Одного разу на Різдво

12 жовтня

— Sawatdee kha[11].

Я здіймаю руку, вітаючи Накула, а він посміхається та показує мені великі пальці, коли я вмощуюсь на хиткому стільці біля такого ж хиткого столу в кафе на Світанковому пляжі. Може, це звучить химерно, але мій час тут — це суцільне бурхливе мерехтіння буддистських храмів. Так воно й відчувається: дивне протиставлення безтурботності серед галасливого щасливого хаосу. Таїланд ніхто не назве нудним. Голова йде обертом, я познаходила в себе м’язи, про існування яких і гадки не мала. Я мандрувала на північ, потім дісталася Бангкоку, маючи намір одразу, у першу чергу, опанувати весь культурний багаж. Боялася, що, коли попрямую на південь, уся моя поїздка перетвориться в лежання в гамаку на пляжі. Але зараз надивилася вже вдосталь, можу собі дозволити розкіш відпочинку, і тепер на моєму шляху дивовижні загублені пляжі на півдні Таїланду. Я знайшла свій тимчасовий прихисток у найдешевшій пляжній халабуді. Це одна кімнатка, але моя, і тут є веранда, де можна сидіти й читати, подивляючись на пляж. Не думаю, що я колись усвідомлювала, яким потрібним був для мене цей відпочинок від реальності. Потрапивши до Таїланду, я спочатку відплакала майже тиждень. Плакала, коли продиралася джунглями з маленькою групою інших мандрівників. І плакала не тому, що шлях був важким — а він таким був. Я плакала гарячими солоними слізьми від щирого полегшення, відпускаючи свої тягарі в ту землю, якою крокувала. За кілька тижнів до того, як сюди приїхала, ми з мамою натрапили на «Їж, молись, люби» в місцевому кінотеатрі, і, хоч я навіть на крок не наблизилася до того, щоб знайти справжнє кохання, відчула певною мірою якесь просвітлення. Я почуваюся, мов пацієнт, котрий починає одужувати, вчуся вибачати себе за скоєні помилки, визнаючи, що я — досі я, що б там не було, хороша людина, справжня подруга Сари, попри те, що сталося з Джеком. Можливо, одного дня я навіть буду гідна щастя.

— Кави, Лау-Лау?

Я всміхаюся, задоволена тим, як Накул перекручує моє ім’я, поки пробирається теплим, м’яким, мов пудра, піском до мого столика. Кожні з тих чотирьох ранків, відколи дісталася до Ко Ліпе, я тут, за цим столиком. Острів уже почав уводити свою спокійну магію до моєї шкіри й кісток. Таке враження, ніби я вперше за кілька років залишаюсь у спокої.

— Khop khun kha[12], — кажу я, а Накул ставить переді мною маленьку білу філіжаночку.

Я ще не впевнена у своїх тайських манерах. Проте він усміхається, може, тому, що моя незграбна спроба говорити його мовою — усе одно краще, ніж нічого.

— Що ти плануєш на сьогодні, Лау-Лау?

Він запитує одне й те ж щоранку, і щоразу я відповідаю те саме: «У мене немає плану на сьогодні».

Ко Ліпе — не те місце, де люди складають великі плани. Уся суть цього острова в тому, щоб байдикувати. Він сміється, коли йде від мене до інших клієнтів, які щойно неспішно вийшли з пляжу.

— Немає планів на такий чудовий день.

Я повертаюся на голос, що звучить як найчистіша англійська мова. Якийсь молодик сідає за маленький столик навпроти мого. Він зустрічається очима з Накулом, вітально здіймає руку, його усмішка легка й розслаблена. Свої довгі ноги витягує на пісок перед собою. На тайському сонці я засмагла до медово-золотистого кольору, але цей хлопець, мабуть, належить до секти сонцепоклонників. Він брунатно-каштановий, синяво-чорне волосся падає на темні задоволені очі. Я усміхаюсь і трохи знизую плечима.

— Нічого, окрім плавання в морі та читання книжки.

— Чудовий план, — каже він, — а що ви читаєте? Тільки не кажіть, що «Пляж»[13].

— Це хороша книжка, — жартую я. Звісно, що це не так, але жоден мандрівник з крапелькою самоповаги не може не припустити такого очевидного вибору. — «Великий Ґетсбі», якщо чесно.

Я не доповнюю, що цей вибір продиктований маленьким стосиком книжок, залишених у моїй хатинці. Значно краще, коли він подумає, що я достатньо освічена для того, щоб через півсвіту провезти Ф. Скотта Фіцжеральда у своєму наплічнику.

— Знайшли в бунгало?

Я закочую очі й регочу.

— Здаюся!

— Могли б і набрехати, я б вам повірив.

— Я подумала, що це завеликий клопіт.

Він дивиться на мене, ніби для нього теж. Враження, мабуть, таке, ніби «Великий Ґетсбі» ударив мені в голову.

— Я Оскар, — каже він і протягує мені руку для формального привітання — через прохід між нашими столиками. — А мій план на сьогоднішній день — провести його з вами.

— Ти схожа на морську зірку.

Оскар підштовхує мене легенько веслом байдарки. Я лежу у воді, розкинулася на спині, заплющила очі від сонячного сяйва. Він повільно крутить мене веслом. Блакить сяє наді мною й піді мною, тепла, мов у ванні, вода виблискує, стікаючи по розпеченій шкірі — то Оскар хлюпнув на мене.

— Я почуваюся, як морська зірка.

Вірний своєму слову, Оскар провів зі мною весь цей день. Зазвичай я не дуже привітна до таких самовпевнених незнайомців, але щось у мені вирішило чинити не так, як зазвичай. Він у Таїланді на кілька місяців довше, ніж я: вирішив на певний час залишитись у Ко Ліпе, а його супутники повернулися додому, до Великої Британії. Урешті, це пояснює походження його засмаги — як у місцевого.

— А ти її колись куштувала? Їх на променаді продають на паличках, мов чупа-чупси.

Я, вражена, розплющую очі. Він регоче.

— Дуже смішно.

Він розвалився в човні, сперся підборіддям на руку, дивиться на мене, перебирає кінчиками пальців у воді. Я бризкаю на нього — краплини мерехтять на прямому носі. Визнаю: чоловік до біса вродливий, класична краса, статуя античного бога. Він упевнено випромінює ауру багатства, фатальності й галантності. Знаю, знаю. Хто зараз такі слова вживає? Хіба що я — після дня в гамаку в компанії «Великого Ґетсбі» та місцевого пива. Щось таки є в тому, щоб пожити в іншому місці, побути кимось іншим — ким завгодно.

— Можна запросити тебе сьогодні на вечерю?

Я опускаю голову назад у воду, знов заплющую очі, лежу на воді.

— Якщо в меню не буде морської зірки.

— Гадаю, це пообіцяти я можу.

Перевертаюся на живіт, пливу кілька змахів до байдарки, мокрими пальцями чіпляюся за борт. Його обличчя за кілька дюймів від мого. Пропоную:

— Давай не будемо робити інших обіцянок.

Він спрямовує на мене такий самий розгублений погляд, який мав уранці в кафе, потім нахиляється й злегка торкається мене своїми теплими, солоними від морської води губами.

— Ти подобаєшся мені, Морська Зірко. Ти цікава.