Відбір

Глава 24

Минуло лише декілька годин відтоді, як Емі, Фіона й Талула поїхали з палацу. Не знаю, що було причиною такого швидкого від’їзду: чи кваплива реакція Сильвії, чи здали нерви у дівчат. Наша чисельність скоротилася до дев’ятнадцяти, і мені раптом здалося, що події розгортаються надто швидко. Але я і уявити не могла, наскільки швидко вони розгортатимуться далі.

Після атаки у неділю вже наступного дня життя повернулося у звичайне русло. Сніданок був, як і завжди, неперевершений, однак мене мучило питання: чи настане той час, коли я сприйматиму такі делікатеси як щось буденне.

«Кріс, хіба це не чудово?» — запитала я, відкусивши шматочок невідомого мені плоду у формі зірочки. Вперше я його побачила у палаці.

Кріс погодилася, кивнувши, тому що рот в неї був зайнятий їжею. Мене переповнювало тепле відчуття єдності. Після того як ми пережили масшатбну атаку повстанців, здавалося, що тонкі ниточки між нами перетворилися на щось непорушне. Емілі, яка сиділа поряд з Кріс, передала мені мед. Тайні із захопленням у погляді запитала, звідки в мене ланцюжок із птахом. Атмосфера, яка панувала за столом, дуже нагадувала атмосферу наших родинних обідів кілька років тому, ще до того, як Кота перетворився на дурня, а Кенна вийшла заміж: весела, бурхлива, радісна.

В одну мить я зрозуміла, що і надалі підтримуватиму зв’язок з цими дівчатами, так само, як і королева Емберлі, за словами Максона, досі підтримує зв’язок зі своїми подругами по Відбору. Я захочу знати, за кого вони вийдуть заміж, і надсилатиму їм листівки на Різдво. А за двадцять з чимось років, якщо у Максона буде син, я зателефоную їм, аби дізнатися, за кого вони вболівають у новому Відборі. Ми пригадаємо все, через що пройшли, зі сміхом, ніби це була пригода, а не змагання.

Дивовижно, але єдиний, кого не захопила атмосфера радості, був Максон. Він навіть не торкнувся до їжі, сидів мовчки, зосереджено розглядаючи ряди дівчат. Час од часу його погляд застигав, ніби принц вів якусь внутрішню суперечку із самим собою, а потім рухався далі.

Наблизившись до нашого гурту, Максон перехопив мій погляд, спрямований на нього, і ледь посміхнувся. Крім короткого обміну фразами вчора у сховищі, від часу останньої нашої суперечки ми не розмовляли, а мені чимало всього потрібно було йому сказати. Із виразом, який однозначно показував, що це прохання, а не вимога, я потягнула себе за вухо. Вигляд у нього залишився відсторонений, однак він відповів на мій знак тим самим.

Я полегшено зітхнула й одразу подивилася на двері. Як і підозрювала, за мною слідкувала ще одна пара очей. Я помітила Аспена біля входу, але намагалася не зустрічатися з ним поглядом. Мабуть, неможливо зовсім ігнорувати людину, яку ти так сильно кохаєш.

Максон підвівся. Від несподіваного руху стілець під ним рипнув, забезпечивши принцу загальну увагу. Koли всі погляди були спрямовані на нього, мені здалося, що найбільше за все йому хотілося зараз сісти назад непоміченим. Але це було вже неможиво, тож він промовив:

«Леді, — легко вклонившись, розпочав принц Максон. Це йому далося доволі складно. — На жаль, після вчорашнього нападу я змушений серйозно переглянути процедуру Відбору. Як вам усім відомо, вчора три дівчини попросили дозволу поїхати звідси, і я погодився. Я не хочу нікого утримувати силою. Крім того, я не відчуваю, що маю право тримати жодну з вас там, де ви постійно піддаєтеся небезпеці нових нападів, переконаний у тому, що у мене з вами немає ніякого майбутнього».

На обличчях дівчат здивування змінювалося на смутне розуміння.

«Він же не збирається...» — пошепки почала Тайні.

«Збирається, збирається», — відгукнулася я.

«Я обговорив це питання з родиною та деякими довіреними радниками і вирішив зменшити Відбір до Еліти. Однак замість десятьох я відправляю додому всіх, крім шістьох», — сухим тоном повідомив Максон.

«Шістьох?» — зойкнула Кріс.

«Це несправедливо!» — пискнула Тайні, вже налаштовуючись заплакати.

Я поглянула на залу. Галас жалісних голосів стих так само, як і почався. Селеста набиралася духу, ніби вирішила боротися за місце у шістці. Баріель заплющила очі та схрестила пальці, мабуть, сподівалася привернути до себе увагу і співчуття. Марлі, не зважаючи на її зізнання, нібито вона не має жодних почуттів до Максона, вигляд мала дуже схвильований. Чому їй так важливо залишитися?

«Я не хочу вас тримати у напруженні без потреби, тому просто перерахую імена тих, хто увійде до Еліти. Леді Марлі та леді Кріс».

