Відбір

Глава 15

Під час вечері я почувалася пригніченою і майже нічого не з’їла. Я вирішила, що наступного тижня треба буде обов’язково попередити своїх покоївок, щоб не робили мої сукні такими вузькими у талії.

Ен, Мері та Люсі вже очікували на мене, бажаючи допомогти роздягтися. Я змушена була пояснити, що це дещо зарано. Ен першою здогадалася про майбутній візит Максона, адже зазвичай мені одразу кортіло позбутися свого тісного вбрання.

«Якщо бажаєте, ми можемо зачекати. Нам не складно», — з надією у голосі запропонувала Мері.

Пам’ятаючи те занепокоєння, яке викликав у них минулий візит Максона, я вирішила, що найкраще буде у такому випадку відпускати їх раніше. Крім того, мені зовсім не хотілося, щоб вони сиділи та дивилися на мене в очікуванні на його прихід.

«Ні-Ні. Все гаразд. Якщо знадобиться допомога із сукнею, я вам зателефоную».

Вони проти волі пішли до виходу, а я залишилася очікувати на принца. Невідомо, коли він з’явиться, тому досить безглуздо починати читати, щоб одразу ж перерватися, або сідати за піаніно, щоб одразу ж підскочити. Врешті, я просто присіла на ліжко. Думки хаотично снували у голові. Я подумала про Марлі та її щирість. Адже, за виключенням дрібних подробиць, мені нічого про неї не відомо. І все-таки я вірила, що у її поведінці не було брехні. Тут думки перескочили на дівчат, які були наскрізь просякнуті фальшею. Цікаво, чи бачив Максон цю різницю?

Досвід Максона одночасно здавався таким багатим і таким мізерним. Він був джентльменом, але варто йому було опинитися досить близько, він втрачав над собою контроль. Максон начебто знав, як поводитися з жінками, але й гадки не мав, що робити на побаченні.

Повна противага Аспенові.

Аспен...

Його ім’я, його обличчя так швидко спалахнули у моїй пам’яті, що я не встигла отямитися. Чим він зараз займається? У Кароліні вже мала настати комендантська година. Він, мабуть, ще працює, якщо взагалі ставав до роботи сьогодні. А можливо, пішов кудись із Бренною або якоюсь іншою дівчиною, на яку вирішив переключитися після того, як ми розлучилися. Частина мене хотіла знати... інша частина хотіла заховатися від однієї лише думки про нього.

Я подивилася на склянку. Потім взяла її в руки. Самотня монетка на дні розгублено брязнула.

«Мені теж самотньо, — прошепотіла я, — мені теж».

Мабуть, нерозумно було брати її з собою. Я залишила все позаду, так навіщо ж чіплятися за одну-єдину монетку? Невже це все, що мені залишилося? Сонет в скляній банці. Колись я покажу її своїй донечці, розповідаючи про своє перше таємне кохання.

Але повністю поглинути у спогади-співчуття мені не дали. У двері рішуче постукали. Максон! Я раптом, неочікувано для самої себе, підірвалася до дверей та розчинила їх навстіж.

Максон вочевидь не очікував побачити мене на порозі.

«А куди поділися покоївки?» — поцікавився він, огледівши кімнату.

«Пішли. Я відсилаю її після вечері».

«Кожного дня?»

«Так. Я поки що здатна сама зняти з себе сукню».

Максон звів брови і посміхнувся. Я почервоніла. Якось двозначно вийшло.

«Візьми накидку. На вулиці прохолодно».

Ми пішли коридором. У мозку ще крутився відгомін нещодавніх думок, а Максон — це вже мені було відомо — не досить добре володів талантом розпочинати бесіду. Врешті я практично одразу ж взяла його під руку. Хоч тут зрозуміло, що треба робити.

«Якщо ти проти, щоб біля тебе весь час були покоївки, я поставлю перед твоїми дверима охоронця».

«Ні в якому разі! Мені не потрібна нянька!»

«Він буде ззовні, — пирхнув принц. — Ти навіть не здогадаєшся про його присутність».

