Відбір

Глава 18

Королева прийшла на вечерю сама. Ми схилили голови, вітаючи її, а потім і самі сіли до столу.

Я обдивилася навколо у пошуках вільного стільця, гадаючи, що принц на побаченні, але всі дівчата були на своїх місцях.

Те, що я наговорила Максонові, увесь день крутилося у мене в голові. Нічого дивного, що я не маю друзів. Я зовсім не вмію з ними поводитися.

Аж тут до зали увійшли принц і король Кларксон. Принц був у піджаку, але волосся так само скуйовджене. Батько й син про щось розмовляли, схилившись головами. Розмова велася жваво. Максон жестикулював, щоб краще донести до батька свої думки, а король кивав, визнаючи правильність поглядів сина, але вираз обличчя при цьому в нього був дещо стомлений. Вже біля столу Кларксон з рішучим виглядом ляснув Максона по спині.

Але варто було йому подивитися у наш бік, як його обличчя абсолютно змінилося.

«Боже мій, любі дівчата, сідайте, будь ласка». — Він поцілував королеву у чоло й теж сів.

А Максон залишився стояти.

«Леді, я хочу зробити оголошення».

Всі погляди сконцентрувалися на ньому. Що він для нас приготував?

«Я знаю, що вам була обіцяна винагорода за участь у Відборі. — У його голосі чулася владність, яку я помітила лише одного разу — того вечора, коли він наказав охоронцям випустити мене до саду. Свідомо використовуючи своє становище, він робився ще привабливішим. — Однак від сьогодні впроваджуються нові правила. Якщо ви від народження Двійка чи Трійка, фінансування вам більше не надаватимуть. Четвірки та П’ятірки будуть отримувати винагороду, але дещо меншу».

Дівчата пороззявляли роти від здивування, адже гроші були частиною угоди. Селеста, наприклад, ледь не вибухнула від обурення. Мабуть, ті, в кого чимало грошей, звикли жити з думкою, що вони мусять багатіти. А думка про те, що вискочка на кшталт мене отримуватиме те, чого вона позбавлена, вочевидь стояла кісткою у горлі.

«Я перепрошую за незручність, але поясню все завтра ввечері у „Новинах Іллеа“. Це розпорядження не підлягає обговоренню. Всі, хто не задоволений таким нововведенням та не хоче більше продовжувати брати участь у Відборі, можуть залишити палац після вечері».

Він сів до столу й продовжив розмову з батьком, якого, здавалося, більше цікавила їжа, ніж слова сина. Я трохи засмутилася, що моя родина отримуватиме менше, але нам принаймні виплати не відмінили. Спроба зосередитися на вечері не надто вдалася. Я ніяк не могла відволіктися від думки про те, що все це означає. І я була така не єдина. Залою пішов шепіт.

«До чого все це, як гадаєш?» — стиха запитала Тайні.

«Може, це якась перевірка?» — припустила Кріс.

«Я впевнена, що серед нас є такі, хто пішов на це заради грошей».

Я помітила, як Фіона підштовхнула Олівію ліктем та подивилася на мене. Я відвернулася від них, щоб вони не здогадалися, що я все бачу.

Дівчата без перестанку висували різні теорії, а я не зводила очей з Максона. Я намагалася примусити його звернути на мене увагу, щоб потягти себе за вухо, але він так і не подивився у мій бік.

Ми з Мері були вдвох у кімнаті. Сьогодні ввечері я мусила з’явитися перед Гаврилом та всією країною у «Новинах Іллеа». Не кажу вже про інших дівчат, які увесь час стежитимуть за мною та одна за одною й критикуватимуть. Я дуже нервувала. Я не могла всидіти на місці, доки Мері перераховувала запитання, які, на її думку, можуть зацікавити глядачів.

Чи подобається мені у палаці? Який найромантичніший вчинок зробив Максон відносно мене? Чи сумую я за своїми рідними? Чи цілувалися ми вже з принцом?

Коли Мері запитала про це, я здивовано подивилася на неї. До цього моменту я відповідала автоматично, намагаючись не надто замислюватися. Але тут я помітила, що запитала вона це лише через зацікавленість. Це було видно з її посмішки.

«Звісно ні! — я спробувала зобразити обурення, але мені було дуже смішно, щоб злитися, тож я посміхнулася. Мері одразу ж хихикнула. — Знаєш що... Чому б тобі не розпочати прибирання?»

Вона засміялася, але не встигла я сказати, щоб вона припинила, як до кімнати увірвалися Ен і Люсі, тримаючи у руках чохол для одягу.

Такою схвильованою я не бачила Люсі з часу мого перебування у палаці. Очі в Ен жваво блищали.

«Що це ви тут задумали?» — запитала я підозріло в Люсі, яка зупинилася переді мною та зробила кніксен.

«Ми дошили сукню для виступу у „Новинах“, міс», — радісно одізвалася вона.