Марлі із полегшенням зітхнула й притиснула руку до грудей, Кріс від захвату підскочила на своєму стільці та подивилася на дівчат, які сиділи навколо неї, очікуючи, що усі зрадіють за неї. І я раділа — до тих пір, доки до мене не дійшло, що два з шести місць вже зайняті. А раптом через нашу суперечку Максон вирішить відправити мене додому? Раптом він не бачить зі мною ніякого майбутнього? І чи потрібно воно мені? Що я робитиму, коли мене відрахують?

Увесь цей час лише від мене залежало, коли я піду. І раптом я усвідомила наскільки сильне моє бажання продовжити участь у Відборі.

«Леді Наталі та леді Селеста», — продовжував Максон, подивившись на кожну з них по черзі.

Почувши ім’я Селести, я здригнулася. Не може бути, щоб він залишив мене, а її відрахував. Мені не вірилося, що він взагалі вирішив її залишити. Але чи було це ознакою того, що я вибуваю? Адже ми посварилися саме через неї.

«Леді Еліза», — промовив він, а вся зала припинила дихати в очікуванні на останнє ім’я. Я раптом помітила, що ми з Тайні міцно тримаємося за руки.

«Та леді Америка».

Максон кинув на мене погляд, і я відчула, як кожен м’яз у моєму тілі розслабився. Тайні одразу почала плакати, і не одна вона. Максон тяжко зітхнув.

«Звертаючись до всіх інших, хочу сказати, що мені дуже шкода, але, повірте, я так вчинив заради вашого спокою. Я вважаю, що немає сенсу вселяти у вас зайві надії та ризикувати вашим життям. Якщо хтось із вас, хто поїде додому, хоче зі мною поспілкуватися, я буду у бібліотеці у кінці коридору. Підходьте, коли поснідаєте».

З цими словами Максон розвернувся й вийшов із зали так швидко, наскільки це було можливо, ледь не переходячи на біг. Я провела його поглядом, і тут я зауважила Аспена. На його обличчі застиглу занепокоєння. Я сказала йому, що не кохаю Максона, з чого він зробив висновок, що і той нічого не відчуває до мене. А отже, з якого дива і з такою напругою я очікувала, чи залишить мене Максон тут, чи відправить додому? І чому принц захотів залишити мене?

Наступної секунди Еміка та Т’юзді кинулися наздоганяти Максона, без сумніву бажаючи отримати пояснення. Дехто ридав, а ті, хто залишився, мали заспокоювати їх.

Ситуація склалася вкрай неоднозначна. Тайні відштовхнула мої руки і кинулася геть із зали. Я дуже сподівалася, що вона не сердиться на мене.

За лічені хвилини зала спорожніла. Апетит у всіх зник. Я й сама не стала затримуватися, не в змозі витримати цей спалах емоцій, який переходив усі межі. Коли я проходила повз Аспена, він прошепотів: «Сьогодні ввечері».

Я ледь помітно кивнула й пішла далі.

Решта дня минула якось дивно. У мене ніколи не було справжніх друзів, за якими я б сумувала. Всі кімнати учасниць Відбору на другому поверсі були відчинені, дівчата бігали туди-сюди, обмінюючись адресами. Ми разом плакали й сміялися. До середини дня у палаці настала тиша.

У коридорі біля моєї кімнати не залишилося нікого, тож не було чутно ані покоївок, ані гуркоту дверей. Я сиділа за столиком і читала книжку, а мої покоївки витирали пил. Цікаво, чи завжди так самотньо у палаці? Я раптом відчула, як несамовито сумую за своїми рідними.

Несподівано у двері постукали. Ен поспішила відкрити, швидко подивившись на мене, чи я добре виглядаю для прийому гостей. Я злегка кивнула.

До кімнати увійшов Максон, і я швидко підвелася.

«Дівчата, — промовив він, поглядаючи на моїх служниць, — ось ми і зустрілися з вами знову».

Покоївки зробили кніксен та хихикнули. Він кивнув у відповідь і повернувся до мене. Я й сама не очікувала, що буду рада його бачити. Все було як у тумані.

«Перепрошую, але мені треба поспілкуватися з леді Америкою. Чи не залишите ви нас наодинці ненадовго?»

Дівчата знову зробили кніксен й захихикали, а потім Ен запитала таким тоном, ніби над принцом був німб, чи не потрібно йому чогось принести. Максон відмовився, і покоївки вийшли. Ми деякий час мовчали.

«Я гадала, ти мене не залишиш», — зізналася врешті-решт.

«Чому?» — здивувався він.

«Тому що ми посварилися. Тому що між нами все так складно. Тому що... Тому що, не зважаючи на те, що ти зустрічаєшся ще з п’ятьма дівчатами, у мене таке відчуття, ніби я зраджую тобі», — закінчила я про себе.

Максон швидко подолав відстань, яка розділяла нас, підбираючи слова. Потім він узяв мене за руку й усе пояснив:

«По-перше, я прийшов вибачитися перед тобою. Я не повинен був так на тебе кричати, — його голос звучав абсолютно щиро. — Просто всі ці комітети та мій батько геть спустошили мене. Я просто зірвався, зіштовхнувшись із черговою ситуацією, коли мої бажання не мають ніякого значення».