«А ось і здогадаюсь, — поскаржилася я. — Я відчую, що він там».

Максон удавано тяжко зітхнув. Я була так захоплена суперечкою, що не почула шепотіння, поки його джерело не опинилося практично перед нами. Селеста, Тайні та Еміка прямували просто повз нас до своїх кімнат.

«Леді», — вимовив Максон і злегка кивнув.

Мабуть, безглуздо було розраховувати на те, що нас ніхто не побачить. Мої щоки запалали, хоча незрозуміло, через що.

Дівчата зробили кніксен і пішли. Я обернулася на них. Вигляд у Тайні та Еміки був заінтригований. За декілька хвилин про побачення знатимуть абсолютно всі. Завтра обов’язково замордують запитаннями. Селеста дивилася не мене як на ворога. Вона, певно, вважала, що я її особисто образила.

Я відвернулася та вимовила перше, що мені спало на думку:

«Я ж тобі казала, що дівчата, які дуже нервували під час атаки, змінять свою точку зору і не поїдуть звідси».

Я не знала, хто саме просився додому, але ходили плітки, що серед них була і Тайні. Вона тоді знепритомніла. Балакали ще про Баріель, але я знала, що це брехня. Позбавити її шансу отримати корону можливо тільки вбивши її.

«Не уявляєш, яке це полегшення».

Його слова здалися мені щирими.

Я не одразу зрозуміла, що відповісти, оскільки очікувала не на таку відповідь, до того ж я була сконцентрована на думці, щоб не впасти. Надто складно йти сходами на підборах. Що ж, якщо я спіткнуся, він принаймні не дасть мені впасти.

«На мій погляд, в такому сенсі це все виявилося б досить доречно, — промовила я, коли ми дійшли до першого поверху та до мене повернулася впевненість у собі. — Тобто, я вважаю, що дуже складно обрати одну єдину дівчину з такої кількості учасниць. Хіба тобі самому не буде легше, якщо хтось поїде звідси через певні обставини?»

«Мабуть, так воно і має бути, — знизав плечима Максон. — Але чомусь насправді все виявляється навпаки, будь певна», — із сумом у голосі зізнався принц. — «Доброго вечора, панове», — привітався він з охоронцями, які миттєво відчинили перед ним двері до саду.

Мабуть, варто прийняти пропозицію принца, нехай він скаже їм, що я обожнюю гуляти. Думка в будь-який момент вибратися з палацу видалася мені привабливою.

«Не розумію», — промовила я, коли ми вже підходили до лавки — нашої лавки — і сіли обличчям до яскраво освітленого палацу. Так було легше розмовляти.

Максон запнувся, ніби не міг вирішити, чи варто мені про це розповідати, чи ні, а потім набрав повітря у груди і почав говорити:

«Можливо, я тішу себе, вважаючи, що заради мене варто ризикувати. Ні, я, звісно, не хочу когось наразити на небезпеку! Я не зовсім точно висловив свою думку. Просто... не знаю. Невже ти не бачиш, чим ризикую я?»

«Е-е... ні. Поряд із тобою родичі, які готові порадити тобі щось варте, а ми всі підлаштовуємо своє життя під твій розклад. Твоє життя залишилося таким же, як і було, а наше життя в один момент змінилося. Які в тебе проблеми?»

Максон був приголомшений.

«Америко, можливо, мої рідні й поряд зі мною, але уяви, як незручно ти себе відчувала б, якби твої батьки спостерігали за твоїми спробами піти на побачення вперше у житті. І не тільки вони, а й уся країна! Але гірше за все, що це нормальним побаченням не можна назвати!

