Відбір

Глава 7

Наступного ранку я одягнула форму Обраної: чорні штанці, біла блуза, квітка у волоссі, яка символізує провінцію, — лілія. Туфлі треба було обрати самостійно. Я взула поношені червоні лодочки на пласкій підошві, бо вирішила від самого початку дати всім зрозуміти, що справжньої принцеси з мене не вийде.

Незабаром прийшов час вирушати на площу. У всіх провінціях сьогодні мала відбутися церемонія проводів учасниць до столиці. Не можу сказати, що я чекала на це з нетерпінням. Мені не так вже й кортіло стояти на сцені перед усім натовпом. Вся ця витівка здавалася мені безглуздою хоч би й тому, що засобами безпеки вимагалося везти мене машиною, хоча до площі було якихось зо дві милі.

День не склався від самого початку. Кенна з Джеймсом приїхали мене проводжати, що з боку сестри було дуже люб’язно, враховуючи строк її вагітності. Кота теж приїхав, хоча його присутність внесла додаткове напруження. Поки ми йшли від будинку до наданої нам машини, Кота рухався повільніше від інших, щоб невелика кількість фотографів та прихильників могла добре його розгледіти. Тато тільки головою похитав.

Єдиною втіхою була Мей. Вона взяла мене за руку, чим спробувала пробудити в мені трохи ентузіазму. Ми продовжували підтримувати одна одну, коли з’явилися на площу, заповнену людьми. Здавалося, вся Кароліна прийшла мене проводжати. Або принаймні подивитися, з якої причини відбувається весь цей галас.

Стоячи на сцені, я чітко бачила різницю між кастами. Маргарета Стайне була Трійкою, але її батьки дивилися на мене з ненавистю. Тенайл Діггер — Сімка, і вона посилала мені повітряні поцілунки. Вищі касти позирали на все так, ніби я в них щось вкрала, те, що належало саме їм. Четвірки та нижчі раділи за мене — дівчину з низів, якій пощастило піднятися сходинкою вище. Раптом я зрозуміла, як багато я означаю для всіх, хто зібрався на площі, хоча для кожного це було щось своє.

Піднявши голову, я спробувала сконцентруватися на обличчях. Я була сповнена рішучості впоратися зі своїм завданням якомога краще. Стати найкращою, вищою з найнижчих. Моя участь у цьому заході раптом набула сенсу. Америка Сінгер — поборник за права пригнічених каст.

До мікрофона підійшов мер і почав свою промову:

«Сьогодні Кароліна вшановує чарівну доньку Магди та Шалома Сінгерів, яка щойно одержала статус леді, — Америку Сінгер!»

Натовп бурхливо зааплодував. Хтось кинув на сцену квіти.

Я слухала, посміхалась і махала рукою. Потім почала роздивлятися присутніх, але вже з іншою метою. Я хотіла востаннє побачити його обличчя. Я не знала, чи прийде він. Вчора він сказав, що я дуже красива, але тримався ще більш стримано та відсторонено, ніж тоді, в нашій хатинці на дереві. Це був кінець, і я це розуміла. Але хіба можливо кохати людину два роки і забути в один момент?

Я декілька разів обвела поглядом усіх присутніх, перш ніж побачила його. І одразу ж пошкодувала про це. Аспен стояв позаду Бренни Батлер, посміхаючись і недбало обіймаючи її за талію.

Мабуть, окремі люди все-таки здатні на миттєву амнезію.

Бренна була Шісткою приблизно мого віку. Досить симпатичною, наскільки я могла судити, хоча зовні ми були геть різні. Гадаю, весілля та сімейне життя, на які він заощаджував, зустрічаючись зі мною, тепер дістануться їй. Майбутній призов, певно, також його більше не турбував. Вона посміхнулась до нього і відійшла до рідних.

Невже Бренна з самого початку наших стосунків подобалася йому? Може, весь цей час він зустрічався з нею щодня, а я була дівчиною, яка раз на тиждень його годувала та обціловувала? Мені раптом спало на думку, що його життя не обмежувалося нудотною роботою, як він про це розповідав.

Я була надто розлюченою, щоб плакати.

До того ж, в мене були прихильники, які очікували на мою увагу. Отже, ніяк не проявивши свою увагу до Аспена, я знову подивилася на захоплені обличчя присутніх. Я широко посміхнулася і знову помахала рукою. Я не дозволю Аспенові розбити моє серце вдруге. Через нього я тут опинилася, і тепер залишилося тільки знайти переваги в моїй ситуації.

«Пані та панове! Я закликаю вас разом зі мною розпочати церемонію проводів Америки Сінгер, нашої улюбленої Доньки Іллеа!» — оголосив мер.

Позаду мене невеликий оркестр заграв національний гімн.

І знову почулися привітальні вигуки й полетіли квіти. Раптом мер прошепотів мені на вухо:

«Чи не хотіла б ти сказати що-небудь усім цим людям?»

