Відбір

Глава 8

В аеропорт я прибула першою, перебуваючи у дещо шокованому стані. Ейфорія від захвату натовпу проводжальників зовсім вивітрилася, і я залишилася наодинці з жахливою перспективою польоту. Я намагалась триматися. Мені судилося летіти разом із трьома Обраними. Менш за все хотілося, щоб напад паніки трапився у них на очах.

Я вже вивчила імена, обличчя та касти всіх Обраних. Спочатку це було чимось на кшталт психотерапії, яка мусила б мене заспокоїти. Те саме і з фрагментами їхніх біографій. Я роздивлялася привітні обличчя, намагаючись відшукати дівчат, з якими зможу спілкуватися, доки перебуватиму у палаці. В мене ніколи не було справжніх подруг. У дитинстві більшість часу я гралася з Кенною та Котою. Освіту я отримувала від матері вдома, вона й була єдиною, з ким я працювала. Коли старші брат і сестра стали жити самостійно, я присвятила себе Мей та Джераду. І Аспену...

Але з Аспеном ми ніколи не були просто друзями. З тієї самої миті, як я з ним познайомилася, я його покохала.

А тепер він тримав за руку іншу дівчину.

Як добре, що я тут сама. На очах у інших учасниць я б не впоралася зі сльозами. Всередині жахливо боліло. І нічого тут не можна було вдіяти.

Як я взагалі тут опинилася? Ще місяць тому моє життя здавалося-мені чимось непорушним, а тепер все геть змінилося. Все нове та незнайоме. Новий будинок, нова каста, нове життя. І все через якийсь дурний папірець з фотокарткою. Мені хотілося сісти й заридати, оплакуючи все, що я втратила.

Цікаво, чи були серед обраних дівчат ще такі, які також сумували? Гадаю, що всі, окрім мене, раділи. І мені теж необхідно було робити вигляд, ніби я радію, тому що всі дивитимуться на мене.

Я опанувала себе, готуючись до того, що мене очікувало, і наказала собі бути хороброю. Щодо мого минулого, то нехай все залишиться там, у колишньому житті. Палац буде моїм притулком. Ніколи більше не вимовлю ім’я мого коханого — ані вголос, ані про себе. Йому не дозволено супроводжувати мене туди. Це моє особисте правило у майбутній маленькій пригоді.

Зворотнього шляху немає.

Прощавай, Аспене!

Приблизно за півгодини у залі очікування з’явилися ще дві Дівчини у таких самих білих блузах і чорних штанцях, як у мене, у супроводі помічниць, які тягали за ними валізи. Обидві посміхалися на підтвердження моєї думки про те, що я, єдина з Обраних, перебувала у поганому настрої.

Настав час виконати свою обіцянку. Я зобразила посмішку й підвелася, щоб потиснути їм руки.

«Привіт! — вимовила я бадьорим голосом. — Я Америка».

«Знаю!» — відгукнулася дівчина справа, білявка з карими очима. Я одразу ж упізнала в ній Марлі Теймс з Кента, Четвірку. Я простягнула руку, але Марлі навіть не подумала її потиснути, а замість того обійняла мене.

«Ой!» — пискнула я. Я не очікувала на таку зустріч. Хоча, судячи з фотографії, Марлі справляла враження доброзичливої та щирої дівчини, мама увесь останній тиждень повторювала, що я повинна сприймати всіх інших конкурсанток як ворогів. Її агресивне ставлення частково передалося і мені. Отже, я припускала принаймні зіштовхнутися зі звичайною люб’язністю з боку дівчат, адже вони налаштовані змагатися зі мною на смерть за людину, яка не була мені потрібна. Всупереч тому вони кинулися обіймати мене.

«Я — Марлі, а це — Ешлі».

Так, Ешлі Бруєтт з Аленса, Трійка. Вона також мала біляве волосся, але набагато світліше, аніж Марлі. І ще в неї були яскраво-блакитні очі на дуже ніжному обличчі. Поряд із Марлі вона здавалася тендітною.

Вони обидві були з півночі. Мабуть, тому й приїхали разом. Ешлі обмежилася тим, що стримано помахала мені рукою та посміхнулася. Не знаю, що було причиною такої поведінки: або сором’язливість, або настороженість. А можливо, вона була Трійкою і вміла правильно поводитися.

«Як мені подобається твоє волосся! — вигукнула Марлі. — Шкода, що в мене не руде. Ти з ним просто вогонь! Я чула, у всіх людей з рудим волоссям капосний характер. Це правда?»