Що ж стосується того, що ви підлаштовуєтеся під мій розклад... Коли я не з вами, я розробляю військові операції, приймаю закони, перекроюю бюджети... І все це я роблю сам, доки батько спостерігає над тим, як я роблю помилки, оскільки в мене немає його досвіду. А коли я неминуче все ж помиляюся, він виправляє все, що було зроблено неправильно. І весь цей час, доки я намагаюся цим займатися, мої думки зайняті лише вами — дівчатами. Така кількість мене одразу й тішить, і лякає. — Він увесь час плескав у долоні та кошлатив волосся. Я ніколи ще не бачила, щоб він так багато жестикулював. — Іти вважаєш, що моє життя не змінюється? Як думаєш, які в мене шанси знайти серед вас свою половинку? Так, я буду вважати, що мені пощастило, якщо я зустріну когось, хто здатен стати моєю супутницею життя до кінця наших днів. А раптом я вже відправив її додому, тому що не вловив жодного магічного спалаху, який мав начебто між нами промайнути? А раптом вона покине мене через найменший натяк на небезпеку? А раптом я взагалі нікого не знайду? Що я тоді робитиму?»

Він починав свою промову дуже гнівно та запально, але в кінці його тиради запитання вже не були риторичними. Принц насправді не знав, як бути, якщо серед нас не знайдеться жодної, хоча б віддалено схожої на ту, яку б він зміг покохати. Загалом, найбільше Максона турбувало інше — вірогідність того, що жодна з дівчат не покохає його.

«Я вважаю, що ти знайдеш свою половинку тут».

«Справді?» — з надією в голосі запитав він.

«Абсолютно. — Я поклала йому руку на плече. Здавалося, цей дотик його підбадьорив. Цікаво, чи часто до нього взагалі хтось торкався? — Якщо твоє життя, як ти кажеш, повністю змінилося, — твоя наречена десь поблизу. Можу сказати з власного досвіду, справжнє кохання зазвичай трапляється, коли ти менш за все на нього очікуєш». — Я ледь посміхнулася.

Здавалося, він зрадів моїм словам. І мене саму вони втішили, тому що я в них вірила. І якщо мені судилося бути поряд із своєю половинкою, то краще, що я могла зробити, це допомогти Максонові зустріти свою.

«Я дуже сподіваюся, що ви з Марлі знайдете спільну мову. Вона неймовірно красива».

Максон здивовано поморщився: «Схоже на те».

«Що не так? Хіба погано бути красивою?»

«Ні-ні, все так, — він не став удаватися до деталей. — Що ти там увесь час виглядаєш?» — несподівано запитав він.

«Що?»

«Ти постійно переводиш погляд з місця на місце. Ніби й слухаєш мене, але таке враження, ніби одночасно щось шукаєш».

А він мав рацію. Протягом всієї його промови я мимоволі озиралася навколо, дивилася на сад, вікна, навіть вартові башти. Я повільно, але впевнено перетворювалася на параноїка.

«Люди... Камери...» — Я похитала головою, вдивляючись у темряву.

«Ми тут на самоті. Тільки біля входу є охоронець».

Максон махнув у бік самотнього силуету на фоні вогнів палацу. Він був правий, ніхто за нами не стежив. І у вікнах горіло світло, але нікого не було видно. Я й сама дійшла такого висновку, але отримати від нього підтвердження було приємніше.

«Тобі не подобається бути у всіх на очах?» — запитав він.

«Не дуже. Я віддаю перевагу тому, щоб бути непомітною. Я до цього звикла, розумієш?»

Палець ковзав складним візерунком, який прикрашав кам’яну плиту піді мною. У ту мить чомусь мені не хотілося зустрічатися поглядом з принцом.

«Ти будеш змушена до цього звикнути. Навіть коли поїдеш звідси, ти все одно залишишся у центрі уваги. Мати досі спілкується з деякими жінками, які брали участь у Відборі. Їх усіх вважають важливими персонами. Досі».

«Просто чудово! — простогнала я. — Це саме те, на що я більш за все очікую вдома».

Обличчя Максона виглядало винуватим. Ось і чергове нагадування про те, чого мені коштував цей безглуздий конкурс та як змінився мій світ.

Хоча не варто все перекидати на Максона. Він був такою самою жертвою, як і ми самі, хоч і в дещо іншому сенсі. Я зітхнула й знову поглянула на нього. На його обличчі була написана рішучість.

«Америко, чи можна поставити тобі одне особисте запитання?»

«Можливо», — невпевнено відповіла я.

