Одного разу на Різдво

10 серпня

— Не намагайся ворушитися. Я покличу медсестру.

Я озираюся, щоб допомогти Джекові, який намагається підтягнутися в ліжку. А медсестра його відділення досить чітко пояснила, що, коли він потребує допомоги, йому треба натиснути на кнопку.

— До дідька, Лорі, не кіпіши. Я сам можу.

Йому б таке не прокотило, якби тут була Сара. Вона надерла б його хвору дупу. Він сьогодні випробовує своє щастя, бо зараз п’ятниця, і я раніше пішла з роботи, щоб провідати його сама. Кілька днів тому він прийшов до тями, лікарі, дякувати Богові, підтвердили, що серйозних ушкоджень мозку немає, але вони ще проводять дослідження, бо чує він зараз тільки на одне вухо. Відтоді стало зрозуміло, що він жахливий пацієнт. Прагнення незалежності завжди було однією з його найсильніших якостей. Але те, що він відмовляється просити про допомогу, украй небезпечно в його стані. Він під крапельницями, на руці стоїть катетер, який має контролювати полегшення болю. Щоразу, коли він рухається й намагається зробити щось для себе самостійно, це викликає скажену серію сигналів тривоги й завивання сирени, тож до нього прибігають медсестри. Я сідаю та дивлюся, як медсестра входить до палати і повертає його до правильного положення на подушках.

— Твоє миле личко починає мене діставати, О’Маро, — вона спокійна досвідчена представниця тутешнього медперсоналу.

Він шкіриться, але перепрошує:

— Дякую, Єво. Вибач. Можна я тебе виноградом пригощу? — він киває на кошик з фруктами поруч із ліжком — подарунок від колег.

— Ти хоч уявляєш, скільки винограду мені тут пропонують? — Вона дивиться на нього поверх окулярів. — Якщо вже хочеш зробити мені ласку, просто натискай на кнопку, коли тобі знову буде потрібна допомога.

Вона не затримується, знову залишає нас сам на сам. Я сиджу біля Джекового ліжка в чистому кріслі зі штучної шкіри, у кутку палати, де є ще шестеро пацієнтів, — здебільшого літні люди. Час пополудні, пора відвідин, але більшість із них дрімає в піжамах на зім’ятих простирадлах, і родичі до них не прийшли. За моєю спиною вікно відчинене навстіж, на кожній тумбочці крутяться вентилятори, але дихати тут важко.

— Гаряче сьогодні, — кажу. Я навмисно сіла з того боку, з якого він недочуває.

Він зітхає.

— Ось до чого дійшла наша дружба? Ми докотилися до розмов про погоду?

— Про що ще ти хочеш поговорити?

Він знизує цілим плечем, потім кривиться.

— Ти ж Тітонька Триндець. Розкажи мені, чим зараз переймаються юні леді.

Знімаю зі свого зап’ястка резинку для волосся, збираю його у хвостик.

— Гаразд. Я здебільшого листуюся з дівчатами, тож маю дуже багато питань про менструації.

Він закочує очі.

— А ще?

— Вугрі. У них безліч питань про вугрі. Одна минулого тижня запитала, чи допомагає від вугрів собача слина.

Він насолоджується абсурдністю.

— І що ти їй відповіла?

— Що котяча слина краще.

— Так і сказала?

— Трясця, звісно, ні.

— А треба було.

Я наливаю йому склянку води з льодом із глечика, який нянечка щойно поставила на столик, та встромляю туди свіжу соломинку.

— Ось, попий, — він не може тримати склянку, бо одне плече зламане, а друга рука — з катетером, тож я притримую склянку, поки він тягне через соломинку.

— Дякую, — він лягає назад на подушку, заплющує очі, роздратований на себе через це зусилля й те, що йому доводиться просити про допомогу в такій простій справі, як напитися води. — Розкажи ще.

Перебираю в пам’яті, що б таке могло потішити його уяву.

— О! Знаю. Хлопець написав кілька тижнів тому, що дівчина, від якої йому голову знесло, переїздить до Ірландії. Йому п’ятнадцять, а вона з родини ревних католиків, які «не схвалюють»… Він хотів поради, з якого віку він зможе легально переїхати туди самостійно.

— Кохання юний сон[19], — каже Джек із заплющеними очима. — Що ти йому відповіла?

Я дивлюся на це зблідле обличчя, на запалі щоки. У нього ніколи не було зайвої ваги, а зараз майже тиждень він не їв нормальної їжі.

— Я сказала йому, що знаю, як боляче відпускати когось, кого, як тобі здається, ти любиш, але не думаю, що у світі для кожного з нас існує лише одна людина. Це надто надумано, надто обмежує. Я сказала, що він має почекати певний час, вивчити свої почуття і, можливо, з’ясує, що вже не так багато думає про неї, бо так воно й буває, особливо коли тобі п’ятнадцять. Я сказала, що настає момент, коли ти маєш зробити вибір на користь того, щоб бути щасливим, бо бути нещасним дуже довго — виснажує. І що одного дня ти оглянешся й не зможеш згадати, що саме ти любив у тій людині.

Джек киває, очі заплющені.

— Але ще я сказала, що іноді, рідко, люди можуть повертатись у твоє життя. І коли це стається, ти маєш утримати цих людей назавжди.

Я замовкаю. Він спить. Сподіваюся, він бачить добрі сни.