Відбір

Глава 20

Родичі королеви пробули у палаці ще декілька днів, а гості з Свендвею — цілий тиждень. Вони навіть з’явилися у «Новинах Іллеа», взяли участь у дискусії про міжнародні відносини та про заходи, яких необхідно вжити, щоб зміцнити мир в обидвох державах.

Я мешкала у палаці вже місяць і почувалася як вдома. Моє тіло звикло до нового клімату. Відчуття тепла було неймовірним. Я ніби опинилася на канікулах. Був кінець вересня, вечорами вже було доволі прохолодно, але все одно набагато тепліше, ніж в краю, де я виросла. Нескінченні коридори палацу перестали бути загадковим лабіринтом. Стукіт підборів мармуровою підлогою, дзенькіт кришталевих келихів, кроки охорони — все це тепер здавалося таким же буденним, як і тихе гуркотіння холодильника на кухні чи стукіт Джерадового м’яча вдома.

Трапези у товаристві королівської родини та час, проведений у Жіночій залі, були обов’язковими у щоденній рутині, проте інші заняття весь час змінювалися. Я багато займалася музикою. Інструменти у палаці не можна було і порівнювати з тими, якими я користувалася раніше. Треба сказати, я вже встигла розбещитися. Якість звучання була набагато кращою. Та й наші зустрічі у Жіночій залі минали жвавіше. Навіть сама королева зробила нам честь своєю появою аж двічі. Хоча ні з ким із нас вона поки що по-справжньому не поспілкувалася, тільки сиділа у зручному кріслі серед своїх покоївок, спостерігаючи за тим, як ми читаємо чи ведемо бесіди.

Атмосфера в цілому теж стала менш ворожою. Ми почали звикати одна до одної. Та врешті дізналися, які фотографії відібрали до журналу для публікації. Мене шокувало те, що я опинилася серед лідерів. Першу смугу займала Марлі; Кріс, Талула та Баріель відставали від неї зовсім не набагато. Коли про це стало відомо, Селеста не розмовляла з Баріель декілька днів, але врешті всі заспокоїлися.

Найбільше напруження викликали уривки повідомлень, що просочувались то тут, то там. Чергова щасливиця, яка побувала на побаченні із Максоном, обов’язково мала поділитися подробицями з усіма довкруж. За їхніми оповідками складалося таке враження, ніби Максон вирішив взяти собі аж декілька дружин. Але захоплювалися далеко не всі.

Наприклад, Марлі бувала на побаченнях із Максоном доволі часто, що дратувало решту дівчат. Однак я жодного разу не бачила її у такому захваті, в якому вона була після найпершої їхньої зустрічі.

«Америко, — якось заговорила до мене Марлі під час прогулянки садом, — я маю тобі щось сказати, тільки присягнися, що про це ніхто не дізнається».

Розмова заходила на серйозне. Марлі дочекалася, доки ми опинилися подалі від чисельних вух у Жіночій залі та очей охоронців.

«Звісно. У тебе все гаразд?»

«Так, все чудово. Просто... Просто мені треба з тобою про дещо порадитися».

Вона мала схвильований вигляд.

«Що трапилося?»

Вона закусила губу: «Це з приводу Максона. Я не впевнена, що у нас з ним щось вийде», — Марлі опустила очі.

«Чому ти так думаєш?» — запитала я із занепокоєнням.

«Ну хоча б тому, що я не... Я нічого не відчуваю, розумієш? Ніякої іскорки, ніякого душевного споріднення».

«Максон просто трохи сором’язливий, ось і все. Не треба його квапити».

Це була правда. Я здивувалася, що вона досі не зрозуміла його характер.

«Ні, я маю на увазі, що, на мою думку, він мені не подобається».

«А-а! — Ситуація насправді була непростою. — А ти намагалася зробити так, щоб він тобі сподобався?»

Я і сама розуміла, що це безглузде запитання.