«З якою ситуацією?»

«Ти ж бачила, кого я змушений залишити. Народ любить Марлі, і це не можна не враховувати. Селеста має великий вплив, а ще вона з гарної родини, з якою нам було б корисно породичатися. Наталі та Кріс — чудові дівчата, крім того, подобаються моїм родичам. Еліза має зв’язки з Новою Азією. Оскільки ми намагаємося закінчити цю кляту війну, з цим слід рахуватися. Мене оточили з усіх боків».

Пояснення моїй присутності у шістці він не надавав, а я ледь втрималася, щоб не запитати. Майже. Я знала, що ми перш за все друзі і ніяких політичних переваг від зв’язку зі мною він не матиме. Але мені необхідно було почути це від нього, щоб прийняти якесь рішення. Я не мала сили поглянути йому в очі.

«Але чому я досі тут?» — німо прошепотіла.

Я приготувалася до того, що відповідь мене поранить. У глибині душі я була впевнена, що знаходжусь тут лише тому, що не за його правилами порушувати обіцянки.

«Америко, я думаю, що досить зрозуміло висловився, — спокійно промовив Максон. Він зітхнув і взяв мене за підборіддя, підняв його. Коли ж я врешті подивилася йому в очі, він зізнався: — Якби тільки була така можливість, я б уже всіх відіслав додому. Я знаю, як ставлюся до тебе. Можливо, з мого боку необачно так вважати, але я певен, що поряд з тобою я був би щасливий».

Я спалахнула. На очах з’явилися сльози, але я проморгала їх. У його погляді було таке обожнювання, що я просто не могла дозволити собі пропустити це.

«Бувають моменти, коли мені здається, що ми з тобою порушили всі перешкоди до останньої, а часом думаю, що ти тут лишаєшся лише тому, що тобі так зручно. Аби ж я тільки знав, що ти тут заради мене... — Він замовк і похитав головою, ніби несказаним залишилося те, чого він не міг собі дозволити бажати. — Я не помилюсь, якщо скажу, що ти досі не впевнена у мені?»

Мені не хотілося робити йому боляче, але я мусила бути чесною.

«Ні».

«Тоді мені потрібно підстрахуватися. Раптом ти вирішиш поїхати, і я буду змушений тебе відпустити. Але я повинен знайти собі дружину. Я намагаюся прийняти якомога правильніше рішення у межах можливого, але, прошу, повір, що я до тебе небайдужий. Дуже».

Я вже не могла стримувати сльози. Я подумала про Аспена і про те, що я накоїла, і мені стало соромно.

«Максоне, — шморгнула я носом.— Ти... ти пробачиш мене...»

Мені не дали зізнатися до кінця. Він підійшов ближче й висушив мої сльози.

«Пробачити? За що? За нашу безглузду маленьку сварку? Я вже забув про неї. За те, що твої почуття зростають повільніше, аніж мої? Я готовий чекати. — Він знизав плечима. — Я не вважаю, що ти вчиниш щось таке, чого не можна буде пробачити. Варто нагадати тобі про удар в пах?»

Я розсміялася крізь сльози. Максон теж пирхнув й одразу посерйознішав.

«Що трапилося?» — занепокоїлась я.

Він похитав головою:

«Цього разу вони були такими швидкими».

Максон був неприємно здивований можливостями повстанців. До мене раптом дійшло, чим я ризикувала у своєму прагненні врятувати покоївок.

«Зізнаюся, мене це бентежить все більше і більше. Що люди з півдня, що з півночі, одні й інші почали діяти з виключною рішучістю. Схоже, вони не зупиняться, доки не отримають того, чого хочуть, а ми і гадки не маємо, чого саме. — Важка печаль лягла на його чоло. — Таке відчуття, ніби це лише питання часу, коли вони завдадуть шкоди моїм близьким. — Принц поглянув мені в очі. — Америко, ти ще маєш вибір. Якщо ти боїшся, то так мені й скажи. — Він помовчав, замислившись над чимось. — Або якщо ти вважаєш, що не здатна покохати мене, з твого боку буде за краще сказати про це зараз. Я відпущу тебе, доки ми ще можемо розлучитися друзями».

Я обійняла його, поклавши голову Максонові на груди. Мій порив, схоже, водоночас його і порадував, і здивував. Тієї ж миті він міцно пригорнув мене до себе.

«Максоне, я не зовсім чітко розумію, хто ми є один для одного, але точно більш ніж просто друзі».

Він голосно зітхнув. Крізь тканину піджака я чула несамовитий стукіт його серце. Його долоні дбайливо обгорнули моє обличчя. Я поглянула йому в очі й відчула, як міцнішає між нами щось таке, назви чому досі не знала.

А ще в очах Максона читалося німе запитання. Принц не хотів більше чекати, і я була щасливою від цього. Я кивнула ледь помітно, і він, подолавши невеличку відстань між нами, поцілував мене із неймовірною ніжністю.

Мої губи затремтіли в усмішці під його устами.