Я здивовано підвела брови: «Ще одну? А чим вас не влаштувала блакитна, яка висить у шафі? Адже ви її тільки-но закінчили. Вона мені подобається».

Всі троє перезирнулися.

«Що ви задумали?» — запитала я, вказуючи на чохол, який повісили на гачок біля дзеркала.

«Ми ж балакаємо з рештою покоївок, міс. Та чуємо чимало різних речей, — відповіла Ен. — Тому й знаємо, що ви та леді Джанель — єдині, хто був на побаченні з принцом більше одного разу, і, наскільки зрозуміли, її від’їзд може бути пов’язаний з вами».

«Це чому ж?»

«Ходять чутки, — продовжила Ен, — що її відрахували тому, що вона дозволила собі погано про вас говорити. Принц не погодився з її оцінкою і негайно відіслав її додому».

«Що?!» — я з жахом прикрила рота долонею.

«Ми впевнені, що його фаворитка — ви, міс. Майже всі так говорять», — Люсі задоволено зітхнула.

«Я думаю, вас ввели в оману», — відповіла я їм.

Ен з посмішкою знизала плечима. Мабуть, мої слова її не переконали.

Раптом я пригадала, з чого все починалося.

«Але до чого тут моя сукня?»

Мері підійшла до Ен і потягнула за блискавку на чохлі, який вони принесли з собою. Всередині була неймовірно красива червона сукня. Вона блищала і мерехтіла в останніх промінчиках вечірнього сонця, які пробивалися крізь вікно.

«О, Ен, — видихнула я у захваті, — ти зробила неможливе!»

Ен задоволено кивнула, приймаючи подяку.

«Дякую вам, міс. Ми втрьох його шили».

«Вона неперевершена. Тільки я все одно не розумію, яке відношення вона має до всього, про що ви мені розповіли».

Мері витягла сукню з чохла, щоб провітрити, а Ен тим часом продовжувала:

«Як я вже сказала, чимало людей у палаці вважають, що ви — фаворитка принца. Він тепло відгукується про вас та віддає перевагу товариству з вами. І, схоже, дівчата це помітили».

«Що ви маєте на увазі?»

«Зазвичай ми шиємо сукні у майстерні. Там зберігаються матеріали, там роблять взуття, та й інші покоївки теж туди ходять. До сьогоднішнього вечора всі вимагають блакитні сукні. Покоївки вважають, що це тому, що ви майже завжди у синьому, ось решта дівчат і наслідує вас».

«Це так, — погодилася Люсі. — Леді Т’юзді та леді Наталі не вдягли сьогодні прикраси. Як ви».

«Більшість панянок тепер бажають сукні більш прості, на кшталт тих, які полюбляєте ви», — додала Мері.

«Але це все одно не пояснює, чому ви пошили мені червону сукню».

«Звісно, щоб ви могли виділитися на їхньому фоні, — відізвалася Мері. — О, леді Америко, якщо ви насправді йому подобаєтеся, то мусите відрізнятися від інших. Ви були такі ласкаві до нас, особливо до Люсі».

Ми всі, як за командою, повернулися до Люсі. Вона зі згодою кивнула і додала:

«Ви... Ви така гарна, що маєте стати принцесою. З вас вийде чудова принцеса».

Я щосили намагалася придумати якийсь вихід із ситуації. Для мене було б цілковитим жахом опинитися у центрі загальної уваги.

«А якщо всі інші мають рацію? А що коли я подобаюся Максонові саме через те, що не намагаюся виділитися, як інші, а ви одягнете мене у щось таке й усе зіпсуєте?»

«Кожній дівчині необхідно час од часу побути зіркою. Крім того, ми знаємо принца Максона майже все його життя. Йому сподобається», — рішуче відповіла Ен, і я зрозуміла, що чинити спротив немає сенсу.

Я не знала, як їм пояснити, що його записки й увесь час, проведений зі мною, означали лише дружбу. Не могла ж я їм сказати правду, адже вони так раділи! Врешті, потрібно було підтримувати ілюзію, якщо я хотіла залишитися у палаці. А я хотіла. Мені було це вкрай необхідно.

«Ну гаразд, давайте приміряємо», — погодилася я, зітхаючи.

Люсі підстрибнула від радості, однак Ен нагадала їй, що так не належить поводитися. Я натягнула легке шовкове вбрання, а дівчата просто на мені попідшивали у деяких місцях. Чарівниця Мері заходилася по-різному вкладати моє волосся, щоб зрозуміти, яка зачіска краще пасуватиме до сукні. За півгодини я була готова.

Для сьогоднішнього випуску «Новин» декорації встановили трохи по-іншому. Крісла королівської родини стояли збоку, як і завжди, а лави для нас знову розмістили навпроти. Цього разу трибуну пересунули трохи у бік, щоб звільнити місце для двох високих стільців. На одному з них знаходився мікрофон, у який нам належало говорити під час інтерв’ю з Гаврилом. Подумавши про це, мені стало ніяково.