«Так! Як тільки могла! Я все очікую, чи настане такий момент, коли він скаже або зробить щось таке, і я відчую, що в нас є дещо спільне. Але момент все не настає і не настає. Я вважаю, що принц симпатичний, але ж цього недостатньо, щоб будувати стосунки. Навіть не знаю, чи вважає він мене привабливою, чи ні. Ти хоча б уявляєш собі, які в нього смаки?»

Я замислилася.

«Мабуть, ні. Ми ніколи не розмовляли про те, що він шукає в сенсі зовнішності».

«Ось, до речі, ще один момент. Ми зовсім не розмовляємо. З тобою він тільки те й робить, що балакає, а у нас з ним просто немає ніяких спільних тем. Дуже багато часу ми або мовчки дивимося фільми, або граємо у карти».

З кожною хвилиною її вигляд ставав все більш розгубленим.

«Ми іноді теж мовчимо. Просто сидимо поруч. І ще одне, такі почуття не завжди виникають просто одразу. Можливо, вам обом необхідний час».

Я намагалася говорити якомога переконливіше, але Марлі, схоже, була готова розплакатися.

«Чесно кажучи, вважаю, я ще й досі тут тільки через те, що подобаюся людям. Мені здається, суспільна думка для нього важлива».

Таке не спадало мені на думку, хоча це мало сенс. Раніше я не звернула б уваги на таку причину, але Максон справді любив своїх підданих. Їхній внесок у вибір наступної принцеси буде більшим, ніж вони самі здогадуються.

«І ще, — прошепотіла вона, — наші стосунки здаються такими... порожніми». — І Марлі розплакалася.

Я зітхнула й обійняла її. Чесно кажучи, мені хотілося, щоб вона залишилася у палаці, поряд зі мною, але якщо немає кохання...

«Марлі, якщо ти не бажаєш бути з Максоном, гадаю, йому треба про це повідомити».

«О, ні, я не зможу».

«Ти повинна. Він не захоче одружуватися з дівчиною, яка його не кохає. Якщо ти не відчуваєш геть нічого до нього, принц повинен про це знати».

Вона похитала головою: «Я не можу ось так взяти і попросити, щоб мене відпустили! Мені потрібно залишитися тут. Я не можу повернутися додому... Поки що не можу».

«Чому, Марлі? Що тримає тебе тут?»

На мить я сама собі поставила таке запитання, чи не одна на двох у нас таємниця. Можливо, в її житті теж була людина, від якої треба було триматися подалі. Єдина відмінність між нашими ситуаціями полягала у тому, що Максон знав мою історію. Мені так хотілося, щоб вона, розповіла це! Хотілося бути не єдиною, хто опинився тут через якісь дурні обставини.

Але сльози Марлі закінчилися так само швидко, як і почались. Вона декілька разів хлюпнула носом і випросталася. Потім обсмикнула сукню і повернулася до мене.

«Знаєш що? — з теплою посмішкою сказала вона мені. — Мабуть, ти маєш рацію. — Марлі відсторонилася. — Якщо не прискорювати події, у нас все вийде. Я повинна йти. На мене чекає Тайні».

Марлі побігла назад до палацу. Що це з нею?

Протягом всього наступного дня вона мене уникала. І за два дні також. Я навмисно сідала на безпечній відстані у Жіночій залі та кивала їй кожного разу, коли вона опинялася поблизу. Я хотіла дати їй зрозуміти, що вона може мені довіряти, я не збираюся витягувати з неї те, про що вона не хоче розповідати.

Щоб добитися від неї сумної посмішки, у мене пішло чотири дні. Я лише мовчки кивнула у відповідь. Судячи з усього, Марлі вже було нічого мені розповісти про те, що відбувалося в неї на серці.

Того ж дня мене викликав Максон. Не можна було висловити, у якій ейфорії я перебувала, коли вискочила за двері й опинилася у його обіймах.

«Максоне!» — вигукнула я, налетівши на нього з розбігу.