Він сумно посміхнувся:

«Просто... Загалом, я бачу, що тобі тут зовсім не подобається. Тобі не подобаються тутешні правила, змагання, одяг і... А от їжа тобі подобається, — він посміхнувся. Я теж. — Ти сумуєш за рідними. І, підозрюю, не тільки за ними. Всі почуття написані на твоєму обличчі великими літерами».

«Так, — я закотила очі. — Я знаю».

«Але ти все одно терпиш та страждаєш від нудьги за домом, замість того щоб повернутися. Чому?»

Я відчула клубок, що піднімався горлом, і ковтнула.

«Я не страждаю... І ти знаєш чому».

«Часом ти маєш зовсім нормальний вигляд. Я бачу, як ти посміхаєшся, коли розмовляєш з іншими дівчатами, але виглядаєш дуже радісною під час їжі. Що є, то є. А от в інший час ти видаєшся якоюсь засмученою. Може, розкажеш?»

«Це просто чергова історія про нещасливе кохання. Нічого цікавого. Повір мені». Будь ласка, не змушуй мене. Я не хочу плакати.

«На краще чи гірше, я хотів би послухати ще одну історію про справжнє кохання, крім історії моїх батьків. Історію, яка трапилася поза цими стінами, цими правилами чи ієрархією. Будь ласка».

Правда полягала у тому, що я оберігала цю таємницю так довго, що навіть подумати не могла, щоб комусь про неї розповісти. Боляче навіть згадувати Аспена. Максон устиг стати моїм другом. Він був таким добрим зі мною. А ще він завжди залишався дуже щирим.

«Так, у нашому світі, — я кивнула у бік безкінечної стіни, — касти піклуються одна про одну. Часом. Наприклад, поміж клієнтів мого батька є три родини, кожна з яких купує в нього хоча б одну картину на рік. А я маю гарних знайомих, які завжди запрошують мене співати на їхніх різдвяних святах. Це наші заступники, розумієш?

Зрештою, ми були кимось на кшталт захисників його родини. Вони Шістки. Коли ми могли дозволити собі найняти когось допомогти по господарству, ми завжди запрошували його матір. Я знала його з самого дитинства, але він був старший, ближчий за віком до мого брата. Вони завжди влаштовували якісь шалені ігри, тож я ухилялася від них.

Старший брат Кота — художник, як і батько. Декілька років тому одну з його металевих скульптур купили за великі гроші. Можливо, ти про нього навіть чув».

Максон про себе вимовив: «Кота Сінгер». За мить потому я побачила по його очах, ніби він щось пригадує.

Я відкинула волосся і взяла себе в руки.

«Ми всі дуже зраділи за Коту. Він довго працював над цією скульптурою. А ми на той час дуже потребували грошей. Але Кота залишив собі майже все. Та робота зробила йому ім’я. Клієнти постійно телефонували йому. Зараз, щоб замовити у нього скульптуру, люди чекають на свою чергу дуже довго, а він ставить дуже високі ціни, тому що він може собі це дозволити. Думаю, слава закрутила йому голову. П’ятірки дуже рідко досягають такої висоти».

Тут наші очі знову зустрілися, і я нагадала собі, що для мене невідомість також залишилася у минулому, хотіла я цього чи ні.

«Зрештою, коли на нього почали сипатися замовлення, Кота вирішив відокремитися від родини. Старша сестра щойно вийшла заміж, і ми втратили її прибуток. Коли Кота став заробляти великі гроші, то теж пішов від нас. Але так не роблять. Не можна ось так зробити — узяти й кинути свою родину. Триматися разом — єдиний спосіб вижити».

Я помітила в Максонових очах нерозуміння: «Він залишив всі гроші собі. Він прагнув з їх допомогою прокласти собі шлях нагору?»

Я кивнула: «Кота взяв собі за мету стати Двійкою. Якби його влаштувало стати Трійкою чи Четвіркою, можна було б заплатити за місце у цій касті та допомогти нам, але він геть збожеволів від ідеї стати Двійкою. Насправді це просто безглуздо. Він живе у великому комфорті, але йому закортіло отримати цей клятий статус. Він не заспокоїться, доки не досягне свого».