І, безумовно, я була засліплена всіма відтінками блакитного. Сукні одних дівчат впадали в око зеленою барвою, інших — червоною, але загальна тенденція була очевидною. Дивлячись на це розмаїття, мені зробилося ще гірше Я спіймала на собі погляд Селести і вирішила, що триматимуся від неї подалі, доки не настане час сідати.

Повз мене пройшли Кріс із Наталі. Обидві щойно підправили макіяж. Вигляд вони мали дещо невдоволений, хоча про Наталі не можна було цього сказати напевне. Кріс принаймні трохи відрізнялася від решти. Сукня на ній була така блідо-блакитна, аж її колір переходив у білий, ніби на підлогу скочувалися крапельки води.

«Америко, ти виглядаєш неперевершено!» — промовила вона таким тоном, який більше нагадував звинувачення, аніж комплімент.

«Дякую. Твоя сукня просто розкішна».

Вона провела долонями по декольте, рогладжуючи уявні складки.

«Так, мені теж подобається. — Наталі торкнулася мого рукав. — Що це за матерія? Вона переливатиметься у світлі софітів».

«Навіть не уявляю. Нам, П’ятіркам, не часто доводиться вбиратися у такі неймовірні сукні», — стенула я плечима, а потім подивилася на плаття. В мене було принаймні ще одне, пошите з подібного матеріалу, але я так і не дізналася, як він називається.

«Америко! — Я підвела голову та побачила перед собою Селесту. Вона посміхалася. — Можна тебе на хвилинку? Потрібна твоя допомога».

Не дочекавшись моєї відповіді, Селеста потягла мене геть від Кріс і Наталі за товсту блакитну штору, що виконувала роль стіни у студії.

«Знімай сукню», — наказала вона, починаючи розстібати блискавку на своїй.

«Що?»

«Мені потрібна твоя сукня. Роздягайся. О боже! Чортів гачок!» — розсердилася вона, намагаючись виплутатися із свого вбрання.

«І не подумаю», — відмовилася я і попрямувала до виходу. Хоча далеко мені піти не вдалося, оскільки Селеста вчепилася нігтями у мою руку і смикнула назад.

«Ай!» — скрикнула я, хапаючись за руку. На шкірі залишаться сліди нігтів, але хоч крові не видно.

«Стули пельку та знімай сукню. Швидко!»

Я рішуче розпрямилася, не думаючи здаватися. Хтось мусить донести до Селести, що вона не центр всесвіту.

«Як не знімеш сама, стягну з тебе», — холодно відрізала вона.

«Я не боюся тебе, Селесто, — склавши руки на грудях відповіла я. — Ця сукня була пошита для мене, і носити її також буду я. Коли наступного разу обиратимеш одяг, спробуй для різноманітності бути собою, а не мною. Хоча ні, раптом Максон побачить, яка ти насправді, та відправить тебе додому?»

Не вагаючись ані секунди, вона простягла руку і з силою смикнула за рукав, так що він тріснув на шві, після чого вона зникла за шторою. Я не могла дихати від гніву, але була так шокована, що не встигла відреагувати. Надірваний рукав жалюгідно звисав з плеча. Сильвія вже кликала всіх сідати на місця, і я, опанувавши себе, вийшла до всіх.

Марлі зберегла для мене місце біля себе. Побачивши мене, її обличчя витягнулося.

«Що трапилося з твоєю сукнею?» — прошепотіла вона.

«Селеста», — пояснила я з огидою.

Еміка та Саманта, які сиділи перед нами, повернулися.

«Вона розірвала твою сукню?» — запитала Еміка.

«Так».

«Піди до Максона і поскаржся на неї, — порадила вона, — ця дівчина — просто кара божа».

«Знаю. Скажу йому, коли буде нагода», — зітхнула я.

Саманта засмутилася:

«Хтозна, коли це станеться. Я гадала, ми проводитимем з ним більше часу».

«Америко, підніми руку», — попросила Марлі.

Вона вправно підправила розірваний рукав, а Еміка висмикнула декілька ниток, що стирчали в різні боки. Тепер ніхто б не здогадався, що із сукнею щось не так. Щодо слідів від нігтів, то вони на лівій руці, отже, вони не потраплять у камеру.

Настав час починати. Гаврил переглядав свої записи, коли з’явилася королівська родина. Максон був вбраний у темно-синій костюм, на лацкані якого поблискувала шпилька у вигляді національного герба. Принц вигляд мав спокійний та зібраний.

«Дівчата, доброго вечора!» — привітався він із посмішкою.

Хор «Світлостей» та «Величностей» пролунав йому у відповідь.

