Одного разу на Різдво

19 грудня

Дідько, яка ж вона гарна, коли спить.

У горлянку ніби хтось лопату піску сипнув, а Сара, мабуть, зламала мого носа, коли в ліжку минулої ночі відкинула голову назад. Та зараз я ладен простити їй геть усе, бо її полум’яне волосся тече по плечах і далі на подушки, ніби її занурили у воду. Вона схожа на маленьку Русалоньку. Ну так, я розумію, що такі думки роблять мене схожим на збоченця.

Я вислизаю з ліжка та підхоплюю першу одежину, яка є під рукою, — Сарин халатик. Він розмальований ананасами, але я гадки не маю, де дівся мій одяг, а мені потрібні пігулки від головного болю. Пам’ятаючи стан соратників з минулого вечора, я не здивуюся, що пара-трійка з них розтягнулися десь у вітальні, тож, гадаю, ананаси шокують їх менше, ніж моя гола дупа. Але, трясця, він усе одно надто короткий. Ну, я скоренько.

— Води, — стогне Сара, простягаючи руку в мій бік, поки я перекочуюся на край ліжка.

— Знаю, — бурчу я. Її очі ще заплющені. Я підіймаю Сарину руку та обережно ховаю її назад під ковдру, а дівчина відповідає звуком, який мав би означати «Дякую» або «Бога ради, допоможи». Лишаю цілунок на її лобі.

— Я миттю, — шепочу, але вона вже знову занурилась у сонний туман. Я її не звинувачую. Сам збираюся зробити те саме максимум за п’ять хвилин. Ще одну довгу секунду дивлюся на неї й тихенько вибираюся з кімнати, зачиняючи за собою двері.

— Якщо тобі потрібен парацетамол, він у шафці ліворуч.

Я завмираю на мить, важко ковтаю, відчиняю дверцята шафки та порпаюся там, поки не знаходжу маленьку блакитну коробочку.

— Просто думки читаєш, — я повертаюся до Лорі. Видушую із себе невимушену усмішку, бо насправді це страшенно в біса недоладно. Я бачив її раніше. Тобто до минулого вечора. Лише один раз, у плоті, мигцем. Але з того моменту в думках бачив її багато-багато разів: у випадкових бентежних снах, таких ясних рано-вранці, коли прокидався з важкістю й розчаруванням. Не знаю, чи вона мене пам’ятає. Боже, сподіваюся, що ні. Особливо зараз, коли стою перед нею в химерному халатику, усипаному ананасами.

Її темне волосся зібране на маківці в скуйовджений вузол, а весь вигляд свідчить, що вона потребує ліків так само терміново, як і я. Тож простягаю їй коробочку.

Сара стільки теревенила про свою найліпшу подругу, що я створив собі подумки віртуальну Лорі, але вона виявилася геть іншою. Сара так вражає своєю яскравістю, що я, не докладаючи зайвих зусиль, уявив собі її подругу такою ж строкатою, ніби вони — пара екзотичних папуг, які мешкають в одній клітці. Лорі — не папуга. Вона радше… не знаю, може, вільшанка. Усе в ній дихає миром, а спокійне стримане відчуття злагоди із собою дозволяє почуватися легко тому, хто з нею поруч.

— Дякую, — вона бере пігулки, висипає кілька собі на долоню.

Я подаю їй склянку води, дівчина повертає мені коробочку, похмуро перехиляючи склянку.

— Ось, — вона перераховує, скільки залишилося в пакетику, перед тим, як віддати його мені, — Сарі зазвичай треба…

— Три, — завершую я, вона киває.

— Три.

У мене таке відчуття, що ми змагаємося за звання кращого знавця Сари. Звісно, вона знає її краще. Ми із Сарою разом лише близько місяця, щось таке. Але, Боже, то буревій. Увесь час, щоби встигнути за нею, мені доводиться бігти. Уперше я зустрів її в ліфті на роботі; він застряг, у кабіні були лише ми удвох, і, поки той ліфт поїхав знову за чверть години, я вже дізнався три речі. По-перше, зараз вона працює на заміні репортером на місцевому телебаченні. Але одного дня вона, напевно, керуватиме світом. По-друге, я веду її на ланч, щойно ліфт полагодять, бо вона мені так сказала. Але я все одно мав запросити її, для протоколу. І по-третє: я майже впевнений, що вона сама заблокувала ліфт і відпустила його, щойно отримала бажане. Це безжальна блискавиця, яка заводить тебе миттєво.

— Вона мені багато про тебе розповідала, — я наповнюю чайник і вмикаю його.

— Вона казала, яку каву я люблю?

Лорі говорить і дістає з буфета кілька горняток, а я з ненавистю корюся рефлексу, який наказує мені провести очима по її тілу. Вона в піжамі, одягнена більш ніж пристойно, я лише спостерігаю плавність її рухів, лінію стегон, синій лак на пальцях ніг.