Максон похитав головою: «На це може піти все життя».

«Якщо на його надгробку виб’ють цифру два, йому вже буде байдуже».

«Ви з ним вже більше не такі близькі?»

Я зітхнула: «Не зараз. Спочатку я вважала, що неправильно його зрозуміла. Вирішила, що він поїхав від нас, щоб бути незалежним, а не щоб відсторонитися. Коли у Коти з’явилася власна квартира зі студією, я навіть допомагала її облаштовувати. Він звернувся до тієї ж родини Шісток, котру ми завжди кликали. Їхній старший син нічим не був зайнятий, тому з радістю погодився допомогти. Він декілька днів працював у Коти, вилизуючи кожен дюйм».

Я замовкла, пригадуючи все.

«Зрештою, я розпаковувала коробки з речами... І він також. Наші очі зустрілися, і він раптом перестав здаватися мені таким дорослим та невгамовним. Ми давно не бачилися, розумієш? Дитинство вже минуло. Увесь день ми випадково торкалися один до одного, розкладаючи речі по місцях. Він дивився на мене і посміхався. Мені здавалося, що до цього моменту я начебто і не жила. Я просто... збожеволіла від нього».

У мене увірвався голос, сльози, які так довго накопичувалися всередині, з’явилися на очах.

«Ми були сусідами, тож я декілька разів на день виходила з дому на прогулянку в надії побачити його. Коли його мати приходила до нас прибирати, іноді вона брала його із собою. І тоді ми просто дивилися один на одного, адже нічого іншого нам не залишалося. — Я схлипнула. — Він Шістка, я П’ятірка, а закони... І моя мати! Вона б знетямилася від злості. Отже, ніхто не мав знати про це. Незабаром я почала знаходити на своєму вікні приліплені скотчем анонімні записки, в яких писалося, що я дуже красива і співаю, як янгол. Я знала, що вони від нього. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, мама влаштувала вечірку. Його родину також запросили. Він підстеріг мене у куточку, простягнув листівку та сказав, щоб я прочитала її, коли нікого поблизу не буде. Коли я змогла це зробити, там не було ні імені, ні привітання. Там лише було написано „Хатинка на дереві. Опівночі“».

Очі Максона розширилися: «Опівночі? Але...»

«Я регулярно порушувала закон Іллеа про комендантську годину».

«Ти могла потрапити до в’язниці», — похитав він головою.

«Тоді мені це здавалося несуттєвим, — знизала я плечима. — У той вечір було таке відчуття, ніби в мене виросли крила. Мені просто не вірилося, що він хоче побути зі мною наодинці. Ввечері я пішла до своєї кімнати і стала чекати біля вікна, поглядаючи на хатинку на дереві на задньому подвір’ї. Біля опівночі я побачила, що хтось заліз до неї. Пам’ятаю, що я на всяк випадок почистила зуби ще раз. Я вискочила у вікно й побігла до хатинки на дереві. Там на мене очікував він. Складно було у це повірити.

Не пам’ятаю, як саме це все почалося, але невдовзі ми освідчилися одне одному у коханні. Ми сміялися і не могли зупинитися від щастя через те, що відчуваємо одне до одного однакові почуття. Тому мені було не до того, щоб турбуватися з приводу порушення комендантської години та брехні батькам. Не турбувало навіть те, що я П’ятірка, а він Шістка. Та про майбутнє я теж не думала. Тому що для мене не було нічого важливішого за те, що він мене кохав.

А він кохав мене, Максоне, він дуже мене кохав».

Сльози лилися. Я обхопила себе руками, відчуваючи відсутність Аспена так гостро, як ніколи раніше. Поки я розповідала, все здалося мені ще реальнішим. В мене не залишилося іншого виходу, як розповісти всю історію до кінця.

«Ми таємно зустрічалися два роки. Ми були щасливі, але його турбувало те, що ми змушені були ховатися, що він не в змозі дати мені те, на що я, на його думку, заслуговую. Коли прийшло запрошення взяти участь у Відборі, він наполіг на тому, щоб я подала заявку».