«Зараз я зроблю одне невеличке оголошення, а потім запрошу Гаврила. Внесемо до нашого життя приємне різноманіття, адже зазвичай він мене оголошує! — Максон розсміявся, а ми всі підхопили його сміх. — Я знаю, що дехто з вас дещо нервує, але для цього немає жодних підстав. Будь ласка, будьте самі собою. Люди хочуть познайомитися з вами ближче».

Поки він розмовляв, наші очі декілька разів зустрілися, але жодного разу він не затримав свого погляду на мені довго, щоб я не встигла щось у ньому прочитати. Мої покоївки будуть розчаровані.

Максон підійшов до кафедри і кинув через плече: «Щасти вам!»

Я відчувала: щось відбувається. Схоже, обіцяне оголошення якось пов’язане з тим, про що він нам повідомив учора, але я й досі ламала собі голову, що ж воно означає. Маленький секрет Максона відволік мене, і я перестала хвилюватися. Заграв гімн, і камера крупним планом показала обличчя принца. Я дивилася «Новини» від самого дитинства. Максон жодного разу не звертався до своїх підданних з екрана телевізора. Як і цього разу. Прикро, що я не можу побажати йому щастя у відповідь.

«Пані та панове, доброго вечора! Я знаю, що вся країна із нетерпінням чекала на цю зустріч, оскільки сьогодні нам належить ближче познайомитися із двадцятьма п’ятьма учасницями, які залишилися у Відборі. Не можу висловити, який я радий, що маю честь познайомити їх з вами. Вочевидь, всі погодяться зі мною, що будь-яка з цих чарівних дівчат може стати чудовою принцесою.

Але, перш ніж розпочати цю частину, я хотів би оголосити проект, над яким я зараз працюю і який дуже важливий для мене. Познайомившись з учасницями, я отримав можливість по-новому поглянути на величезний світ за межами палацу, світ, який мені не часто вдається побачити. Мені розповіли як про найсвітліші, так і про найтемніші сторони життя. Спілкуючись з учасницями Відбору, я зрозумів, як потрібні люди, які мешкають за межами цього палацу. Мені відкрили очі на страждання представників найнижчих каст, і я маю намір покінчити з цим».

Що?!

«Щоб як слід все організувати, на це піде щонайменше три місяці, але приблизно до Нового року в державних управліннях всіх провінцій почне діяти програма безкоштовного харчування для всіх, хто цього потребує. Будь-яка П’ятірка, Шістка, Сімка чи Вісімка зможе кожного вечора приходити туди по гарячу їжу. Хочу повідомити, що дівчата, яких ви бачите на екрані, у повному об’ємі або частково пожертвували своєю винагородою за участь у Відборі на цей великий захід. І хоча програма буде тимчасовою, ми зробимо все можливе, щоб вона діяла якомога довше».

Я спробувала стримати сльози подяки та захоплення, але декілька сльозинок все ж з’явилося на очах. Безумовно, я турбувалася про макіяж, оскільки добре пам’ятала про те, що на мене очікує, але я була так вдячна Максонові, що на якусь мить це перестало мене хвилювати.

«Я вважаю, що жоден гарний лідер не може спати спокійно, доки його піддані голодують. Найнижчі касти складають більшість населення Іллеа, а ми занадто довго не помічали цих людей. Ось чому я роблю такий крок та прошу всіх приєднатися до мене. Двійки, Трійки, Четвірки... Дороги, якими ви пересуваєтеся, асфальтуються не самі по собі. Прибирання у ваших помешканнях не робиться шляхом магічних заклинань. Вам надається можливість визнати цю правду, зробивши пожертвування у вашу місцеву адміністрацію».

Він зробив паузу.

«Вам пощастило народитися у вищих кастах, але настав час відплатити за це щастя. Я повідомлятиму вам про всі зрушення у проекті під час випуску „Новин“ та дякую всім за увагу. А тепер повернемося до приводу, який змусив нас всіх сьогодні ввечері зібратися біля екранів телевізорів. Пані та панове, містер Гаврил Фадей!»

Зала вибухнула аплодисментами, хоча оголошення Максона вочевидь не всіх захопило. Радники, схоже, не були впевнені, що це гарна ідея. Король хоча й аплодував, але без великого захоплення, зате королева просто сяяла від гордості.

«Дуже дякую, що оголосили мене глядачам, Ваша світлосте! — привітався Гаврил, вибігаючи на сцену. — Ви чудово виступили! Якщо вирішите змінити діяльність, подумайте про кар’єру телеведучого».

Максон, сміючись, попрямував до свого місця. Всі камери тепер були націлені на Гаврила, але я спостерігала за Максоном та його батьками. Чому вони так по-різному відреагували?