Коли ж я відступила назад, він трохи забарився. І зрозуміло чому. На вечір прийому на честь свендвійської королівської родини я зізналася, як ніяково мені на душі. І попросила його не цілувати мене, доки я повністю не буду впевнена у собі. Моє прохання його зачепило, але принц кивнув і досі не порушував своєї обіцянки. Занадто складно мені було розібратися у власних почуттях, коли він поводився як мій коханий, хоча насправді таким не був.

Нас залишилося двадцять дві дівчини, після того як Камілу, Мікаелу та Лейлу відправили додому. Каміла з Лейлою виявилися геть несумісні одна з одною й були змушені поїхати з ганьбою. Мікаела так сумувала за домом, що у відчаї розридалася просто під час сніданку два дні потому. Максон провів її до виходу із зали, турботливо торкаючись плеча. Він був щасливий зосередитися на решті своїх потенційних наречених. Але ми з ним знали, що з його боку вкрай необачно заводити стосунки зі мною у той час, коли я сама ще не була впевнена, чи хочу я цих стосунків.

«Як ти сьогодні?» — запитав він, відступаючи на крок.

«Звісно, чудово. Що ти тут робиш? Хіба ти не повинен зараз займатися своїми справами?»

«Президент комітету з інфраструктури захворів, тож нараду перенесли. Я вільний, як птах, до самісінького вечора, — очі в нього сяяли. — Чим би ти хотіла зайнятися?» — запитав він, подаючи мені руку.

«Чим завгодно! У палаці стільки всього, чого я ще не бачила! Ви ж тут маєте коней. І кінотеатр. Ми з тобою там не були».

«Тоді давай сходимо туди просто зараз. Мені треба відволіктися. Які фільми ти любиш?» — запитав він, доки ми йшли сходами у підвал.

«Чесно кажучи, я й сама не знаю. Мені не так часто доводилося переглядати фільми. Але мені подобаються книжки про кохання. А ще гумористичні».

«Про кохання, кажеш?» — Він звів брови, ніби щось замислив.

Я проти волі розсміялася.

Ми повернули за ріг, продовжуючи розмовляти. Побачивши нас, охоронці розступилися й віддали честь. Там, у холі, їх виявилося, мабуть, більше десятка. Я до них вже звикла. Скільки б їх не було — це не заважатиме мені насолоджуватися переглядом кінофільму разом з Максоном.

Однак перешкодою нам стала не їхня кількість, а вигук, що вирвався в одного з охоронців, коли ми йшли повз них. Він і змусив нас озирнутися.

Це був Аспен.

Я теж зойкнула.

Декілька тижнів тому я щось чула про те, що оголосили призов. Вже тоді у мене промайнула думка про Аспена, але, оскільки я запізнювалася на один з численних уроків Сильвії, часу на роздуми виявилось не так багато.

Отже, його все-таки забрали. І треба ж було йому опинитися не де-небудь, а саме у палаці.

«Америко, ти знайома з цим юнаком?» — запитав Максон.

Я не бачила Аспена вже більше місяця, але це був саме він. Той, чий образ за багато років намертво закарбувався у пам’яті. Той, кого я продовжувала бачити у своїх снах. Я впізнала б його де завгодно. Він змужнів, ніби добре, по-справжньому добре харчувався і багато тренувався. Його колись кошлате волосся було коротко, майже під ноль, підстрижене. І я звикла бачити його у зношеному одязі, на якому не було живого місця від латок, а цей Аспен був одягнений у випрасовану форму гвардійця палацу.

Він здавався водночас і чужим, і знайомим. У його зовнішності з’явилося чимало нових рис. Але очі... Це були очі Аспена.

Погляд мій упав на нашивку з ім’ям на його формі. «Офіцер Леджер».

Все це зайняло одну секунду.

Я нічим не видала тієї бурі, яка вирувала у мене в душі, що вже було дивно. Хотілося доторкнутися до нього, розцілувати, накричати на нього, вимагати, щоб він пішов геть з моєї схованки. А ще — розчинитися і зникнути, але ніколи раніше я так фізично не відчувала своєї присутності.

