Відбір

Глава 17

«Хто був президентом Сполучених Штатів під час Третьої світової війни?» — екзаменувала нас Сильвія.

Я не знала, тому сховала очі в надії, що мене не викличуть. На щастя, Емі підняла руку і відповіла: «Президент Уолліс».

Ми знову зібралися у Головній залі. Тиждень починався з уроку історії. Або, точніше сказати, з іспиту з історії. Це одна з тих сфер науки, в якій уявлення різних людей категорично не співпадають як у тім, що стосується безпосередньо фактів, так і в їхній інтерпретації. Мама завжди навчала нас історії усно. Англійською та математикою ми займалися за підручниками та робочими зошитами. Події з минулого, у вірогідності яких я була впевнена, можна було перерахувати на пальцях.

«Правильно. Уолліс був президентом до нападу Китаю та продовжував очолювати Сполучені Штати протягом усієї війни», — підтвердила Сильвія. Уолліс, Уолліс, Уолліс. Я дуже хотіла зберегти у пам’яті все це, щоб потім розповісти Мей та Джераду, коли повернуся додому, але ми так багато всього вивчали, що все запам’ятати і нічого не переплутати було дуже складно. «Які причини нападу? Селесто?»

Та посміхнулася: «Гроші. Американці заборгували чимало грошей і не змогли повернути борг».

«Чудово, Селесто». — Сильвія подивилася на дівчину з обожнюванням.

Як Селесті вдавалося обдурювати людей? Це дуже дратувало мене.

«Коли Сполучені Штати виявилися неспроможними виплатити астрономічний борг, китайці напали на країну. Але, на біду, грошей їм це не принесло, оскільки Сполучені Штати були банкротом. Однак вони отримали американську робочу силу. А коли Китай переміг, як перейменували Сполучені Штати?»

Я та ще декілька дівчат підняли руки.

«Дженна», — кивнула Сильвія.

«Американський Штат Китаю».

«Вірно. Американський Штат Китаю зовнішньо нічим не відрізнявся від колишньої країни, але це була лише видимість. Насправді всі важелі керування були зосереджені у руках китайців. Вони впливали на всі масштабні політичні події та змінювали законодавство на свою користь».

Сильвія неквапливо походжала поміж столами. Я відчувала себе мишеням, над яким кружляє шуліка, наближаючись із кожною хвилиною.

Я обвела залу поглядом. Вигляд у більшості дівчат був спантеличений. А я думала, що це відомо геть усім.

«Хто-небудь може щось додати?»

«Вторгнення Китаю змусило деякі країни, наприклад, європейські, об’єднатися та утворити альянси», — відізвалася Баріель.

«Абсолютно вірно, — погодилася Сильвія. — Але Американський Штат Китаю на той час не мав жодних друзів. Їм знадобилося п’ять років на те, щоб перегрупуватися, й вони ледь владнали усе це. Про жодні альянси не було й мови. — Вона спробувала передати складність того періоду стомленим поглядом. — АШК збирався нанести Китаю удар у відповідь, але зіштовхнувся зі ще одним нападом. Яка держава намагалася загарбати АШК згодом?»

Цього разу була переважна кількість піднятих рук.

«Росія», — промовив хтось без виклику. Сильвія озирнулася навколо у пошуку порушниці порядку, але не знайшла її.

«Правильно, — із невдоволенням у голосі промовила вона. — Росія розпочала експансію в обох напрямках, але отримала нищівну поразку, а цей програш дав можливість АШК нанести удар у відповідь. Яким чином?»

Крісс підняла руку і відповіла: «Всі держави, розташовані на територіях Північної Америки, об’єдналися, щоб відбити напад Росії, оскільки остаточною її метою був не лише АШК. А воювати з Росією було простіше, оскільки вона ще воювала і з Китаєм, який, у свою чергу, намагався загарбати частину її території».

Сильвія гордовито посміхнулася: «Так. А хто очолив боротьбу проти Росії?»

«Грегорі Іллеа!» — гуртом вигукнула вся зала. Деякі дівчата навіть заплескали у долоні.

Сильвія продовжила: «І це призвело до народження нашої держави. Альянси, створені АШК, злилися у єдиний фронт, але репутація США була настільки зіпсована, що ніхто не хотів знову носити цю назву. Отже, нова держава, утворена під керівництвом Грегорі Іллеа, отримала його ім’я. Він врятував нашу країну».