«Шановні іллеанці, ми приготували для вас справжнє свято! Цього вечора ви зможете побачити все, що відбувається, очима кожної з цих юних леді. Ми знаємо, що вам кортить познайомитися з ними ближче та дізнатися, як розвиваються їхні стосунки з нашим принцом, і сьогодні у вас є така можливість! Та почнемо ми з... — Гаврил подивився у свої нотатки, — з міс Селести Ньюсом з Клермонта!»

Селеста граціозно підвелася з місця та спустилася сходами. Перш ніж сісти у крісло, вона розцілувала Гаврила в обидві щоки. Її інтерв’ю було очевидним, як і бесіда з Баріель, яка відбулася одразу після Селестиної. Вони намагалися поводитися сексуально, весь час нахилялися вперед, щоб продемонструвати на камеру своє декольте. Виглядало це неприродно. Я бачила на моніторах, як вони кидали погляди на Максона та підморгували йому. Час од часу, коли, наприклад, Баріель спробувала нишком облизнути губи, ми з Марлі переглядалися та відводили очі, щоб не розсміятися.

Решта дівчат поводилися стриманіше. Тоненький голос Тайні був ледь чутний, а сама вона так втягувала голову у плечі, що, здавалося, вона хоче зовсім зникнути. Врешті, вона була милою, і я дуже сподівалася, що Максон не відрахує її лише через те, що вона ніяковіє на публіці. Еміка трималася з гідністю, як і Марлі, з тією лише різницею, що остання розмовляла так схвильовано та захоплено, що її голос ставав все голоснішим і голоснішим.

Гаврил запитував учасниць про різні речі, але два запитання неодмінно ставив кожній дівчині: «Що ви думаєте про принца Максона?» та «Чи не ви є тією самою дівчиною, яка накричала на нього?» Я не дуже хотіла визнавати на всю країну, що репетувала на майбутнього короля. Добре, що він вже сказав про те, що це трапилося лише одного разу.

Дівчата сміливо відповідали, що вони не нагрубіянили принцові. Слово «милий» лунало практично кожного разу. Селеста сказала про його красу. Баріель вразила його мовчазна міць, що, на мій погляд, пролунало дещо моторошно. Декількох учасниць запитали, чи цілувалися вони вже з його Світлістю, на що абсолютно всі відповіли «ні». Після третього чи четвертого «ні» Гаврил повернувся до Максона.

«Ви що, жодну з них ще не поцілували?» — здивувався він.

«Вони мешкають у палаці всього два тижні! За кого ти мене маєш?!» — обурився принц.

Принц промовив це жартівливим тоном, але мені здалося, що він трохи зніяковів. Цікаво, Максон в житті хоч з кимось цілувався?

Саманта щойно закінчила розповідати про те, як чудово вона проводить час у палаці, й Гаврил викликав мене. Дівчата зааплодували, як і належало, і я підвелася. Наостанок я знервовано посміхнулася до Марлі й рушила сходами вниз, поглядаючи собі під ноги, щоб не впасти. Однак заледве я опинилася у кріслі, як помітила, що звідси дуже зручно дивитися понад Гаврилове плече на Максона. Коли мікрофон опинився в мене у руці, принц ледь помітно підморгнув. Я миттєво відчула себе впевненіше. Мені ж не потрібно ані з ким конкурувати.

Я потиснула руку Гаврилові та сіла навпроти нього. Звідси я нарешті могла ближче роздивитися шпильку на піджаку принца. На екрані телевізора деталі губилися, але тепер я бачила, що на ній зображений не лише знак «форте», а й невелика літера «X» у самому центрі, від чого весь малюнок був схожим на зірку. Дуже гарно.

«Америка Сінгер. Яке цікаве у вас ім’я. Мабуть, існує ціла історія про нього?» — запитав Гаврил.

Я зітхнула з полегшенням. Це було просте запитання.

«Взагалі-то так. Коли мати носила мене, я дуже сильно штовхалася. Мати зрозуміла, що має справу з борцем, який таким чином змагався за свободу. Дивно, виявилося, мати мала рацію: від самого мого народження ми з нею увесь час воюємо».

«Схоже, у вашої матері складний характер», — розсміявся Гаврил.

«Це точно. Моя впертість успадкована від неї».

«Отже, ви вперта? Дівчина з характером?»

Я побачила, як Максон прикрив обличчя долонями і розсміявся.

«Часом».

«Отже, якщо ви дівчина з характером, може, це саме ви накричали на принца?»

«Так, це була я, — зітхнувши, відповіла я. — У моєї матері зараз, мабуть, трапиться сердцевий напад».

«Нехай вона розкаже всю історію від початку до кінця!» — гукнув Максон Гаврилові.

Гаврил швидко закрутив головою: «Ого! І що ж то за історія?»

Я сердито покосилася на Максона, але ситуація настільки безглузда, що обурюватися було геть неможливо.