Хоч день і був жахливим, життєрадісність Марлі виявилася такою заразливою, що я проти волі заусміхалася.

«Не думаю. Тобто, інколи я можу бути капосною, але в моєї сестри також руде волосся, а вона — справжній янгол».

І ми заходилися легко базікати про речі, які нас дратували, і які завжди здатні покращити настрій. Марлі любила переглядати кінофільми, я теж, тільки мені не так часто це вдавалося. Потім розмова перейшла на акторів і на те, які вони всі неможливі красені, що було досить дивним, адже найближчим часом всім нам треба буде стати подружками Максона. Участь Ешлі у розмові обмежувалася тим, що вона час од часу хихикала. Якщо ми ставили їй пряме запитання, вона коротко відповідала і знову ховалася за стриманою посмішкою.

Ми з Марлі легко знайшли спільну мову, і це дало надію, що, можливо, завдяки цьому змаганню у мене врешті-решт з’явиться подруга. Ми теревенили, мабуть, з півгодини. Ми б і далі продовжували, якби нас не перебив дзвінкий стукіт підборів. Як за командою, ми обернулися, і Марлі роззявила рота.

До нас підходила розкішна чорнявка у темних окулярах. У її волоссі стирчала маргаритка, але не проста, а розфарбована у багряний колір, щоб було у тон помаді. Вона похитувала стегнами, а стукотіння її підборів ще більше підкреслювало впевнену ходу. На відміну від Марлі та Ешлі, вона не посміхалася.

Але зовсім не через те, що була чимось засмучена. Ні, вона просто сконцентрувалася на залякуванні суперниць однією своєю появою. І на покірну Ешлі це подіяло. Я почула її стиха вимовлене «О, ні», щойно дівчина наблизилася.

Мене ця дівчина, у котрій я впізнала Селесту Ньюсом з Клермонта, Двійку, не турбувала. Вона вважала, що ми змагаємося за один і той самий приз, але складно побороти того, кому ця винагорода не потрібна й задарма.

Селеста нарешті підійшла до нас, і Марлі пискнула: «Привіт!», намагаючись бути ввічливою навіть під дією переляку. Але Селеста лише зверхньо подивилася на неї й зітхнула.

«Коли ми відлітаємо?» — запитала вона.

«Не відомо, — відповіла я без натяку переляку у голосі. — Це ти всіх затримала».

Їй не сподобалася така відповідь, і вона також на мене подивилася оцінювально.

«Перепрошую, було чимало охочих попрощатися зі мною. Нічого не могла з цим вдіяти», — вона широко посміхнулася, ніби всім було зрозуміло, що її потрібно шанувати.

В оточенні ось таких осіб дуже скоро мені доведеться перебувати. Супер!

Тут, як на замовлення, з дверей ліворуч вийшов чоловік.

«Я чую, всі четверо наших Обраних вже тут?»

«Так», — солодким голосом відповіла Селеста. Чоловік трохи розтанув, це було видно по його очах. Зрозуміло, в яку гру вона гратиме.

«Добре. Пані, якщо ви будете такі люб’язні пройти за мною, я відведу вас у літак. Він доставить вас до вашої нової оселі».

Переліт, який насправді був жахливий тільки під час злету та посадку, тривав декілька не зовсім стомливих годин. Нам запропонували кінофільми та їжу, але мені хотілося лише дивитися в ілюмінатор. Я роздивлялася країну з висоти, захоплена видовищем того, якою величезною вона видавалася.

Селеста проспала увесь переліт, що я сприйняла як маленьке щастя. Ешлі розклала відкидного столика й писала листи при свою пригоду. Було дуже розумним прихопити з собою папір. Мей вочевидь хотіла би знати про цю частину моєї подорожі, хоча вона ніяк не була пов’язана із принцом.

«Вона така витончена, — прошепотіла мені Марлі, вказуючи на Ешлі. Ми з нею сиділи одна навпроти одної у м’яких кріслах передньої частини літака. — Від самого початку нашої зустрічі вона сама чемність. З нею нелегко буде змагатися», — зітхнула вона.

«Не можна так думати, — відповіла я. — Так, ти спробуєш дійти до кінця, але не варто намагатися побороти інших. Хтозна, а може, Максонові подобаються більш розкуті дівчата».