Еміка підняла руку, і Сильвія кивнула.

«У всіх нас в якомусь сенсі є щось спільне з ним. Адже нам належить служити нашій країні. Він був звичайним громадянином, який пожертвував свої гроші та знання. І він все змінив», — із здивуванням в голосі вимовила вона.

«Чудово помічено, — погодилася Сильвія. — І, як колись він, одна з вас увійде у королівську родину. Грегорі Іллеа став королем, одружившись із королівською донькою, і комусь із вас належить вийти заміж за королівського сина».

Сильвія поринула у побожне тремтіння, отже, коли Т’юзді підняла руку, вона не відразу відреагувала.

«Е-ем... чому про це не пишуть у книжках? Щоб ми могли вивчити це?» — в її голосі були помітні дратівливі нотки.

Сильвія похитала головою: «Любі дівчата, історію не потрібно вчити. Її просто потрібно знати».

«А ми вочевидь не знаємо», — прошепотіла Марлі, озирнувшись до мене.

Вона посміхнулася власному жарту, потім знову спинила погляд на Сильвії.

Я замислилася над тим, що у кожної з нас була власна історія, та про істину ми могли лише здогадуватися. Чому в нас не було підручників з історії?

Я пригадала, як декілька років тому я пішла до батьківської спальні у пошуках книжки: мати дозволила мені прочитати що-небудь на свій смак до уроку літератури. Роздивляючись обкладинки, я помітила у дальньому кутку товстеньку стару книжку й витягла її. Це був підручник з історії США. За декілька хвилин до кімнати зайшов тато, побачив, чим я займаюся, і сказав, що я можу читати і далі, але тільки якщо нікому про це не говорити.

Коли тато попросив мене не розповсюджуватися про те, що я читаю, я беззаперечно його послухала. Мені подобалося роздивлятися ці сторінки. Багатьох у книжці не вистачало, її краї виглядали так, ніби вона побула у вогні, але саме з неї я дізналася про минулі свята та побачила зображення давнього Білого дому.

Мені ніколи й не спадало на думку замислюватися про брак правди, доки я не зіштовхнулася з нею один на один. Навіщо потрібно королю, щоб ми лише здогадувалися, що відбувалося насправді?

Спалахи блиснули знову, висвітивши Максона і Наталі, які широко посміхалися.

«Наталі, опустіть, будь ласка, підборіддя трохи нижче. Ось так. — Фотограф знову зняв картинку, і кімнату залило різке світло. — Думаю, цього достатньо. Хто наступний?» — запитав він.

Звідкись узялася Селеста. Покоївки продовжували клопотати біля неї, поки фотограф знову не взявся за апаратуру. Наталі, яка не поспішала відходити від Максона, щось прошепотіла йому та грайливо шаркнула ніжкою. Він стиха відповів, і вона, пирхнувши, відійшла.

Після вчорашнього уроку історії нам сказали, що знімки будуть робити для розваги публіки, але мене не залишала думка, що у всьому цьому присутній якийсь таємний сенс. В якомусь журналі вийшла стаття про те, як має виглядати принцеса. Я її не читала, зате Еміка та ще хтось з дівчат ознайомилися з нею. За їхніми словами, там було написано, що Максон має обрати ту, яка виглядатиме по-справжньому велично та добре вийде на фотографіях та марках Іллеа.

Отже, тепер ми всі, одягнені в абсолютно однакові кремові сукні із заниженою талією та рукавами-крильцями, а також важкою червоною стрічкою через плече, по черзі фотографувалися з Максоном. Гарні світлини будуть опубліковані в тому-таки журналі, й редколегія мала зробити свій вибір. Мене все це не надто захоплювало. Із самого початку я боялася, що Максон шукає лише симпатичне обличчя. Тепер, після знайомства з ним, я була впевнена, що це не так, але, схоже, люди вважали, що метою Максона є саме це.

Я зітхнула. Частина дівчат походжали приміщенням, щось жуючи та розмовляючи. Більшість, і я з ними, вишикувалися уздовж декорацій, встановлених у Головній залі. Зі стіни звисав величезний золотий гобелен, який тягнувся підлогою, нагадуючи мені чохол для захисту від пилу, яким користувався мій тато вдома. З одного його боку поставили невеликий диванчик, а з іншого — колону. Посередині здіймався герб Іллеа, який був, певно, покликаний внести дух патріотизму у весь цей безглуздий захід. Ми спостерігали за тим, як одна за іншою учасниці йдуть фотографуватися. Дівчата повторювали пошепки, що їм подобається, а що — ні, та що вони робитимуть далі.