«Першого ж вечора мого перебування у палаці в мене трапився невеличкий напад... клаустрофобії і мені просто необхідно було вийти за межі будівлі. А охоронці не випускали мене назовні. Я вже практично знепритомніла перед дверима, але повз мене випадково проходив принц Максон і наказав їх відчинити».

«О...» — промовив Гаврил, схиляючи голову вбік.

«Ну ось, а потім він пішов слідом за мною, аби переконатися, що зі мною все гаразд... А я так перенервувала, що на знак подяки практично назвала його пустоголовим і пихатим».

Гаврил пирхнув. Я подивилася понад його плечем на Максона, який здригався від сміху. Але найдивовижнішим було те, що король з королевою сміялися разом із ним. Я не стала озиратися, щоб подивитися на дівчат, але до мене долинало їхнє хихикання. Ну й добре. Може, вони врешті-решт перестануть вбачати у мені погрозу та зрозуміють, що Максон лише вважає мене кумедною.

«Але ж він пробачив вас?» — запитав Гаврил вже серйозніше.

«Дивовижно, але так», — стенула я плечима.

«Що ж, оскільки цей маленький епізод не погіршив ваших з принцом стосунків, що ви робите у товаристві принца?» — поцікавився Гаврил.

«Зазвичай ми гуляємо в саду. Він знає, що мені подобається бути на свіжому повітрі. А ще ми розмовляємо».

Порівнюючи з тим, про що розповідали інші учасниці, це пролунало доволі жалюгідно. Відвідування театру, виїзди на полювання, прогулянки на конях — їм було чим похвалитися.

Проте до мене раптом дійшло, чому він протягом всього останнього тижня зустрічався з різними дівчатами декілька разів на день. Їм треба було про щось розповісти Гаврилові, отже, він мав зробити так, щоб у них залишилися хоч якісь враження. Дивно, звісно, що він не поділився цим зі мною, але принаймні я зрозуміла, чому він був відсутній.

«Отже, у висновку, між вами доволі дружні стосунки. Тож у палаці вам найбільше сподобався сад, чи не так?»

Я посміхнулася: «Можливо. Але я повинна сказати, що страви тут чудові, отже...»

Гаврил знову розсміявся: «Ви ж єдина П’ятірка, яка не вибула зі змагання, так? Як ви вважаєте, чи зменшує це ваші шанси стати принцесою?»

«Ні!» — вигукнула я не замислюючись.

«Отакої! Оце я розумію бойовий настрій! — Гаврил, схоже, був задоволений, тому що йому вдалося отримати таку емоційну відповідь. — То ви вважаєте, що вам вдасться перемогти решту інших? Дійти до самого кінця?»

Я добре подумала.

«Ні-Ні. Справа не в цьому. Я не вважаю, що я у чомусь краща від інших дівчат, вони всі неперевершені. Просто... просто я не думаю, що Максон здатен позбавити когось участі у змаганні, зважаючи лише на касту».

Всі гуртом ахнули. Я прокрутила в голові власні думки. На те, щоб зрозуміти, де я зробила помилку, знадобилася приблизно хвилина: я назвала принца Максоном. Згадувати його ім’я під час розмови з подружками за зачиненими дверима — то одна справа, але промовити його ім’я без титулу «принц» на публіці — неймовірне нахабство. А я ляпнула це в прямому ефірі.

Я поглянула на Максона, чи не сердиться він. На його обличчі сяяла спокійна усмішка. Начебто він і не обурився... але мені стало соромно. Щоки запалали.

«Отже, ви встигли по-справжньому пізнати нашого принца. То чи не могли б ви розповісти, що думаєте про Максона?» — Гаврил зробив наголос на імені.

Я сформулювала декілька відповідей, поки чекала на свою чергу. І зараз я збиралася пожартувати про його сміх чи ласкаве прізвисько, яким називатиме його дружина. Єдиним способом врятувати ситуацію здавалося перевести все на жарт. Я підвела голову, маючи намір озвучити одну із своїх заготовок, але побачила обличчя Максона.

Йому справді було важливо це знати.

І я зрозуміла, що не можу висміяти його, адже мені подаровано шанс сказати йому те, що я думаю про нього зараз, коли він став моїм другом. Я не можу сміятися з людини, яка врятувала мене від повернення додому із розбитим серцем. Яка посилала тістечка коробками моїм рідним, яка одразу ж мчала до мене, варто було лише покликати, у тривозі, чи не сталося чогось раптом.

Лише місяць тому я дивилася на нього по телевізору як на пихатого, нудного парубка. Здавалося неможливим, що він може покохати кого-небудь. І хоча він зовсім не був схожий на людину, яку я кохала сама, але він вартий того, щоб у його житті з’явилася та, яку він покохає.

