Одного разу на Різдво

15 вересня

Вилупки. Я жбурляю мобільник у купу з брудних кухлів та скам’янілих решток їжі посеред кавового столика й знову опускаюся на свою грудкувату канапу. Погодка теж іще та — чортове сонце б’є просто в очі. Я б піднявся та й затулив ті штори, якби міг рухатися. Але ж я не можу, тож просто замружуюся. Я міг би також знову заснути, беручи до уваги, що зараз я офіційно безробітний. Ось що трапляється, коли ти надто самовпевнений і звільняєшся зі старої роботи до того, як почати нову, а потім тебе раптом збиває своїм «Вольво» якийсь тип, бо його інсульт схопив просто за кермом. Зрештою, я живий — так кажуть мені всі, — дивися на ситуацію зі світлого боку, або ще якесь заяложене лайно. Де тут, цікаво, світлий бік, у тому, що ти не можеш почати роботу, до якої йшов усю свою довбану кар’єру? Я здолав нескінченні зустрічі, співбесіди, уже все було вирішено, домовлено — лишалося тільки підписати в потрібному місці, призначення вже було анонсоване за кілька днів. Контракт моєї мрії був відправлений мені на підпис, і — на тобі — я розіп’ятий на лікарняному ліжку, а якийсь Джонні Дідько-Зна-Хто не може дочекатися, коли стрибне на це місце замість мене. Я впав за плінтус, і тепер я — ніхто, і якщо так далі триватиме, за кілька місяців я не зможу оплачувати квартиру. Лікарі кажуть, що не впевнені, чи зможуть повернути мені слух у правому вусі. Не думаю, що роботодавці вишикуються в чергу, щоб узяти до себе діджея, який, трясця, не може чути. Що буде далі? Я переїду до Сари й тієї корови, з якою вона працює? Це навіть не обговорюється. Коровисько одразу ж побіжить до господаря через нелегальне підселення. Її вже муляє те, що вона мусить ділити помешкання з іншою людиною, а мене вона, здається, якось особливо ненавидить. Я певен: їй найбільше хотілося б мене бачити в картонній коробці біля Темзи. Не думаю, що вона мені навіть кине копійчину на чашку чаю.

От тобі й щастя. Я чую, як у дверях обертається ключ. Якби ж то мені стало передбачливості накинути засув і лишитися в ліжку. Біллі поїхав десь на північ, у нього в родині весілля, Філ, звукооператор з моєї вже колишньої роботи, зараз у Гоа, а це означає, що то може бути лише одна людина. Сара. Сара з її вічною усмішкою та нерозбавленою жагою до життя, а я лишень хочу вишкребти щось із протермінованої готової їжі та подивитися суботній футбол. І я ж навіть не люблю футболу.

— Джеку? Я вже повернулася. Де ти?

— Я тут, — бурчу непривітно. Вона з’являється у дверях — уся така: ноги та рожева літня сукня, — і десь у глибині душі я відчуваю сором за те, що валяюся тут на канапі, у триденних несвіжих трениках із плямами від карі.

Вона їздила в Ексетер, чи ще кудись там, у відрядження на кілька днів. Якщо чесно, я гадав, що її не буде аж до завтра. Чортові знеболювальні випалюють мій мозок. Треба було хоча б штани поміняти.

— Видок у тебе, як після цілої ночі гульні з нарокотою, — вона намагається мене розсмішити. — Або ти вирішив повернутися до студентських часів. Одне з двох?

Чудово, нагадай мені про те, що я втратив, Саро.

— Нічого. Це лише я, пульт від телика та куряче карі, — кажу, не дивлячись на неї.

— Просто назва для арт-хаузного фільму, — легко сміється вона, збираючи брудні кухлі з-під кави.

— Покинь, я приберу.

— Це не клопіт.

— Усе одно.

Вона дивиться на мене, її сонячна усмішка згасає на очах.

— Дозволь мені піклуватися про тебе — тепер і надалі. Будь ласка.

Я покірно заплющую очі та відкидаюся назад на канапу, а вона прибирає мій безлад. Відчуття, як в обуреного підлітка, до якого в кімнату заскочила мама саме тоді, коли він збирався подрочити. Боже, я покидьок. Я відчуваю пахощі Сариних парфумів, виразні й екзотичні, вони нагадують мені про вечори, які ми проводили разом у місті, і про те, що було вночі, у ліжку. У нас не було сексу від самої аварії. А якщо чесно, то й до неї не дуже багато було останнім часом. Я розплющую очі, почувши, що вона тарабанить посудом у кухонній раковині. Залишаються її парфуми, накладаючись на сморід учорашнього карі та мого застарілого поту. Невдала комбінація.

— Я думала, ми зможемо вийти ненадовго, — гукає вона, вмикаючи кухонне радіо. — Погода там просто розкішна.

Я зітхаю, але не дуже голосно, аби вона не почула. Почуваюся згірклим, надто змученим, щоб якось цьому зарадити. У мене, мабуть, і трусів чистих не лишилося. Плече ще болить, ребра теж, мабуть, тому, що я нехтував вправами, які порекомендував мені лікар на щотижневому огляді, куди я іноді ходжу. Бог знає, чому. У мене переламані кістки. Вони зростуться. Але ніхто з лікарів не може нічого зробити з моїм вухом — єдиною річчю, яку я дійсно хочу вилікувати, і це — одне-однісіньке, пошкоджене назавжди. О, вони говорять про слухові апарати й усяке таке, але, чесно кажучи, для чого вся ця клята метушня? Істинна проблема в тому, що зруйнована моя кар’єра. І жоден лікар не здатний полагодити її.

— Що думаєш? — Сара з’являється у дверях знову, на її руках м’ятно-зелені господарські рукавички, які вона купила кілька тижнів тому.

— Що ти схожа на домогосподарку п’ятдесятих років?

Вона закочує очі.

— Про те, щоб вийти погуляти, Джеку. Просто пройтися парком чи ще десь. Пообідати в кафе на Бродвеї, може. Хтось каже, що там усе в каліфорнійському стилі.

Що, до сраки, це все має означати? Зелені соки та напій здоров’я?

— Може.

— Давай я на тебе поллю душем?

Роздратування виривається з мене.

— Ти що, в біса, моя матуся?

Вона не відповідає, але я бачу, як біль оселяється в її очах, і знову почуваюся покидьком. Просто мене вже верне від того, що всі метушаться навколо мене. Якщо не Сара, то моя матуся приходить двічі на тиждень з їжею, від якої вже верне.

— Пробач, — бурмочу, — день паршивий.

Вона повільно киває. Якби я зміг залізти до неї в голову, то, може, почув би, як вона подумки промовляє стару добру тираду, називаючи мене всіма тими словами, які я вже давно заробив. Я просто чую, як вона кричить «егоїстичне падло», навіть якщо вголос нічого не каже.

— Просто йди та прийми душ, — каже вона нарешті, повертаючись на кухню. Я встаю, щоб зробити те, що вона просить, і, коли минаю кухню, уявляю собі, як обіймаю її, коли вона стоїть біля раковини, як цілую в шию, як прошу вибачення — так слід це зробити. І тут я чую веселий програш на радіо, хтось, кого я вважав суперником, — в ефірі, і ядучий потік ревнощів випалює все — будь-яке бажання поводитися пристойно. Вилупки.