Поблискуючи очима, Селеста попрямувала до Максона, і він посміхнувся їй. Наблизившись до нього, вона щось прошепотіла принцові на вухо. Вже й не знаю, що саме вона йому сказала, але Максон зі сміхом закинув голову назад, а потім кивнув, погоджуючись із її маленьким секретом. Мене це зачепило. Як могла людина, яка вочевидь насолоджувалася моїм товариством, нашим з ним спілкуванням, могла з не меншою радістю розмовляти з такою людиною, як вона?

«Так, міс, дивіться у камеру та посміхайтеся, будь ласка», — звелів фотограф, і Селеста миттєво підкорилася.

Вона повернулася до Максона й поклала долоню йому на груди, схилила голову трохи на бік та посміхнулася в камеру. Схоже, вона чудово розуміла, як найбільш привабливо для себе використовувати освітлення та декорації, та кілька разів просила Максона трохи підсунутися ближче чи змінити позу. Там, де інші дівчата навмисно тягнули час, щоб довше побути поряд із принцом, особливо ті, кому досі не поталанило піти з ним на побачення, Селеста, схоже, хотіла продемонструвати свої навички.

Зйомка скінчилася дуже швидко, і фотограф викликав наступну. Я так задивилася, як Селеста торкається пальчиками руки Максона, що служниця змушена була пошепки нагадати мені про чергу.

Я струснула головою та наказала собі зосередитися. Потім підібрала поділ сукні й рушила до Максона. Його погляд перескочив з Селести на мене і, можливо, я собі це нафантазувала, але його обличчя засвітилося.

«Моя люба», — майже проспівав він.

«Ось тільки давай без цього», — попередила я, але він лише хмикнув і простягнув до мене руки.

«Стривай-но. У тебе стрічка з’їхала вбік».

«Нічого дивного».

Ця бісова стрічка була такою важкою, що я відчувала, як вона з кожним кроком перекручується все більше.

«Ну ось, думаю, так буде нормально», — грайливо промовив він.

Я не здавалася. «Ти диви, який ти сьогодні ошатний, виглядаєш, як різдвяна ялинка». — Я тицьнула пальцем у його блискучі медалі на грудях.

Він був у формі, яка дуже нагадувала форму охоронця, але більш елегантній, із золотими наліпками на плечах, а до стегна був прикріплений меч. На мій погляд, це вже було трохи занадто.

«Дивіться у камеру, будь ласка», — гукнув до нас фотограф.

Я підняла голову й побачила не тільки його очі, а й обличчя всіх інших, які слідкували за нами. В мене здали нерви.

Я витерла вологі долоні об сукню й видихнула.

«Заспокойся», — прошепотів Максон.

«Не люблю, коли всі на мене дивляться».

Він притягнув мене щільно до себе і поклав руку мені на талію. Я спробували трохи відсторонитися, але Максон тримав мене міцно.

«Просто дивись на мене так, ніби не можеш протистояти моїй надзвичайній чарівності».

Він спеціально зробив спокусливу фізіономію, а я проти волі розсміялася.

Водночас блиснув спалах, і камера зафіксувала наші обличчя, які дуже природно посміхалися одне до одного.

«Ось бачиш, це не так вже й лячно», — промовив Максон.

«Мабуть».

Протягом декількох наступних хвилин, доки Максон, підпорядковуючись вказівкам оператора, або міцніше притискав мене до себе, або недбало відстороняв, або повертав так, що я опинялася спиною до його грудей, я так і не змогла розслабитися.

«Чудово, — промовив фотограф. — Чи можна зробити ще декілька знімків на канапі?»

Тепер, коли це випробування майже скінчилося, я відчула себе набагато краще й присіла на диванчик поряд із Максоном, прибравши такої вишуканої пози, на яку я тільки була здатна. Залишалося лише сподіватися, що фотографу вдалося схопити момент та зняти мене до того, як на обличчі з’явилася гримаса, інакше на мене очікувала катастрофа.

