Одного разу на Різдво

6 травня

— Але ж, Оскаре, ти знаєш, який важливий цей вечір, — не можу стримати тужливої нотки в голосі.

Оскар обіцяв, що повернеться з Брюсселя цього тижня на день раніше та буде на Сариному прощальному обіді. Я так рідко впливаю на плани його поїздок. Добре усвідомлюю, що його щоденник забитий ущент, що його графік важко змінити, але гадала, цього разу він зможе владнати справи, бо ж це так мені потрібно.

— Я знаю, що мав, і хотів би змінити бодай щось у цій ситуації, але руки в мене зв’язані, — каже він. — Цього ранку прилетів Брентмен, мов грім з ясного неба, і, між нами, здається мені, готується нове підвищення. Який у мене буде вигляд, якщо я втечу раніше, тому що мені треба на вечірку.

Зітхаю. Брентмен — Оскарів бос, дуже велике цабе.

— Я розумію. Усе гаразд.

Нічого я особливо не розумію, і нічого це не гаразд, але суперечками тут правди не досягнеш. Він усе одно не змінить своєї думки. Величезні обов’язки, відданість Оскара банку вже мільйон разів змушували нас до компромісу в подружньому житті. І сьогодні не якась там собі звичайна вечірка. Це прощальний обід. Я маю обійняти свою найкращу подругу, сказати їй «до побачення» та побажати успіхів у новому житті на іншому кінці світу.

— Може, ми зможемо запланувати подорож туди, зустрітися там із нею наступного року, — він підшукує якісь слова для заспокоєння, хоч ми обоє знаємо, що в нього немає жодного шансу знайти кілька вільних тижнів і дозволити собі таку відпустку, особливо, якщо станеться це підвищення. Якщо не враховувати медового місяця, наші відпустки більше схожі на вихідні, упхнуті між його робочими тижнями в Бельгії: кілька днів у Парижі, політ до Риму. І обидва рази ми прощалися в аеропорту в неділю ввечері та летіли до різних країн — на роботу в понеділок уранці. Попри всі зусилля не допустити цього, наше подружнє життя перетворюється на те, чого ми обіцяли не дозволяти: на тимчасове.

— Я побачу тебе завтра увечері, — кажу пригнічено.

— Звісно, — мовить він м’яко. — Вибач, Лорі.

Він вимикає телефон зі словами «Я люблю тебе» до того, як я встигаю сказати ще щось.

— Я така рада, що ти тут! — Сара кружляє мене в обіймах, сміється, кидає погляд на двері готелю. — А де Оскар?

— У Брюсселі. Вибач, Сар, він там застряг.

Вона хмуриться, потім обличчя прояснюється.

— Не проблема. Ти тут, а це головне.

Наші підбори цокотять по мармуровій підлозі, вона веде мене до бару. Сара вирішила влаштувати прощальну вечерю з друзями сьогодні, після чого вони з Люком поїдуть завтра в Бат, щоб провести кілька днів до від’їзду з її родиною. Я ще не можу повірити, що вона їде до Австралії. Я почуваюся, ніби знову втрачаю Сару, назавжди. Я страшенно рада за неї, звісна річ, але не могла не плакати, коли вона сповістила мені про своє рішення, а потім плакала знову, коли розповідала про це вдома Оскарові. Щось, здається, я останнім часом дуже багато плачу.

— Тут гарно, — кажу, намагаючись розважитися. Я не була раніше в цьому готелі. Обстановка дуже інтимна, усе в теплих сірих тонах, повсюди високі вази з квітами. — Дуже по-дорослому.

Вона всміхається:

— Мені доводиться час від часу бути дорослою, Лу.

— Переїхати на край світу з коханою людиною, звісно, рахується дорослим вчинком у моєму переліку.

Вона стискає мою руку.

— У моєму теж. Я до біса перелякана.

— Я не знаю, чому, — відповідаю. — Австралія ще не знає, що її спіткало.

Мені вже відомо, що Сара збирається навести там шелесту. Вона вже домовилася про роботу з однією з провідних телемереж. Усі вітають нового блискучого австралійського кореспондента шоу-бізнесу.

Перед скляними дверима до бару вона спиняє мене за руку.

— Слухай, Лу. Я тобі щось маю сказати.

Ми стоїмо одна коло одної, вона стискає мої пальці.

— Не можу полетіти на інший кінець світу, щоб не сказати тобі, як я шкодую про те, що так повелася… Ну, ти розумієш, про що я.

— О Боже, Саро. Ти не повинна просити пробачення, — кажу я, уже витираючи сльози. Не думаю, що ми зможемо говорити без сильних емоцій про ту нашу суперечку. — Або давай я теж попрошу пробачення. Я просто ненавиджу те, що тоді трапилося.

Вона киває, губи тремтять.

— Я наговорила тобі жахливих речей. Я не мала їх на увазі. Найгірше, що я зробила у своєму житті, — пропустила твоє весілля.

— Я зробила тобі боляче. Я ніколи не хотіла цього, Саро.

Вона проводить рукою по очах.

— Я мала б прийняти твій браслет. Це найпрекрасніша річ, яку мені колись дарували. Я люблю тебе, мов сестру, Лу, ти — моя найкраща подруга в цьому довбаному світі.