«Максон Шрив — втілення всього найкращого. З нього вийде видатний король. Він дозволяє дівчатам, яким належить носити сукні, одягати джинси і не сердиться, коли ті, хто його не знають, несправедливо роблять з нього стереотип, — я подивилася на Гаврила пронизливим поглядом, і він посміхнувся. Максон у нього поза спиною був заінтригований. — Тій, кого він обере, дуже пощастить. І яким би не було закінчення цього змагання для мене самої, я матиму за честь бути його підданою».

Я побачила, як Максон ковтнув, і опустила очі.

«Америко Сінгер, дякую вам, — Гаврил потиснув мені руку. — А тепер звернімося до міс Талулі Бел».

Я не почула жодного слова з того, про що говорили інші дівчата, хоча й дивилася лише на сцену. Інтерв’ю вийшло більш особистим, ніж я розраховувала. Я не могла змусити себе подивитися на Максона. Замість цього я сиділа, знову і знову прокручуючи у голові свої власні слова.

Коли у двері постукали, було біля десятої години вечора. Я відчинила їх, і Максон закотив очі.

«Все-таки тобі слід було залишити біля себе когось із покоївок».

«Максоне! О, пробач, будь ласка. Я не хотіла так тебе називати перед всіма. Недобре вийшло».

«Ти думаєш, я серджуся на тебе? — Він увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. — Америко, ти називаєш мене моїм ім’ям так часто, що рано чи пізно мала проколотися. Звісно, я б хотів, щоб це трапилося у більш приватній атмосфері, — він хитро посміхнувся, — але я зовсім не обурююсь».

«Чесно?»

«Чесно».

«Хух! Я відчувала себе такою ідіоткою! В мене в голові не вкладається, що ти змусив мене відкрити всю цю історію!» — я жартівливо штовхнула його у бік.

«Ну що ти! Це була найкраща частина вечора! Мати дуже сміялася. В її часи дівчата поводилися навіть ще стриманіше, ніж Тайні, а ти взяла й обізвала мене пустоголовим... Мати була у захваті».

Чудово. Тепер ще й королева вважатиме мене вискочкою. Ми вийшли на балкон. Теплий вітерець доносив до нас аромат тисяч квітів із саду. У небі висів повний місяць, освітлюючи обличчя Максона примарним світлом.

«Що ж, я рада, що ви повеселилися», — я торкнулася пальцями поручнів.

Максон підтягнувся на руках і сів на край балкона.

«З тобою ніколи не сумуватимеш. Могла б і звикнути до такої реакції».

Хм. Звучить так, ніби він намагався мене розсмішити.

«Слухай... щодо того, що ти сказала...» — почав він нерішуче.

«Про що саме? Про те, як я тебе назвала? Чи як я сварилася з мамою? Чи про те, що моя головна мотивація — це їжа?» — я зобразила гримасу.

Він розсміявся: «Про те, що я гарний...»

«A-а... А що з цим не так?»

Ці декілька висловів раптом збентежили мене напрочуд більше, ніж усе інше, про що я там наговорила. Я опустила очі і стала перебирати пальцями сукню.

«Дякую за те, що ти намагаєшся створити враження того, що все по-справжньому, але зовсім не обов’язково заходити так далеко».

Я підвела голову. Як він міг про таке подумати?!

«Максоне, це все не заради шоу. Якщо б мене попросили чесно озвучити мою точку зору про тебе ще місяць тому, моя відповідь була б зовсім іншою. Але тепер я знаю тебе і не збираюся забирати назад жодного слова, тому що ти саме такий, який є. І навіть ще краще».

Він промовчав, але його очі посміхалися.

«Дякую».

«Будь ласка».

Максон відкашлявся: «Йому теж пощастить».

Він спустився зі свого імпровізованого сидіння і перейшов на мій бік балкона.

«Кому?»

«Твоєму приятелю. Коли він опам’ятається і попросить тебе повернутися», — звичайним тоном промовив Максон.

Я сумно посміхнулася. Це навряд чи.

«Він більше не мій приятель. І доволі однозначно дав мені зрозуміти, що я для нього залишилася у минулому».

Натяк надії у голосі почула навіть я сама.

«Не може такого бути. Він вже мав побачити тебе по телевізору та закохатися наново. Хоча, як на мене, цей гад все одно тебе не заслуговує. — Все це він вимовив таким нудним тоном, ніби на очах Максона таке відбувалося доволі часто. — До речі, — промовив він трохи голосніше, — якщо ти не хочеш, щоб я насправді в тебе закохався, припини бути такою красивою. Треба буде завтра наказати твоїм покоївкам знайти для тебе якийсь мішок з-під картоплі».

«Досить говорити дурниці», — я штовхнула його у плече.

«Я серйозно. Ти надто гарна. Коли ти поїдеш звідси, нам доведеться виділити тобі охорону за державний кошт. Інакше тобі, бідолашці, не вижити», — промовив він з умисним жалем.

«Це мені не під силу, — перебільшено зітхнула я. — Я ж не винна, що народилася досконалою». — І помахала долонею, ніби для мене це було вкрай виснажливо.