Краєм ока я помітила, як хтось помахав рукою. Мить потому Максон теж повернувся. Там стояла людина, якій вкрай необхідно було поговорити з принцом. Ймовірно, її бентежила моя присутність.

«Можеш рапортувати у її присутності», — наказав Максон. Вісник підійшов та став перед ним на одне коліно. Максон зітхнув і стомлено опустив голову.

«Вони спалили посіви та вбили біля десятка людей».

«Яка саме частина Мідстона?»

«Західна, сер, неподалік кордону».

Максон повільно кивнув з таким виглядом, ніби намагався укласти ці відомості у себе в голові.

«Що каже батько?»

«Ваша світлосте, він хотів почути вашу точку зору».

Здалося, Максон на мить збентежився, але потім віддав своє розпорядження:

«Сконцентруйте військо на південному сході Соти та уздовж Таммінсу. На південь до Мідстона не варто просуватися, це буде зайва витрата сил та часу. Подивимося, чи зможемо ми їх перехопити».

Чоловік, уклоняючись, підвівся: «Чудово, сер». — І зник так само швидко, як і з’явився.

Я розуміла, що треба повертатися до зйомок, але, схоже, Максон втратив до них будь-яку зацікавленість.

«З тобою все гаразд?» — запитала я.

Він похмуро кивнув: «Просто стільки людей загинуло».

«Можливо, зупинимося?» — запропонувала я.

Він похитав головою, розпрямив плечі та з посмішкою взяв мою руку: «Якщо у цій справі й існують якісь тонкощі, то це вміння видаватися спокійним, коли на серці боляче. Будь ласка, посміхнись, Америко».

Я розпрямилася та сором’язливо посміхнулася у камеру. Фотограф почав знімати. Десь на останніх кадрах Максон міцно стиснув мою руку, і я відповіла йому тим самим. У цю мить я відчула, що між нами існує зв’язок, справжній та глибокий.

«Дуже дякую. Наступна, будь ласка», — вигукнув фотограф.

Ми з Максоном підвелися, але він не одразу відпустив мою руку: «Будь ласка, не кажи нікому. Я розраховую на твою розсудливість».

«Безумовно».

Стукіт підборів, які почулися неподалік, нагадали, що ми не наодинці, але мені хотілося затриматися довше. Він ще раз стиснув мою руку на прощання і відпустив мене. Повертаючись на своє місце, я розмислювала над декількома речами одночасно. По-перше, було дуже приємно, що Максон настільки мені довіряв, що дозволив дізнатися його таємницю. По-друге, я так захопилася, що на мить виникло відчуття, що, окрім нас з ним, навколо нікого немає. Потім я подумала про повстанців та про те, що король зазвичай дуже швидко дізнавався про всі їхні дії, але від мене вимагалося тримати цю новину при собі. Це здавалося нелогічним.

«Джанель, моя люба, — привітав наступну дівчину Максон. Я посміхнулася про себе цьому банальному привітанню. Він притишив голос, але я все одно почула. — Доки я не забув, чи ви вільні сьогодні вдень?»

В мене забурчало в животі. Мабуть, це була така собі пізня реакція на нервовий стрес.

«Певно, вона зробила щось жахливе», — повторювала Емі.

«Та ні, з її слів, на це не було схоже», — заперечила Кріс.

Т’юзді потягнула Кріс за лікоть: «Що, ти кажеш, вона сказала?»

Джанель відіслали додому.

Нам необхідно було зрозуміти, що було підставою для її виключення, тому що Джанель стала першою, кого відсіяли прицільно та не за порушення правил. Вона здійснила неправильний крок, але всі хотіли знати, який саме.

Кріс, чия кімната була навпроти кімнати Джанель, бачила, як та поверталася після побачення, та єдина встигла поспілкуватися з нею, перш ніж вона поїхала. Кріс зітхнула і втретє почала переказувати одну й ту саму історію.

«Вони з Максоном поїхали на полювання, але це і так відомо», — Кріс змахнула рукою, ніби намагалася навести порядок у своїх думках.

Про те, що Джанель йде на побачення з принцом, знали абсолютно всі. Після вчорашньої фотосесії вона повідомила про це всім, хто був готовий слухати.

«Це було її друге побачення з Максоном. Вона єдина встигла двічі з ним зустрітися», — відізвалася Баріель.

«А ось і не єдина», — пробурмотіла я.