— Е-е-е-е, — я зосереджено шукаю чайну ложечку, а вона тягнеться, щоб показати шухляду, де вони лежать.

— О, є, — кажу, схопивши ложку одночасно з нею.

Вона відсмикує руку, сміється, щоб пом’якшити збіг.

Я починаю набирати гранули кави, а вона вмощується на стілець, підклавши одну ногу під себе.

— На твоє питання… Ні, Сара не розповідала, яку ти любиш каву, але я мав здогадатися, можна й так сказати, — я повертаюся та спираюся на кухонну стійку, роздивляючись її. — Я б сказав, ти п’єш міцну. Дві ложки, — я звужую очі, а вона дивиться на мене без жодного натяку. — Цукор, — кажу, закинувши руку за шию, — ні. Ти хочеш, але відмовляєш собі в цьому.

Що це, в біса, я торочу? Можна подумати, що я до неї чіпляюся. Але я не… Я справді не чіпляюся. Найменше у світі мені хотілося б, аби вона подумала, що я якийсь альфонс. Тобто, у мене було скількись дівчат, із деякими навіть доходило до серйозного, але те, що зараз із Сарою, чомусь відчувається зовсім по-іншому. Більш… не знаю. Я тільки знаю, що не хочу, щоб воно швидко колись закінчилося.

Вона піднімає обличчя та хитає головою:

— Дві ложечки цукру.

— Кепкуєш з мене, — сміюся.

Вона знизує плечима.

— Я люблю дві ложки цукру. Іноді дві з половиною, якщо під настрій.

Настрій для чого, питаю я себе. Що може змусити її захотіти більше цукру? Боже, мені справді треба вибиратися з цієї кухні та повертатися в ліжко. Я гадаю, мій мозок лишився десь під подушкою.

— Насправді, — каже Лорі, встаючи, — не думаю, що мені взагалі зараз хочеться кави.

Вона обертається до дверей, та я не бачу виразу її втомлених очей. Може, я чимось її образив. Я не знаю. Можливо, вона просто виснажена або її нудить. Бувало, що я справляв на жінок такий ефект.

— Ну, що ти думаєш?

Кілька хвилин на четверту, ми із Сарою вмостилися біля світло-блакитного кухонного столу. Наша домівка приведена в більш-менш нормальний стан, і тепер ми обидві тримаємо долонями великі горнятка кави та доїдаємо рештки частування. Ялинка, яку ми затягли сходами нагору кілька днів тому, має такий вигляд, ніби її атакувала зграя котів, але за винятком цього та кількох розбитих келихів ми досить легко відбулися. Я чула, як Джек пішов десь опівдні. Я ганебно провалила спробу триматися на висоті в цій ситуації та крізь жалюзі в спальні спостерігала, мов якийсь маніяк із фільму жахів, як він іде вулицею.

— Усе минуло нормально, правда? — кажу я, удаючи, що не зрозуміла, про що питає Сара, вигадуючи для себе трохи часу на обдумування.

Вона розширює очі, ніби думає, що я навмисно її дурю.

— Ти знаєш, про що я. Що ти думаєш про Джека?

Отже, почалося. Ледь помітна тріщина з’явилася в наших стосунках, а Сара навіть не підозрює про це. А я мушу придумати, як не дати їй розширюватися, не дозволити перетворитися на широку прірву, куди впадемо ми обидві. Я усвідомлюю: це — один-єдиний шанс, коли я могла б зізнатися; це — єдина можливість, якою я мала б скористатися чи не скористатися. Але Сара дивиться на мене з такою надією. Я до цієї миті навіть не знала, чи достеменно уявляю собі все, що відбувається. Подумки обіцяю собі замовкнути назавжди.

— Здається, він… милий, — кажу я, свідомо обираючи чемне повсякденне слово для найдивовижнішого чоловіка, якого я колись бачила.

— Милий? — глузує Сара, — Лорі, милий у твоїх вустах — це оцінка для пухнастих капців, чи — я не знаю — для шоколадних тістечок, чи ще чогось такого.

Я тихенько сміюся.

— А знаєш, я страшенно люблю пухнасті капці.

— І шоколадні тістечка я дуже люблю, але Джек не шоколадний еклер. Він… — Сара мовчить і думає. «Сніжинки на язиці, — хочу підказати я, — чи бульбашки у вінтажному шампані».

— Дуже милий? — я всміхаюся. — Так краще?

— Близько навіть не те. Він… він — ріжок із кремом, — вона хтиво сміється, потім замріюється, переводить очі на мене. Та я не думаю, що готова слухати, як вона намагається переконати мене в Джекових чеснотах. Я знизую плечима й переводжу тему, поки вона не почала знову говорити.

— Окей, окей. Він… гаразд, він, здається, любить веселощі, легкий у спілкуванні, і ти, цілком очевидно, окрутила його навколо свого тендітного пальчика.