Я не знала, яким чином сказати «ні», щоб не набути репутації грубіянки: «Дякую, але я так схвильована, що, мабуть, не зможу».

Він поклав мої руки у свої: «Розумію, дівчинко. Не хвилюйся, я про все поклопочусь. У палаці навчають таким речам. Тобі це не завадить».

Мер почав розповідати всім про мої якості, сором’язливо згадавши, що для П’ятірки я дуже розумна та приваблива. Він здавався непоганою людиною, але навіть найкращі представники вищих каст часом поводилися невиховано.

Я подивилася на весь натовп і знову побачила Аспена. Його обличчя було сповнене болю. Абсолютна противага виразу, яке я бачила декілька хвилин тому, коли він обіймав Бренну. Чергова гра? Я відвела погляд.

Мер закінчив говорити, я посміхнулася, і натовп знову почав аплодувати, ніби він зробив найкращу промову в історії людства.

Притиснувши мене, Кота сказав, що пишається мною. Потім, зовсім не соромлячись, наказав розповісти про його творчість принцу Максонові. Я ввічливо позбулася його обіймів.

Кенна розридалася: «Ми й так майже не бачимося. Що ж буде, коли ти поїдеш?» — плакала вона.

«Не турбуйся. Я швидко повернуся».

«Отакої! Ти найгарніша дівчина у всій Іллеа. Він покохає тебе!»

Чому всі вважають, що справа тільки в красі? Можливо, воно і так. Напевно, принцу Максону потрібна зовсім не супутниця життя, з якою є про що порозмовляти, а лише гарненьке личко. Мене аж затрусило, коли я подумала про можливість такого майбутнього для себе. Хоча у Відборі брали участь й привабливіші дівчата.

Кенну було незручно обіймати — заважав великий живіт, але нам усе ж таки вдалося це зробити. Джеймс, якого я насправді добре й не знала, теж попрощався зі мною. Потім надійшла черга Джерада.

«Будь гарним хлопчиком, гаразд? Спробуй гру на піаніно. Можу заприсягтися, ти маєш талант. Коли я повернуся, я перевірю, чого ти без мене навчився».

Джерад лише мовчки кивнув головою і раптово посмутнішав. Потім обхопив мене худенькими ручками:

«Америко, я люблю тебе».

«І я тебе люблю. Не сумуй. Незабаром я буду вдома».

Він знову кивнув головою, зчепив на грудях руки і набурмосився. Я й уявити не могла, що він так сприйме мій від’їзд. Зате Мей повелася геть непередбачувано. Вона ледь не підстрибувала від збудження.

«Ах, Америко, ти станеш принцесою! Я знаю!»

«Тихіше! Краще б я стала Вісімкою і бачилася з тобою кожного дня. Поводься добре, заради мене, не лінуйся».

Вона кивнула і все-таки підстрибнула, а потім надійшла черга тата, який ледь стримував сльози.

«Тату, не плач!» — Я притиснулася до нього.

«Послухай мене, кошенятко. Чи одержиш ти перемогу, чи ні, для мене ти завжди будеш принцесою».

«Ох, тату!» — Я нарешті розплакалася. Острах, сум, тривога, напруга останніх днів вирвалися назовні після однієї фрази, сенс якої полягав у тому, що все це неважливо.

Якщо я повернуся приниженою і знехтуваною, він усе одно мною пишатиметься.

Це нестерпно — знати, як сильно тебе люблять. У палаці довкола мене перебуватимуть десятки охоронців, але навряд чи я зможу уявити місце надійніше, ніж обійми мого батька. Я потягнулася до мами.

«Роби все, що тобі скажуть. Припини бурмоситися і посміхайся. Поводься гарно. Тримай нас в курсі справ. О! Я знала, що ти будеш особливою».

Я розуміла, що все це вона говорила від любові, але зараз мені не це хотілося почути. Ну чому вона не могла сказати, що я й без того для неї особлива, як щойно це зробив тато? Але, напевно, мати завжди хотітиме більшого для мене. І від мене. Можливо, це і є суттю всіх мам.

«Леді Америко, ви готові?» — запитала Міці. Всі, хто зібрався на площі, не бачили мого обличчя, і я швиденько витерла сльози.

«Так, все готово».

Мій рюкзак вже лежав у блискучій білій машині. Ось і все. Я рушила до сходів у кінці сцени.

«Мер!»

Я озирнулася. Я впізнаю цей голос будь-де.

«Америко!»

Я повернулася і побачила руки Аспена. Він пробивався до сцени крізь натовп, який обурювався кожного разу, коли він когось штовхав.

Наші очі зустрілися.

Він зупинився і поглянув на мене. Мені нічого не вдалося прочитати на його обличчі. Тривога? Жаль? Що б то не було, вже надто пізно. Я похитала головою. Досить з мене Аспена з його забавами.

«Сюди, леді Америко», — з нижніх сходів покликала мене Міці. Я не одразу відреагувала на своє ім’я.

«Бувай, сонечко!» — почула я мамин голос.

І мене повели геть.