Декілька голів повернулися до мене, погоджуючись із моїми словами. Загалом, це правда. Джанель справді була тією дівчиною, котра встигла побувати на побаченні з Максоном двічі, окрім мене. Хоча я й не зациклювалася на підрахунках.

«Повернулася вона вся в сльозах, — продовжувала Кріс. — Я запитала її, що сталося, а вона відповіла, що їде додому, оскільки Максон прогнав її. Я обійняла її, адже вона була геть вбита, та спробувала дізнатися, що саме сталося. Вона сказала, що не може про це розповісти. Не розумію. Невже ми не маємо Права повідомити про причини відсіювання?»

«Але в правилах про це нічого не було сказано, чи не так?» — запитала Т’юзді.

«Власне мені про таке ніхто не повідомляв», — погодилася Емі, і ще декілька дівчат закивали головами.

«Що ще вона сказала?» — прискорила дівчат Селеста.

Кріс знову зітхнула: «Що радить мені добре подумати, що саме я кажу. А потім вона пішла до своєї кімнати та зачинила двері».

В залі на мить настало напружене мовчання.

«Мабуть, вона наговорила йому грубощів», — промовила Елейн.

«Якщо її виключили саме через це, то це несправедливо, адже, зі слів Максона, хтось із присутніх зневажив його під час їхньої першої зустрічі», — вигукнула Селеста.

Дівчата почали озиратися навколо, намагаючись виявити винуватицю, мабуть, для того, щоб її, тобто мене, також виключили. Я з тривогою подивилася на Марлі, але та одразу кинулася в бій.

«Може, вона щось сказала про нашу країну? Про політику чи щось таке подібне?»

Баріель цокнула язиком: «Я тебе прошу. Це ж як потрібно засумувати на побаченні, щоб розпочати обговорювати політику? Чи хтось із вас розмовляв з Максоном на теми, хоча б віддалено пов’язані із справами країни?»

Всі промовчали.

«Ось бачите, — підтвердила Баріель. — Максон шукає собі не союзницю, а дружину».

«А тобі не здається, що ти його недооцінюєш? — заперечила Кріс. — Ти не думаєш, що Максону потрібна дівчина з власними ідеями та власними поглядами?»

Селеста закинула голову і розсміялася: «Максон в змозі керувати країною самостійно. Його цьому навчали з дитинства. До того ж, у нього купа радників, які допомагають йому приймати рішення, тож навіщо йому ще хтось, хто буде намагатися його вчити, що йому треба робити, а що ні? На твоєму місці, я б повчилася вчасно закривати рота. Принаймні доки він не одружиться з тобою».

Баріель нахилилася до Селести: «Чого ніколи не відбудеться».

«Це точно, — з посмішкою підтвердила Селеста. — Навіщо йому пов’язувати життя із заучкою Трійкою, коли він може одружитися із Двійкою?»

«Гей! — обурилася Т’юзді. — Максона не хвилюють касти».

«Ще й як хвилюють, — відізвалася Селеста таким тоном, яким зазвичай розмовляють з маленькими дітьми. — Чому, на твою думку, всіх, хто нижчий Четвірки, відправили додому?»

«Врешті, одну все ж залишили, — нагадала я. — Отже, якщо ти вважаєш, що змогла його розкусити, то помиляєшся».

«Ой, та це ж та сама дівчина, яка не вміє вчасно заткнути пельку», — з глузливим здивуванням протягнула Селеста.

Я стиснула кулаки, намагаючись втриматися від того, щоб не вдарити її. Можливо, це частина її плану? Однак, не встигла я й поворухнутися, як до зали залетіла Сильвія.

«Дівчата, пошта!» — проголосила вона, розрядивши напруження.

Про сутичку всі одразу забули: всім кортіло якнайшвидше отримати те, що принесла наша кураторка. Ми мешкали у палаці вже майже два тижні, і, якщо не враховувати листів від рідних, які прийшли наступного дня, це перша справжня звістка з дому.

«Ось що в нас тут, — сказала Сильвія, переглядаючи листи, ніби не була свідком сутички лише мить тому. — Леді Тайні!»

Вона подивилася навколо.

Тайні підняла руку й підійшла по лист.

«Леді Елізабет! Леді Америка!»

Я ледь не біжучи кинулася до неї й висмикнула конверт з її рук. Я так скучила за спілкуванням з рідними! Ухопивши лист, я відійшла вбік, щоб мені ніхто не заважав.