Марлі замислилася: «Мабуть, ти маєш рацію. Щоправда, мені складно уявити, як вона може не сподобатися комусь. Вона дуже добра. І така красуня! — Я кивнула на знак згоди, і Марлі майже прошепотіла: — Зате Селеста...»

Я зітхнула і похитала головою: «Знаю, знаю. Минула лише година, а я вже не можу дочекатися, коли її відправлять додому».

Марлі прикрила рота долонею і розсміялася: «Не хочу казати про неї погано, але вона така агресивна. А Максона ще й навіть не видно. Я трохи нервую з цього приводу».

«Годі тобі. Такі дівчата доволі швидко вилетять із змагання.»

Марлі знову зітхнула: «Дуже на це сподіваюся. Часом я мрію, щоб...»

«Що?»

«Врешті, я бажаю, щоб Двійки на власному досвіді відчули, як це воно, коли до них ставляться так, як і вони до нас».

Я погодилася. Я ніколи навіть у думках не ставила себе на одну сходинку із Четвірками, але, мабуть, з цього погляду, ми були в однаковому становищі. Якщо ти не Двійка чи Трійка, питання полягало лише у ступені нужденності.

«Дякую, що поговорила зі мною, — озвалася Марлі. — Я боялася, що кожна буде сама по собі, але ви з Ешлі виявилися дуже милими. Можливо, не все так жахливо». — У її голосі з’явилася надія.

Я мала сумнів щодо цього, але посміхнулася у відповідь. У мене не було підстав відштовхувати Марлі чи бути грубою з Ешлі. Решта дівчат могла виявитися не такою привітною.

Коли наш літак приземлився, охоронці провели нас до виходу. Але щойно відчинилися двері, як нас зустрів оглушний гомін.

Термінал був вщерть заповнений людьми, які підстрибували й галасували. Для нас постелили золотаву килимову доріжку, відгороджену з обох боків шнурами на стовпчиках. Вздовж цього коридору на однаковій відстані один від одного стояли охоронці, які пильно оглядали натовп і були готові кинутися в атаку, якби з’явився хоч найменший натяк на небезпеку. Невже для них не знайшлося важливішого заняття?

На щастя, нашу процесію очолювала Селеста, яка одразу почала махати рукою. Я миттю зрозуміла, що це і є правильна реакція, і зовсім не варто втягувати голову у плечі, як я намірялася це зробити. І оскільки кожен наш рух ловили об’єктиви відеокамер, я знову пораділа, що не йшла першою.

Натовп збожеволів від захвату. Нам доведеться мешкати у безпосередній близькості від цих людей, а їм усім кортіло якомога швидше побачити приїжджих учасниць.

Я крутила головою: з усіх кінців людного терміналу лунало: «Америко! Америко!» Деякі у руках тримали плакати з моїм ім’ям. Я була шокована. Серед людей, які не належали до моєї касти і не мали відношення до моєї провінції, були ті, які сподівалися на мою перемогу. Думка про те, що я не виправдаю їхні сподівання, мене трохи засмутила.

На мить я опустила голову й побачила дівчинку, притиснуту до огорожі. Їй було не більше дванадцяти років. В руках вона тримала плакат із надписом «Руді рулять!» й маленькою короною у кутку. По всьому плакату розкидано невеликі зірочки. Я була єдиною рудою серед конкурсанток, і волосся у нас з нею мало майже один колір.

Дівчинка хотіла мати мій автограф. Ще хтось поряд із нею мріяв сфотографуватися зі мною, а його сусід бажав потиснути мені руку. Таким чином я пройшла практично вздовж всієї шеренги, декілька разів обернувшись, щоб поспілкуватися з людьми з іншого боку килимової доріжки.

Я вийшла останньою з будівлі аеропорту, і решта дівчат вже чекала на мене хвилин з двадцять. Чесно кажучи, я би ще затрималася, якби не прилетів літак з наступною партією конкурсанток, і я вирішила, що неввічливо марнувати їхній час.

Вмощуючись до машини, я побачила, як Селеста закотила очі, але мені — байдуже. Важко було повірити, що я змогла так швидко адаптуватися до того, що на-початку видавалося таким жахливим. Я впоралася з проводжанням, новими знайомствами, перелітом та зустріччю із прихильниками. І не допустила жодної помилки.

А ще я подумала про камери, розміщені всюди в аеропорту, і уявила, як рідні дивляться по телевізору репортажі про моє прибуття. Я сподівалася, що вони мною пишатимуться.