Одного разу на Різдво

14 березня

— Тобі холодно?

Аманда дивиться на мене, мов на придурка.

— Ми в Арктиці, Джеку.

Звісно, вона має рацію, але ми ще й ховаємося під кількома шарами хутра та п’ємо ром. Ми втекли на кілька днів до Норвегії, а враження насправді таке, ніби приземлилися в Країні Див. Ніколи не бачив стільки снігу. Просто зараз із тепла й комфорту величезного ліжка ми спостерігаємо, як падає сніг — крізь скляний купол нашого іглу. Якби було так, як вона хотіла, ми б вирушили в гонитву за сонцем, але в нас було парі, вона програла, тож ми задовольняємо мій давній свербіж: уполювати полярне сяйво. Поки що нам не щастило. Сьогодні — наша завершальна ніч під цим небом, тож — пан або пропав.

— Що тут тобі найбільше сподобалося? — питаю Аманду, цілуючи її лоб. Вона, оголена, закублилася в моїх обіймах на подушках — морщить носика, коли розмірковує.

— Напевно, катання в оленячій запряжці, — відповідає, — надто романтично, щоб передати словами.

— Романтичніше за це? — я владно кладу долоню на її груди. — «Гра престолів» на нас ніяк не вплинула.

— Я думала… — вона замовкає та важко зітхає.

— Що? — я забираю в неї келих, перекочуюся так, щоб вона опинилася піді мною.

— Нічого, — каже вона, — забудь, я нічого не казала.

— Що таке?

Вона дивиться вбік, цілує моє плече.

— Дурнички, — її щоки порожевіли. — Я думала, ти привіз мене сюди, щоб освідчитися.

Сподіваюся, мій шок не проявився на обличчі. А я все гадав, чого вона якось химерно поводиться цього вечора.

— Правда? Холера, Амандо, вибач… — я не знаю, що сказати.

Ми ніколи не говорили про щось таке серйозне — шлюб просто не приходить мені на гадку, коли думаю про нас. Коли думаю про кого завгодно, якщо чесно. Вона дивиться на мене знизу вгору, я витріщаюся на неї згори вниз і знаю: те, що зараз скажу, важливе.

— Ти дуже, дуже красива.

Усмішка в неї така слабка, вона хитає головою.

— Замовкни.

Я цілую її, бо так спокійніше, ніж намагатися пояснити словами те, що відчуваю, потім розводжу її коліна своїми та пильно дивлюся в її очі, як вона відпускає думки та дає волю почуттям.

Потім вона притискається до мене, губи торкаються моєї шиї.

— Глянь угору, — шепоче вона, — глянь угору, Джеку.

Я скочуюся з її тіла, лягаю поруч, і мені перехоплює подих.

Небо над нами залите зеленим, лазуровим, пурпуровим — переливаються смуги дивовижних кольорів.

— Це приголомшливо, — шепоче Аманда.

Ми лежимо горілиць під цією величною картиною, оголені та спустошені, і я гадаю, якого біса досі чекаю.