Я почувалася якою завгодно, тільки не щасливою. Завтра ввечері нам треба буде відповідати на складні запитання Гаврила, а я й гадки не мала, про що він запитуватиме. Проте я була впевнена, що справлю враження цілковитої ідіотки.

Цілувалися? Та ми з ним тільки-но познайомилися. І взагалі, навіщо Максону мене цілувати?

Отже, дівчата, яких відправили додому, були дуже популярними серед заможних чоловіків. Хто б міг подумати, що ті, хто не сподобався принцові, перетворяться на цінний товар?

Я ходила туди-сюди удовж стіни. З голови не йшли слова Мей.

Хотілося б більше дізнатися про те, що відбувається. Я намагалася розвідати, що насправді могло трапитися із Джанель. Цікаво, чи збирається Максон на побачення з кимось ще. Мені необхідно було його побачити.

Мозок напружено працював, намагаючись знайти спосіб поговорити з ним. Я неуважно ковзнула поглядом на лист у руці.

Друге послання ледь розпочате. Я відірвала від нього стрічку. Одні дівчата все ще читали домашні новини, інші ділилися враженнями. Обійшовши залу по колу, я зупинилася біля столика, на якому лежала Книга відгуків, взяла ручку і швидко написала:

Я вийшла з кімнати з таким виглядом, ніби мені треба було до туалету, і подивилася у коридор. Нікого не було. Я стояла і чекала, доки з-за рогу не з’явилася служниця з чаєм на таці.

«Перепрошую! — покликала я її неголосно. У цих довжелезних коридорах кожен звук розносився дуже далеко. Дівчина зробила кніксен. — Ви часом не принцу це несете?»

«Так, міс», — посміхнулася вона.

«Чи не могли б ви передати йому ось це?» — Я простягнула складену навпіл цидулку.

«Звісно, міс».

Дівчина з готовністю взяла папірець і з подвійною енергією попрямувала геть. Я була впевнена, що вона розгорне її, як тільки залишиться на самоті, але водночас, я не мала сумніву, що смислу вона не зрозуміє.

Коридори тут були надзвичайно гарні. Кожен був прикрашений багатше, ніж увесь наш будинок. Шпалери, люстра із позолотою, величезні вази, наповнені свіжими квітами. На м’яких килимах не було ані натяку на бруд, вікна блищали чистотою, стіни були прикрашені барвистими картинами.

Окремих митців я знала: Ван Гога, Пікассо, інших — ні. Крім картин, тут були ще фотографії будівель, які я колись бачила. Я впізнала легендарний Білий дім. Якщо виходити з фотографій та з того, про що я читала у старенькій книжечці, палац був набагато більший за розмірами та багатством. Але мені було прикро, що я не могла там побувати.

Я пішла далі і побачила портрет королівської родини. Мабуть, його було написано давно: Максон на ньому ще нижчий від матері. Тепер він став набагато вищим від неї.

За весь час мого перебування у палаці я бачила їх разом лише під час вечері та у випусках «Новин Іллеа».

Можливо, вони прагнули триматися подалі від допитливих очей? Можливо, їм не подобалася присутність у їхньому домі натовпу незнайомих дівчат? Можливо, вони терпіли все лише тому, що їх зобов’язував до цього обов’язок? Я не знала, що і думати про цю невидиму родину.

«Америко!»

Я озирнулася на голос. До мене коридором швидко біг Максон.

У мене виникло таке відчуття, ніби я вперше його побачила.

Він був без піджака, рукави білої сорочки підгорнуті. Вузол синьої краватки розпущений, а волосся, завжди зачесане назад, розтріпалося під час бігу. Це був повний контраст людині в офіційному костюмі, яку я бачила вчора. У цьому Максоні було щось хлоп’яче. Щось справжнє.

Я зупинилася. Максон наблизився до мене і стиснув зап’ястки.

«Що з тобою? Що трапилося?»

Трапилося?!

«Нічого не трапилося. Зі мною все гаразд».

Максон з полегшенням зітхнув, дуже мене цим здивувавши.

«Слава богу! Коли я отримав твою записку, я вирішив, що ти захворіла або щось трапилося з твоїми рідними».

«О, ні. Вибач, будь ласка. Я так і думала, що це була безглузда ідея. Просто я не знала, чи будеш ти на вечері, а мені захотілося тебе побачити».

