Одного разу на Різдво

12 листопада

— Мені треба замовити якісь… е-е… квіти.

Я тупцюю у квітковій крамниці вже кілька хвилин, чекаю, поки всі вийдуть. Вона вже вся по вінця в різдвяних прибамбасах, прикрашена стрічками з вінками гостролисту, а ціла стіна з полицями заставлена цими величезними червоними рослинами, які всі тулять на камінну полицю, а потім намагаються втримати живими до Нового року. Флористка років сорока з хвостиком, запакована в пуховичок, пальці в неї червоні й потріскані. Тут так холодно, що я бачу власне дихання.

— Ви вже вирішили, чого хочете? — вона запитує, виписуючи чек попередньому покупцеві.

— Щось таке, яке можна використати при вибаченні за те, що був ідіотом?

Олівець завмирає, погляд, яким вона мене винагороджує, повідомляє, що тема для неї знайома.

— Червоні троянди?

Хитаю головою:

— Ні, ні. Нічого такого, знаєте, романтичного.

Вона звужує очі.

— Хризантеми хороші для зрілих леді… для матусі, наприклад?

— Це не для мами. Я просто хочу сказати людині, що дуже прошу пробачення. Це для друга.

Вона зникає в підсобному приміщенні, потім повертається зі скляною чашею, увінчаною пишними півоніями — кремово-білими та відтінку лаванди.

— Щось на зразок цього?

Роздивляюся їх. Вони майже точно відтворюють колір очей Лорі.

— Тільки білі, будь ласка, — не хочу, щоб квіти містили бодай якусь невизначеність. — А чи є у вас листівка, щоб я міг надписати й надіслати разом із квітами?

Вона подає мені коробку від черевиків, розділену рукописними ярликами. Одна з найбільших секцій говорить саме «Я прошу пробачення». Очевидно, я не перший і, мабуть, не останній хлопець, що поводився, мов негідник. Гортаю картки, шукаючи найпростіший дизайн, приймаю раптове рішення та виймаю дві картки.

— Мені потрібно замовити два букети, будь ласка, — кажу, киваючи на півонії, які вона поставила на підлогу за прилавком.

— Два? — вона підіймає брови.

Я киваю, і з її вигляду зрозуміло, що вона геть розчарована.

— І ви не хочете розрізнити їх бодай трішки?

— Ні, точно такі самі, прошу, — вона може думати все, що їй заманеться, але мені байдуже. Якщо замовлення однакове, то я не помилюся, коли Сара про них згадає.

Продавчиня знизує плечима та повертає нейтральний вигляд.

— Я просто доставляю квіти, — каже. — Ваші справи — то ваші справи.

Вона подає мені ручку й підходить до іншого покупця, який щойно зайшов зі значком «Тут був Санта» та букетиком омели.

Я дивлюся на мініатюрні картки й гадаю, як мені вмістити на такому малесенькому просторі все, що маю сказати. Багато тижнів поспіль від мене був лише головний біль. Прихід Лорі став останньою соломинкою. Я лежав на підлозі після того, як вона пішла, і до мене нарешті дійшло, що всі люди, яких я люблю, на межі того, щоб махнути на мене рукою. Життя дивовижно легко може вийти з-під контролю та увійти в штопор. Колись я постійно рухався вгору, а ось зараз лежу долілиць на килимі та пускаю слину. З того моменту я більше не п’ю, сходив до лікаря, виписав якісь легші ліки, щоб упоратися з болем. Він запропонував мені певні вправи. Це лише початок, я ще не повністю готовий відкрити душу.

Я пишу:

«Саро, пробач, останнім часом я був справжнім покидьком. Ти просто янгол, що терпиш мене. Я змінюся. Дж. Цілую».

Укладаю картку в конверт, поки Леді Суддя не прочитала її через моє плече. Підписую на лицьовому боці Сарине ім’я й адресу. Друга картка дивиться на мене й лякає своєю чистотою.

Дорога Лорі? Лорі? Лу? Я не знаю, який тон обрати. Вагаюся, з ручкою напоготові, а потім посилаю все до біса й пишу, не думаючи зайвого, сподіваючись, що все вийде правильно. Найгірше, що може статися, — це мені доведеться витратити ще 20 пенсів на нову картку.

«Гей, Лорі. Вибач за мою поведінку. Я не мав цього на увазі. Жодного слова. Окрім того, що скучив за тобою. Мені так шкода, що я просвистав нашу дружбу. Джек (по вуха в лайні). Ц.».

Це не ідеально, але так і буде, бо цікава флористка пильно дивиться на мене та повертається за прилавок, щоб завершити моє замовлення. Я вкладаю листівку до конверта, пишу адресу, підсуваю обидва конверти через прилавок до продавчині. Вона вибиває чек без жодного слова, але, повертаючи мені кредитну картку, посміхається. Посмішка кисла, вона повідомляє: «Ти дуже-дуже погана людина, і те, що я беру твої гроші, не означає, що я тебе схвалюю».

— Я подбаю про те, щоб усе було доставлено за адресою без плутанини, — каже вона саркастично.

— Ви так і зробите, — стверджую.

Дотепні відповіді в мене вичерпані, а вона має рацію. Я дуже, дуже погана людина і не заслуговую на прощення від них обох.