Одного разу на Різдво

19 жовтня

Тільки самітник-новачок замовить собі тур на Майорку під час канікул. Замість того, щоб бродити босоніж пустельними пляжами, я перетворилася на безкоштовну няню для зграї погано вихованих дітлахів, чиї батьки або надто виснажені, або надто ліниві, щоб наглядати за ними. Я просто не наважуюся зустрічатися поглядами з кимось іще, бо ті одразу просять мене приглянути за маленькими Астрід, Тобі чи Боденом. Ні, я не хочу потримати їхню дитину. Я не хочу слухати про шкільну платню чи харчові алергії. І я вже точно не хочу визнати, що, так, я маю чоловіка (з технічної точки зору), але ні, він не тут, зі мною, не у відпустці. Кожен може подумати, що я пророщую третє око абощо. Єдине спокійне місце — бар у готелі.

— Нічого, коли я тут сяду?

Дивлюся на жінку, яка вмощується на сусідній стілець біля мене в барі. Вона старша за мене, років сорока п’яти, у неї досить непоганий вигляд — від ідеально підібраної коралової помади до діамантового тенісного браслета.

— Будь ласка, — кажу я, бажаючи лише одного: піти нагору до свого номера та почитати після вечері.

Вона замовляє келих вина, потім дивиться на мене та мій майже порожній келих.

— Ще один?

Готель категорії «все включено», тож це навряд чи замовлення століття. Я всміхаюся.

— Чому б ні? Я буду найкумедніший коктейль із переліку, будь ласка.

Моя сусідка дивиться на мене з виразом свіжого визнання.

— Заберіть вино. Я буду те, що в неї.

Бармен киває, ніби це цілковито відповідає стандартам. А може, так і є.

— Ванесса, — каже вона попри те, що я не питаю її імені. Її акцент видає, що вона з півночі. Ньюкасл, гадаю.

— Лорі.

— Сама тут?

Рефлекторно обертаю обручку до середини долоні.

— Так.

Ми перериваємо розмову, коли бармен ставить перед нами два жахливо синьо-зелених коктейлі. Моя сусідка дивиться на них, сумно хитає головою.

— Чогось тут бракує.

Нахиляю голову на один бік.

— Гадаю, ви маєте рацію. Бракує декоративного елемента.

Бармен оглядається на нас, зітхає та повертається з коктейльними парасольками й соломинками, на яких насаджені папуги, схожі на різдвяні прикраси, — такі гармошки, які розгортаєш та отримуєш дзвіночок. Тільки тут, так, папуги.

— От тепер більше схоже на те, що потрібно, — кажу я, коли бармен засунув до наших келихів одразу стільки прибамбасів, що пити з них буде доволі складно.

— Які варіанти назви для цього? — запитує моя барна товаришка.

Дивимося на напої.

— Секс на запапуженому пляжі? — пропоную я.

Вона обмірковує моє припущення, потім морщить носа.

— Непогано. Хоча я б, напевно, запропонувала щось віршоване. «Не просіть у мене сексу лишнього, я ще не пережила мого колишнього».

Я дивлюся на неї пильно й помічаю, що вона теж має на руці обручку, обернену камінчиком усередину. Це такий секретний сигнал, який тебе ніхто не вчить читати.

— Десять років у шлюбі. Він покинув мене дев’ять місяців тому, — каже вона похмуро, — заради жінки, яка живе за три будинки від нас.

— Вона так і живе за три будинки від вас? — питаю, зацікавлена попри власне бажання.

— Еге ж, із моїм чоловіком.

— Боже.

— Очевидно, вони злигалися в громадському садку.

Ми починаємо сміятися над усім цим абсурдом.

— Він сказав, що їхні очі зустрілися над компостною купою — і це було все.

Ми сміємося так сильно, що сльози котяться по моєму обличчі, а вона поплескує мене по руці.

— А ви давно?

Я ковтаю.

— П’ять місяців. Це мій вибір. Але ми не дуже довго були в шлюбі.

Не додаю, якими контуженими ми обоє почуваємося, як нажахана була моя свекруха. Єдина річ, гірша за моє одруження з Оскаром, — розлучення з ним. Моя мама трохи розгублена, ніби втратила почуття реальності. Вона досі пише мені, перепитуючи, чи я поснідала, але, коли я намагаюся нормально з нею поговорити, то, здається, не знає, що сказати. Останні кілька місяців я винаймаю вільну кімнату в колеги. Оскар намагався наполягти на тому, щоб я лишилася в його квартирі, але я не змогла.

— Не через когось третього, — додаю, — я просто не впоралася.

Ми здіймаємо келихи та ковтаємо цю гидоту.

— До біса жахливо, — каже вона, коли ми ставимо їх на стіл.

Не можу сказати з упевненістю, чи це вона про напої, чи про наше становище. Вона кладе ліву руку на барну стійку та підчіплює свою обручку соломинкою від коктейлю.

— Дійсно, час уже її зняти.

Я роблю те саме, кладу свою руку біля її руки на стійці.

— Мені теж.

Ми витріщаємося на наші пальці, потім вона дивиться на мене.

— Готова?

— Не знаю.

— Ви збираєтеся до нього колись повернутися?

Невдовзі після того, як ми розійшлися, я до пізньої ночі гуляла, а потім зателефонувала Оскарові в Брюссель. Навіть не знаю, що я хотіла сказати. Просто страшенно сумувала без нього. Може, воно й добре, що Крессінда взяла його телефон у галасливому барі. Я перервала дзвінок, а він не перетелефонував. Мені не потрібна кришталева куля, щоб здогадатися: вона колись стане тією самою чарівницею, яка підбере уламки його розбитого серця та склеїть їх докупи. Так воно й має бути. Можливо, вона завжди трималася за один із цих уламків. Мені ніяково, як часто я плакала на людях через наслідки нашого розставання. Я плакала мовчки в автобусі, дорогою на роботу і знову, дорогою додому, до мого порожнього ліжка. Іноді навіть не усвідомлювала, що сльози котилися по щоках, поки не ловила своїх відображень у темних вікнах. Я визнаю тепер, чому воно так було: це жалоба — за нього, за мене, за нас. Хитаю головою до Ванесси. Ні, я ніколи не повернуся до Оскара.

— Тоді ви готові. Ми обидві готові, — каже вона.

Обручка не залишала мого пальця з того моменту, як Оскар одягнув її на нього в день весілля. Не можу уявити навіть почуття готовності зняти її, але цей химерний момент сам нагодився мені, тож я не можу носити її вічно. Я киваю, потім мене нудить.

Вона бере пальцями свою обручку, мовчить, дивиться зі значенням на мене.

Я роблю великий ковток свого огидного коктейлю.

— Час покінчити з цим.

Ми дивимося одна на одну, синхронно крутимо наші обручки на пальцях, щоб вивільнити їх. Моє зняти легше, ніж зазвичай: апетит у мене останнім часом — ніякий. Діамантовий перстень легко зісковзує з мого пальця, я стягую повільно, бо як його знімеш — більше ніколи не повернеш на місце. Сльози застилають очі. А поруч зі мною Ванесса стягує обручку з пальця та кладе її на стійку бару.

Беру її сміливість за приклад, роблю, як вона, губи тремтять. Не можу приховати ридання, а вона обіймає мене за плечі на знак солідарності, і ми сидимо пліч-о-пліч та дивимося на наші весільні обручки.

За останній рік я виплакала більше сліз, ніж колись. Можливо, час уже висушити очі.