«Навіщо?» — запитав Максон.

Він все ще розглядав мене із занепокоєнням в очах, ніби хотів пересвідчитися, що в мене нічого не зламано.

«Просто щоб тебе побачити».

Максон завмер. Потім з недовірою зазирнув мені в очі: «Ти просто хотіла мене побачити?»

В його очах спалахнуло радісне здивування.

«А чому тебе це так дивує? Друзі зазвичай спілкуються один з одним час од часу».

У моєму голосі дуже чітко чулося «звичайно».

«А, ти сердишся, тому що я весь тиждень був зайнятий, так? Я не забув про нашу дружбу, навіть і не думай».

Тепер переді мною був той самий діловий Максон.

«Я зовсім не серджуся. Просто хочу поділитися із тобою своїми думками. Займайся спокійно справами, а побачимося, коли ти звільнишся».

Я раптом помітила, що він все ще тримає мене за руки.

«Взагалі-то... Ти не проти, якщо я побуду тут разом з тобою ще трохи? В них там нарада з приводу бюджету, а я такі речі геть не люблю. — Не дочекавшись на мою відповідь, Максон потягнув мене до диванчика. Я розсміялася. — Що тут смішного?»

«Ти, — з посмішкою промовила я. — Так весело спостерігати, як ти намагаєшся відкараскатися від роботи. Що такого жахливого у нарадах?»

Він подивився на мене.

«Ох, Америко. Ці наради все тягнуться і тягнуться. Батькові добре вдається заспокоювати радників, але переконати у чомусь комітети — завдання значно складніше. Мати весь час повторює, що треба більше коштів вкладати у шкільну систему. Вона вважає, що чим освіченіша людина, тим менша вірогідність того, що вона стане злодієм. Я з нею згоден, але батькові ніколи не вдається урізати фінансування іншим галузям, які чудово можуть обійтися меншими коштами. Це нестерпно! А я там не головний, отже, на мою думку ніхто не зважає». — Максон поставив лікті на коліна і поклав підборіддя на долоні. Він мав стомлений вигляд.

Мені трохи відкрилася частинка його світу, але в цілому він залишався для мене таким же незрозумілим, як і раніше. Як можна ігнорувати точку зору майбутнього правителя?

«Співчуваю. Але у цьому є і своя перевага: тобі буде що сказати, коли ти станеш королем». — Я погладила його по голові, намагаючись підбадьорити.

«Я знаю. Я і сам до себе це кажу. Але мене просто дратує думка про те, що все можна змінити просто зараз, аби вони мене лише послухали».

Було досить складно розібрати його слова, оскільки вони були звернені до килима.

«Не засмучуйся. Твоя мама міркує у правильному напрямі, але однією лише освітою всього не виправиш».

«Що ти маєш на увазі?» — Це запитання пролунало як звинувачення. Та принца можна було зрозуміти: щойно його позбавили ілюзій щодо ідеї, в яку він так вірив. Я намагалася пом’якшити враження:

«У порівнянні з викладачами, які навчають таких, як ти, освітня система для Шісток та Сімок просто жахлива. Якщо у них в школах з’являться гарні вчителі та нове обладнання, це піде їм на користь. А Вісімки? Вони коять більшість злочинів. Ці люди взагалі не отримують ніякої освіти. Можливо, якби вони знали, що їм щось належить, хоча б якийсь мінімум, це могло б їх спонукати трохи рости. І потім... — Я затнулася, не впевнена, що людина, яка виросла в умовах, де їй належало абсолютно все, буде в змозі це зрозуміти. — Максоне, чи ти коли-небудь зазнавав голоду? Не тоді, коли ти просто хотів би перехопити щось, а справжній голод? Якщо б у вас взагалі не було їжі і ти б знав, що коли ти візьмеш трохи у людей, котрі в день мають більше, ніж ти за все своє життя... що б ти зробив? Якщо б люди, яких ти любиш, могли розраховувати тільки на тебе, на що б ти відважився заради них?»

Якийсь час він мовчав. Одного разу ми вже дійшли висновку щодо прірви, яка пролягає між нами, коли розмовляли про моїх покоївок під час атаки повстанців. Цього разу тема була багатозначнішою, та я бачила, що Максону не хочеться починати суперечку.

«Америко, я вірю, що деяким людям дуже нелегко у житті, але злодіювати...»