Сара рохкає.

— Ну, правда, правда? — вона згинає свій мізинець та махає ним над нашими горнятками з кавою. Зараз подруга має вигляд чотирнадцятилітньої: обличчя відмите від макіяжу, волосся спускається двома довгими косами на футболку з логотипом «Мій маленький поні».

— Ти його таким уявляла?

О Боже, Саро, будь ласка, не підштовхуй. Не думаю, що я зможу втриматися й мовчати, коли ти будеш отак…

— Не впевнена, чого саме я очікувала, чесно, — кажу, бо це майже правда.

— Еге ж, звісно, ти ж мала уявити собі в голові якийсь образ.

У моїй голові був образ Джека О’Мари протягом дванадцяти місяців поспіль.

— М-м-м, так. Я гадаю, він дійсно схожий на той тип чоловіка, який, на мою думку, є для тебе ідеальним.

Вона опускає плечі, ніби сама думка про те, який він дивовижний, витягує з неї енергію, і знову сидить зі скляними очима. Відчуваю полегшення. У нас обох похмілля — гідне виправдання для браку ентузіазму.

— Але він вогонь, га?

Я негайно опускаю очі до свого горнятка, намагаючись знищити в них паніку та винуватий вираз. Коли ж піднімаю погляд, Сара дивиться просто на мене. Її непевний вираз свідчить, що вона шукає мого схвалення. Я і розумію її, й серджуся на неї водночас. Сара взагалі найяскравіша жінка в будь-якій окремо взятій кімнаті, дівчина, яка звикла до уваги. Вона могла б стати занадто, як на свій вік, розвиненою, або манірною, або претензійною. Однак не стала. Але правди ніде діти: вона живе життям дівчини, котра може отримати будь-якого хлопця, кого тільки забажає. Частіше за все це означає, що її хлопці здебільшого надзвичайно вродливі, бо, власне, а чому б і ні?

Найбільше мене дивувало (а до цього моменту саме так і було), що наші романтичні стежки жодного разу не перетиналися. А от тепер…

Якої відповіді вона чекає? Тут немає безпечного варіанта. Якщо скажу: «Так, він вогонь», — не думаю, що зможу вимовити це не як збоченка. Якщо скажу: «Ні, не вогонь», — вона образиться.

— Він відрізняється від твого звичного типу, — відповідаю непевно.

Вона повільно киває та прикушує верхню губу.

— Я знаю. Можеш говорити чесно, я не ображуся. Він не такий очевидно вродливий, якого ти чекала побачити, ти це мала на увазі?

Знизую плечима.

— Гадаю, я не сказала, що він не гарний чи щось таке, просто відрізняється від твого стилю, — роблю паузу та дивлюся на неї з розумінням. — Твій останній хлопець був більш схожим на Метта Деймона, ніж Метт Деймон сам на себе, правда ж?

Вона сміється, бо це так і було. Я навіть помилково назвала його Меттом в очі. Але то було нічого, бо все це тривало лише чотири побачення, а потім Сара вирішила, що, яким би вродливим він не був, це не виправдовує того, що він телефонує матусі тричі на день.

— Джек здається якимось дорослішим, — вона зітхає та обіймає горнятко долонями. — Так, ніби всі інші були хлопцями, а це — чоловік. Смішно звучить?

Я хитаю головою й усміхаюся, попри свою безнадію.

— Ні, для мене не смішно.

— Напевно, він рано подорослішав, — каже Сара. — Утратив батька кілька років тому — рак, здається, — вона замовкає, замислюється. — Певний час після цього мусив підтримувати маму з молодшим братиком.

Серце моє ледь не розривається від жалю за ним. Мені не треба розповідати, яким спустошливим це може бути.

— Він, здається, дуже крутий хлопець.

Їй ніби полегшало від моєї оцінки.

— Так, він саме такий. У нього дуже особлива крутість. Він не йде за натовпом.

— Найкращий шлях.

Вона сидить у повній тиші кілька секунд, потім починає знову:

— Ти йому подобаєшся.

— Він це сказав? — намагаюся, щоб голос звучав байдуже, але боюся, що вийшло з відтінком відчаю. Але, якщо так і вийшло, Сара не помітила.

— Я просто знаю. Ви двоє маєте стати найкращими друзями. — Вона всміхається, відсовує стільця та встає. — Почекай, побачиш. Ти полюбиш його, коли краще пізнаєш.

Вона виходить з кухні, минає мене, легенько похитавши вузол мого волосся. Я стримую пристрасне бажання підскочити та обійняти її з усією силою. І попросити вибачення, і благати про те, щоб вона мене зрозуміла. Але натомість підтягую до себе цукорницю та додаю солодкого до кави. Дякувати Богові, невдовзі я вирушаю на Різдво до своїх. Мені вкрай необхідний час для самої себе, щоб я змогла розробити план, як, у біса, жити далі.