«Гадаю, ти в цьому не винна».

Я розсміялася. До мене не одразу дійшло, що Максон геть не жартував.

Доки я замріяно дивилася у сад, боковим зором помітила, що погляд Максона застиг на мені. Його обличчя раптом опинилося майже впритул біля мого. А коли я повернула голову, щоб запитати, на що це він так задивився, то із здивуванням зрозуміла, що він стоїть так близько, що може мене поцілувати.

Ще більше я здивувалася, коли він саме це і зробив.

Від несподіванки я смикнулася. Максон миттєво відступив назад.

«Вибач», — пробурмотів він, почервонівши.

«Ти що?» — приголомшено прошепотіла я.

«Вибач». — Він не дивився мені в очі, явно соромлячись.

«Навіщо ти це зробив?» — я притиснула пальці до губів.

«Врешті.... ти ж сама казала... і вчора ти шукала мене... Ти так поводилася.. Я подумав.... можливо, твої почуття змінилися. Крім того, ти подобаєшся мені. Я вважав, ти це бачиш... — Він поглянув мені в обличчя. — І... Ох, невже це було так жахливо? В тебе такий вигляд...»

Я спробувала стерти приголомшення зі свого обличчя.

«Вибач мені, будь ласка. Я ні з ким раніше не цілувався. Сам не знаю, що роблю. Я... Пробач, Америко», — він важко зітхнув і, притиснувшись до поручнів, кілька разів провів рукою по волоссю.

Я не очікувала на це, але несподівано мене охопила хвиля тепла і ніжності.

Він хотів, щоб його перший поцілунок був зі мною.

Я подумала про Максона, якого встигла пізнати за цей час, про людину, в якої для кожного знаходилося тепле слово, який віддав нагороду за програне мною парі, який пробачив мені те, що я зробила йому боляче і морально, і фізично. І зрозуміла, що я зовсім не проти.

Так, мої почуття до Аспена нікуди не зникли. Я нічого не могла з цим вдіяти. Але якщо я не могла бути разом з ним, що заважає мені зустрічатися з Максоном? Нічого, крім моїх принципів, які не мали ніякого стосунку до того, ким принц був насправді.

Я підійшла до нього й провела долонею по його чолу.

«Що ти робиш?»

«Витираю цей спогад. Ми можемо замінити його чимось кращим».

Я опустила руку й завмерла поряд із ним, спиною до саду. Максон не ворухнувся, але на обличчі з’явилася посмішка.

«Америко, навряд чи можна змінити минуле».

Однак в його очах промайнула надія.

«Ще й як можна. І потім, хто буде про це знати, окрім нас?»

Максон якийсь час дивився на мене, напевне, намагаючись зрозуміти, чи я жартую, чи ні. Потім сумнів на його обличчі змінився на обережну впевненість. Ми стояли, дивлячись один одному в очі, доки мені не пригадалося, що саме промовила тоді.

«Я ж не винна, що народилася досконалою».

Він присунувся до мене ближче і обійняв за талію так, що ми опинилися обличчям один до одного. Своїм носом він лоскотав мого. Він провів пальцями по моїй щоці так обережно, ніби боявся, що я можу розбитися.

«Так, я думаю, ти в цьому не винна». — І, не відриваючи долоні від обличчя, торкнувся губами моїх губів найневагомішим з поцілунків.

Від його боязкості мені защеміло серце. Хоча ми не вимовили жодного слова, я безпомилково зрозуміла, яким захопленням його наповнила ця мить, і яким страхом. Але найгостріше я відчула його захват.

Так ось як це — бути леді.

Наступної миті він відсторонився і запитав: «Так краще?»

Я змогла лише кивнути. Максон мав такий вигляд, ніби міг зрушити гори. В мене виникло аналогічне відчуття. Це стало несподіванкою. Все відбулося занадто швидко, занадто дивно.

Занепокоєння, мабуть, відобразилося на моєму обличчі, тому що Максон вмить став серйозним:

«Можна тобі дещо сказати?»

Я знову кивнула.

«Я не настільки дурний, щоб повірити, ніби ти абсолютно забула свого колишнього коханого. Ти чимало всього пережила й опинилася на Відборі за не зовсім звичних обставин. Я в курсі, що ти вважаєш, ніби тут є привабливіша для мене дівчина, якій таке життя без сумніву підійде, але мені не хотілося б тебе квапити. Але я... я просто хочу знати... чи можливо...»

Складне питання. Чи готова я вести життя, якого ніколи не прагнула? Чи готова я спокійно дивитися, як він залицяється до інших дівчат, аби переконатися, що не робить помилку? Розділити з ним відповідальність, яку накладає на нього обов’язок принца? Чи готова я кохати його?

«Так, Максоне, — прошепотіла я. — Це можливо».