Одного разу на Різдво

15 лютого

Прокинувшись, я усвідомлюю, що маю щось пригадати, але мозок ніби засунули в пожмаканий валянок. «Мабуть, це від вина», — похитуючись, повзе в голові думка, і тут я розплющую очі та бачу, що я не в ліжку. Так і залишилася на канапі, але подушка з мого ліжка — під головою, і я скрутилася калачиком під власною ковдрою. Довгий проникливий погляд на годинник надає нову інформацію: зараз лише кілька хвилин по шостій ранку, тож я влягаюся знову, заплющую очі, намагаючись пробратися крізь події минулого вечора, починаючи з того фрагмента, який прийшов на думку найпершим.

Морозиво. Вино. Раян Ґослінґ веслує на човнику. Лебеді. Точно, це були лебеді. Господи! Сара нализалася! Хвилинку я зосереджуюся на спогаді про Сару. Яке щастя, що Джек привів її додому. О, дідько. Джек.

Розум миттєво перемикається в режим паніки, переконуючи мене, що я, напевно, ляпнула чи учворила щось жахливе, якусь зраду, що Сара мене зненавидить. Він говорив зі мною, ми сміялися, дивилися фільм, а потім… О. І тут я згадую. Джині. Я занурююся глибше в мій кокон із ковдри, міцно заплющую очі, дозволяю собі згадати мою любу чарівну молодшу сестричку. Тендітні пальчики, нігтики, тоненькі до прозорості, єдина людина у світі з моїми очима. Мені потрібна вся зосередженість, щоб витягти зі спогадів її дитячий голос. Бурхлива радість її сміху, виблиск прямого світлого волосся на сонці. Уривчасті спогади, вицвілі, як пожовклі фото. Я не можу дозволити собі надто часто думати про Джині в повсякденному житті — потім доводиться дуже довго знову звикати до того, що її просто більше немає, приводити себе до ладу, забороняючи собі злитися на людей просто тому, що вони дихають, а вона вже ні.

Тепер я повністю згадала минулий вечір. Я не зробила нічого морально неправильного щодо Джека, принаймні нічого, щоб відчувати себе сьогодні зранку скомпрометованою в традиційному сенсі. Точно пам’ятаю: цицьок йому не показувала, у коханні не освідчувалася. І все одно не можу сказати, що в мене геть зникло почуття провини, адже я дійсно перейшла лінію, хай навіть тонку й майже невидиму. Я просто бачу, як вона обкрутилася в мене навколо ніг, мов волосінь від вудки, вона ось-ось змусить мене перечепитися, ось-ось зробить із мене брехуху. Я дозволила собі підійти надто близько. Вистачило пляшки дешевого вина, щоб я ослабила пильність, вистачило одного мимовільно кинутого коментаря, щоб я розсипалася, мов покинутий замок з піску, коли на нього набігає вечірня хвиля.