Максон роззявив рота.

«Я знаю. Це було так безглуздо. Він би ніколи собі не пробачив, якби я не спробувала. А я була абсолютно, абсолютно впевнена, що мене ніколи не оберуть. Ну хто я така?»

Я сплеснула у долоні. Адже, справді, я досі не могла отямитися.

«Від його матері я дізналася, що він заощаджує гроші, щоб одружитися на якійсь невідомій дівчині. Як же я зраділа! Таємно я влаштувала для нього невелику вечерю в надії на те, що зможу його змусити мені освідчитися. Я так чекала на це!

Але коли він побачив, скільки грошей я на нього витратила, він дуже засмутився. Він дуже гордий. Він вважав, що це він мусить піклуватися про мене, а не навпаки. Мабуть, у той момент він зрозумів, що ніколи не зможе цього зробити. Ось він і розлучився зі мною замість того, щоб освідчитися...

Тиждень потому я дізналася, що мене обрали».

Максон прошепотів щось незрозуміле.

«Востаннє я його бачила, коли мене проводжали сюди, — вичавила я з себе. — Він був з іншою дівчиною».

«Що?!» — скрикнув Максон.

Я закрила обличчя руками.

«Я божеволію від цього. У нього завжди була купа шанувальниць, а нині немає жодної причини відмовляти їм. Можливо, зараз він саме з тією дівчиною, з якою приходив на мої проводи, не знаю. Я не в змозі щось змінити. Але від одної думка про те, що я повернуся додому та буду змушена все це бачити... Я просто не можу, Максоне...»

Я ридала і ридала, а Максон намагався заспокоїти мене. Коли сльози врешті скінчилися, я знову заходилася розповідати.

«Максоне, я сподіваюся, що ти знайдеш ту, без котрої не зможеш жити. Чесно. І ще я дуже сподіваюся, що тобі ніколи не доведеться дізнатися, як це — жити без неї».

На обличчі принца відобразився нехай і слабкий, але біль. Моя історія вочевидь його засмутила. І навіть більше того — розсердила.

«Вибач, Америко. Я не... — Його обличчя дещо посвітліло. — Зараз не той момент, щоб поплескати тебе по плечу?»

Непевність у його голосі викликала в мене посмішку.

«Так. Більш ніж не той».

У його погляді світився сумнів, як і минулого разу, але замість того щоб просто поплескати мене по плечу, він нахилився і обійняв мене.

«Я нікого ніколи не обіймав. Так добре?»

«Складно обійняти когось неправильно, — розсміялася я і після короткої паузи зізналася: — Хоча я розумію, що ти маєш на увазі. Насправді я якщо і обіймаю когось, то лише своїх рідних».

Я відчувала себе зовсім поламаною після довгого дня, який я провела у незручному одязі на зйомках «Новин Іллеа», під час вечері та за розмовами. В обіймах Максона, який час од часу пестив моє волосся, було дуже затишно. Незважаючи на розгублений вигляд, він поводився вельми чемно. Принц терпляче чекав, поки я перестану хлипати, а потім відсторонився, аби поглянути на мене.

«Америко, присягаюся, що буду тримати тебе тут до останнього. Наскільки я розумію, вони хочуть, щоб з усієї Еліти я залишив трьох дівчат, а потім зробив би остаточний вибір. Але я обіцяю, що залишу двох і протримаю тебе у палаці до цього моменту. Я не відправлю тебе додому, доки не змушений буду цього зробити. Або доки ти сама не будеш готова поїхати. Побачимо, що станеться раніше».

Я кивнула.

«Я знаю, ми з тобою ледь знайомі, але думаю, що ти чудова дівчина. І мені дуже боляче бачити тебе такою засмученою. Якщо б він тут опинився, я б... я б... — Максон здригнувся від обурення, а потім зітхнув: — Мені дуже шкода, Америко».

Він знову пригорнув мене до себе, і я поклала голову йому на плече. Я знала, що Максон стримає свою обіцянку. Ніколи б не повірила, що знайду тут справжню втіху.