«Максоне, заплющ очі».

«Що?»

«Заплющ очі».

Він насупився, але підкорився. Я дочекалася, доки його обличчя розслабилося, а потім мовила:

«Десь у цьому палаці є дівчина, яка стане тобі дружиною».

Край його губів трохи ворухнувся у ледь помітній посмішці.

«Можливо, ти поки що не знаєш, як саме вона виглядає, але подумай про дівчат у тій залі. Уяви собі ту, яка найбільше тебе кохає. Уяви свою „любу“».

Його рука лежала поряд із моєю, пальці ледве торкнулися моїх. Від несподіванки я відсмикнула руку.

«Вибач», — пробурмотів він, повертаючись у мій бік.

«Тримай очі заплющеними!»

Він пирхнув.

«Ця дівчина... Вона повністю залежить від тебе, їй потрібно, щоб ти оточив її увагою, теплом, дав їй відчути, ніби Відбору ніколи і не було. Ніби якщо б ти шукав собі дружину самостійно, ти все одно обрав би саме її. Тільки її, і нікого більше».

Посмішка завмерла на його обличчі. Тобто навіть не завмерла, а почала повільно сповзати з нього.

«Вона потребує твого піклування та захисту. І якщо б трапилося так, що вам абсолютно не було чого їсти і ти б не міг заснути від голодного бурчання в животі...»

«Зупинись!» — Максон різко підвівся і відійшов до протилежної стіни. Там він якийсь час стояв, не дивлячись на мене.

Мені стало ніяково. Я не думала, що це так засмутить його.

«Вибач», — прошепотіла я.

Він кивнув, але продовжував дивитися на стіну. Його очі були сповнені суму і запитань.

«Все насправді так?»

«Що саме?»

«Так насправді буває? Люди так голодують?»

«Максоне, я...»

«Кажи мені правду». — Він міцно стиснув губи.

«Так. Таке трапляється. В окремих родинах старші відмовляються від своєї їжі заради молодших дітей або братів і сестер. Я знаю одного хлопчика, якого відлупцювали на міській площі за те, що він украв їжу. Іноді відчай штовхає людей на несамовиті вчинки».

«Хлопчика? Скільки йому було?»

«Дев’ять», — зітхнула я, здригнувшись. Я досі бачила перед очима рубці на маленькій спині Джеммі, а Максон зіщулився так, ніби йому доводилося відчути те саме на собі.

«А тобі? — Раптом голос в нього став хриплим, він відкашлявся. — Тобі теж доводилося... голодувати?»

Я опустила очі, і йому все стало зрозуміло. Розповідати про це мені не дуже хотілося.

«Сильно?»

«Максоне, це ще більше тебе засмутить».

«Можливо, — глухим голосом відізвався він. — Але зараз я починаю розуміти, скільки всього я не знаю про свою країну. Будь ласка».

«Іноді було дуже складно, — зітхнула я. — У більшості випадків, якщо треба було робити вибір, ми віддавали перевагу їжі та відмовлялися від електроенергії. Найгіршим був рік, коли це трапилося напередодні Різдва. Було страшенно холодно, й ми були змушені ходити по дому, одягнені з голови до ніг, а з рота йшла пара. Мей ніяк не могла зрозуміти, чому на Різдво немає подарунків. Як правило, все, що поставлено на стіл, у нашій родині з’їдають до останньої крихти. Завжди буде той, хто не наївся».

Він на очах зблід, і я раптом зрозуміла, що мені боляче бачити його таким засмученим. Потрібно терміново розбавити враження та закінчити розмову на позитивній ноті.

«Чеки, які ми отримували протягом останніх декількох тижнів, дуже допомогли, а мої батьки вміють розпоряджатися грошима з розумом. Я впевнена, що вони вже щось відклали на чорний день, отже, цього вистачить надовго. Максоне, ти стільки для нас зробив», — я знову спробувала посміхнутися йому, але вираз його обличчя залишився тим самим.

«Боже милосердний! Отже, тоді, коли ти сказала, що знаходишся тут тільки заради їжі, ти не пожартувала?» — він похитав головою.

«Максоне, чесно, останнім часом справи налагодилися. Я...» — Але закінчити свою фразу я не встигла.

Максон нахилився до мене і поцілував у чоло: «Побачимося під час вечері».

З цими словами він пішов геть, затягуючи на ходу краватку.