Якась маячня.

Я кашлянула.

«Так. Офіцер Леджер з Кароліни. І навіть не просто з Кароліни, а з мого рідного міста».

Я посміхнулася до Максона.

Без сумніву, Аспен чув, як ми сміялися, повертаючи за ріг, та не міг не помітити, що моя рука все ще лежить на руці принца. Нехай думає що хоче.

Максон, схоже, зрадів за мене.

«Отакої! Вітаю, офіцер Леджер. Певно, ви раді знову бачити вашу переможницю».

Максон простягнув руку, і Аспен потиснув її.

«Так, Ваша Світлосте, — відповів він з кам’яним обличчям, — дуже радий».

До чого все це?

«Я певний, ви також за неї вболіваєте», — продовжував Максон, підморгуючи мені.

«Безумовно, Ваша Світлосте». — Аспен ледь нахилив голову.

А це до чого?

«Чудово. Оскільки ви з Америкою земляки, надійнішої кандидатури на роль її захисника мені не знайти. Я потурбуюсь про те, щоб ви увійшли до лав її охоронців. Ця вперта дівчина відмовляється залишати покоївку біля себе на ніч. Як я її не вмовляв», — Максон похитав головою.

Аспен врешті трохи розслабився.

«Я зовсім не дивуюся, Ваша Світлосте».

Максон посміхнувся: «Що ж, гадаю, у вас ще довгий день попереду. Ми підемо. Доброго всім дня, панове», — Максон коротко кивнув і повів мене геть.

Яких же зусиль мені коштувало не озирнутися!

Сидячи у темряві кінотеатру, я намагалася зрозуміти, що ж тепер робити. Максон ще в найперший наш вечір, коли я розповіла йому про Аспена, однозначно дав мені зрозуміти, як ставиться до людини, яка так повелася зі мною. Якщо я скажу йому, що офіцер, який має мене охороняти, є та сама людина, чи спробує він якось покарати його? Він може. Він же створив цілу програму для підтримки країни, дізнавшись про те, як моя родина часом голодувала.

Отже, я не могла йому всього розповісти. Не маю права. Наскільки б сильно я не сердилася на Аспена, кохання до нього нікуди не поділося. Не можна дозволити, щоб йому нашкодили.

Тоді я маю поїхати? Мене роздирали протиріччя. Я могла уникати Аспена, щоб не бачити його зовсім. Адже стикатися з ним щодня, знаючи, що він мені не належить, буде для мене тортурою. Але якщо я поїду звідси, то буду змушена розлучитися з Максоном теж. А принц вже став для мене кращим другом, якщо не більше. Хіба можна отак взяти й кинути його? І як я поясню йому свій від’їзд, якщо не можна казати, що Аспен тут?

А рідні? Можливо, винагорода зараз і не така висока, але моя родина, все-таки продовжує її отримувати. Мей писала, що тато пообіцяв їм найкраще Різдво у житті, але я була впевнена: він мав на увазі, що наступне Різдво може виявитися не таким вже й гарним. Якщо я поїду звідси, хтозна, скільки грошей принесе моя згасаюча слава? Нам потрібно заощадити зараз якомога більше.

«Тобі не сподобалося?» — запитав Максон за дві години згодом.

«Що?»

«Я про кіно. Ти жодного разу не засміялася».

«А-а. — Я спробувала пригадати хоча б якусь сцену, хоча б репліку, про яку можна було б сказати, що вона мені сподобалася. Але у пам’яті не відклалося геть нічого. — Знаєш, я сьогодні якась несамовита. Вибач, що змарнував свій вільний час зі мною».

«Все нормально, — Максон не звернув уваги на моє виправдання. — Я все одно насолоджувався твоїм товариством. Хоча, я думаю, тобі варто трохи подрімати перед обідом, бо ти якась бліда».

Я кивнула. Дуже хотілося зашитися до своєї кімнати й ніколи звідти не вилізати.