в те, що мені видаватимуть у палаці».

«Ого!»

«Сестри засмутилися?»

«Взагалі-то, ні. — Він здивовано похитав головою. — Як тільки вони побачили на екрані твоє обличчі, всі вдома наче здуріли. Вони обожнюють тебе, особливо моя мати».

«Мені подобається твоя мати. Вона така добра».

Мовчки ми продовжували прибирати. Кімната поступово набула повсякденного вигляду.

«Фотографія... — почав він. — Ти на ній така прекрасна».

Мені було боляче це чути від нього. Це несправедливо з його боку. Після того як він зі мною повівся.

«Це все через тебе».

«Що?»

«Просто я думала, що ти ось-ось заручишся зі мною», — сумним голосом вимовила я.

Аспен трохи помовчав, підбираючи слова.

«Я хотів, але тепер все це не має значення».

«Ні, має. Чому ти мені не сказав?»

Він потер шию, ніби щось вирішуючи.

«Я чекав».

«На що?» — На що він міг чекати?

«На призов».

Це справді було проблемою. Призов міг стати як добром, так і навпаки. В Іллеа призову підлягали всі особи чоловічої статі, які досягнули встановленого законом віку. Солдатів обирали випадковим чином двічі на рік, щоб охопити всіх, кому виповнилося дев’ятнадцять років за останні півроку. Повинність відбували протягом чотирьох років, демобілізовувались у двадцять три. Скоро надійде черга Аспена.

Зрозуміло, ми розмовляли про службу, але серйозно ніколи нею не переймалися. Мабуть, нам обом здавалося, якщо ми не зважатимемо на призов, то й він нас проігнорує.

Плюсом мобілізації було те, що, будучи військовим, ти автоматично отримував статус Двійки. Уряд навчав тебе і потім платив пенсію все життя Зворотною стороною медалі була непередбаченість: ніхто не міг знати заздалегідь, куди його зашлють. Але від рідної провінції завжди відправляли якомога далі. Мабуть, вважалось, що з незнайомими людьми ти будеш більш поблажливим. Можна було опинитися у палаці або у поліцейському департаменті іншого штату. Або в армії, в бойових частинах. З тих, хто опинився на війні, додому повернулися далеко не всі.

Якщо чоловік не одружувався до призову, він майже завжди намагався зачекати з цим. В іншому випадку, він або змушував свою дружину чекати на нього чотири роки, або, що є найгіршим, стати молодою вдовою.

«Я не хотів так поводитися з тобою», — прошепотів він.

«Розумію».

Він випрямився і спробував змінити тему:

«І що ж ти тоді береш у палац?»

«Мінімум одягу, щоб було що вдягнути, коли мене врешті-решт виженуть. Якісь фотокартки та книжки. Музичні інструменти, як сказали, є у палаці. Отже, все вмістилося в рюкзак».

Кімната нині виглядала охайно, а зібраний рюкзак чомусь почав здаватися величезним. Квіти, які приніс Аспен, були такими яскравими порівняно з моїми сумними речами. Або, можливо, просто це я сприймала все таким блідим... Тепер з усім покінчено.

«Небагато», — зауважив він.

«Мені ніколи не потрібно багато для того, щоб бути щасливою. Я гадала, ти про це знаєш».

Він заплющив очі: «Припини, Америко! Я зробив так, як було правильно».

«Правильно? Аспене, ти переконав мене, що у нас є майбутнє. Ти змусив мене покохати тебе. А потім переконав взяти участь у цьому огидному конкурсі. Ти знаєш, що мене відсилають у палац як забавку для Максона?»

Він стрімко обернувся до мене: «Що?»

«Я не маю права відмовляти йому. Ані в чому».

Аспен розлютився. Руки стиснулися в кулаки.

«Навіть... Навіть якщо він не захоче одружитися з тобою... він може...»

«Так».

«Пробач мені. Я не знав, — він декілька разів глибоко зітхнув. — Але якщо він обере тебе... Це буде добре. Ти заслуговуєш бути щасливою».

Це вже було занадто. Я вліпила йому ляпаса і прошипіла: «Ти ідіот! Ненавиджу! Я кохала тебе! Мені був потрібен ти і лише ти!»

В його очах заблищали сльози, але мені вже було байдуже. Він завдав мені вже достатньо болю, тепер була моя черга.

«Мені вже час», — промовив він і пішов до виходу.

«Стій. Я з тобою ще не розплатилась».

«Америко, ти не повинна мені платити». — Він знову рушив до дверей.

«Аспен Леджер, навіть не думай піти!» — вигукнула я.

В мене був розлючений голос. Він зупинився, врешті-решт сконцентрувавши всю увагу не мені.

«Коли ти станеш Одиницею, ця навичка тобі дуже знадобиться». — Якби я не бачила його очей, я могла б подумала, що це жарт, а не зневага.

Я лише мовчки похитала головою, підійшла до свого столу, дістала всі гроші, які заробила. І поклала йому в руки все до останнього цента.

«Америко, я їх не візьму».

«Візьмеш. Мені вони не потрібні, а тобі — дуже. Якщо ти коли-небудь кохав мене, ти використаєш їх. Твоя гордість вже стільки негараздів наробила».

Я відчула, як в ньому ніби щось зламалося. Він перестав чинити опір.

«Чудово».

«І ще ось, — я зазирнула під ліжко, витягнула звідти склянку з монетками і висипала їх йому в долоні. Одна монетка, мабуть, чимось забруднена, приклеїлася до дна і не хотіла витрушуватися. — Вони завжди були твоїми. Тримай».

«Пробач мені, Мер. Щасти тобі!»

Він поклав гроші у кишеню й вибіг з кімнати.

Я майже очікувала на істерику. Я думала, що буду, захлинаючись, ридати, але замість цього по щоці скотилося лише декілька сльозинок.

Я потягнулася до полиці, щоб поставити туди склянку, і знову помітила маленьку прилиплу монетку. Я підчепила її нігтем, і вона відклеїлася. Тепер вона самотньо дзеленчала на дні. Звук був глухий, і він луною відгукнувся у грудях. Я не знала, добре це чи погано, але я все ще перебувала під владою кохання до Аспена. Принаймні зараз. А можливо, ніколи й не звільнюся. Я відкрила рюкзак, поклала туди склянку й застібнула.

Мей прослизнула до кімнати. Я проковтнула дурну таблетку, з тих, які належало приймати щоденно, і ми з сестрою заснули обійнявшись. Нарешті на мене зійшло благословенне заціпеніння.