Браслет просто зараз на мені. І я роблю саме те, що хотіла зробити. Розстібую застібку, знімаю браслет, застібаю навколо її зап’ястка. Ми обидві дивимося на нього, а вона стискає мою руку дуже міцно.

— Ось, — кажу я, і голос мій тремтить. — Він там, де повинен бути.

— Завжди берегтиму його, — її голос зривається, горло перехоплює.

Усміхаюся крізь сльози.

— Я знаю, Сар. А тепер нумо, — притягую її в обійми. — Витри очі. Сьогодні має бути веселий вечір.

Ми міцно тримаємо одна одну, це обійми пробачення та любові, які говорять: «Як я без тебе буду?»

Люк робить мені захвáт через шию, щойно помічає в барі.

— Тепер ми можемо розпочати вечірку, — каже він з усмішкою. — Вона всі двері прогледіла, поки тебе чекала.

Він чудовий. Статура гравця в регбі, голосний, сповнений сонячного світла. Очі його спрямовані лише на Сару. Коли вона була з Джеком, я гадала, що бачу кохання. І, можливо, це було кохання свого роду, але не таке і, звісно, не такого рівня. Сара й Люк просочені коханням до кісток.

— Лорі.

Я обертаюся — хтось торкається моєї руки.

— Джеку! Сара не знала, чи ти зможеш приїхати.

Задоволення й полегшення сповнює мене, коли я бачу його так несподівано.

Він схиляється та цілує мене в щоку, його тепла рука — на моїй спині.

— Не був упевнений аж до цього ранку, чи ми зможемо приїхати, — відповідає він. — Дуже радий тебе бачити.

«Ми». Я дивлюся на нього, і кілька секунд ми взагалі нічого не говоримо. Потім він відводить погляд на жінку у вишневій сукні, яка щойно з’явилася за його спиною з двома келихами шампанського в руках. Він усміхається, приймаючи один із них, м’яко охоплює рукою її талію.

— Лорі, це Аманда.

— О, — кажу я. Потім оговтуюся та фонтаную зайвою щирістю. — Привіт! Як приємно нарешті з вами зустрітися. Я стільки про вас чула!

Направду, нічого не чула, Джек якось згадував її в е-мейлах, я натрапляла на світлини з нею на його сторінці в ФБ, але якось не була готова побачити їх разом у плоті. Вона досить гарна, така позолочена білявка. Зачіска в стилі Ґетсбі має такий вигляд, ніби ці хвильки вкладали суперкруті стилісти знаменитостей, на сукню дівчина одягла чорний шкіряний жакет, на ногах — ботільйони. Вона на верхній межі гламуру, а гострий погляд синіх очей не дуже узгоджується з теплотою її голосу.

— Лорі, — вона усміхається, посилає повітряний цілунок, — ми нарешті зустрілися.

Намагаюся не надто аналізувати її слова. «Нарешті?» Що вона має на увазі? Її очі зупиняються на мені, ніби вона ще щось хоче сказати. Але Сара рятує нас від негайного продовження розмови, плескаючи в долоні, закликаючи всіх до ресторану. Усього нас п’ятнадцятеро чи близько того. Суміш Сариних та Люкових друзів і найближчих колег. Я кидаю погляд на два круглі столи, бачу картку з ім’ям Оскара поруч із моєю, на другому боці від мене — Джек, потім Аманда. Зітхаю з думкою: чи не пізно перемішати картки, бо без Оскара, для балансу, це буде для мене надто велике випробування. Я не впізнаю інших імен на картках. Джой.

— Здається, я загарбав найкраще місце в цьому домі, — каже Джек з усмішкою.

Він підійшов і став біля мене, оглядаючи стіл.

Усмішка в мене надто вимушена — як це мої зуби ще не вискочили й не полетіли в стіни. Сумніваюся, що в цьому готелі вистачить вина, аби зробити цей вечір бодай прийнятним. Я втрачаю свою найкращу подругу, мій чоловік не прийшов, і я тепер повинна провести кілька годин у чемній розмові з Джековою новою вродливицею.

Займаю своє місце, ловлю погляд офіціанта, який кружляє з вином. Мабуть, нам доведеться сьогодні часто переглядатися.

Клятий Оскар. Єдиний раз, коли я нічого не мав проти його присутності, а він навіть не спромігся притягти свою дупу до нашої країни. Хоча, судячи з того, що я чув, він практично емігрував. Бідна Лорі, їй, напевно, дуже самотньо.

— Чудово, — зітхає Аманда, проглядаючи картку меню.

Я теж подумки зітхаю. Бо їсти з нею десь — це ще той клопіт. Вона не їсть ані м’яса, ані цукру. Хоча цукор у вині ще якось проходить, бо вона стверджує, що його нейтралізує алкоголь. Цілком упевнений, що це просто вигадка, тож зазвичай піддражнюю її. Але сьогодні я дійсно хочу, щоб ми справили на всіх хороше враження, а це складно, бо на закуску — паштет із качиної печінки, а основна страва — курча, і лише я винен у тому, що ніхто не знає, що моя дівчина не їсть нічого з означеного. Сара досить давно розіслала е-мейл, де питала, чи не є хтось вегетаріанцем, а я не відповів.

— Я владнаю, — бурмочу.

Вона дивиться на мене, поки офіціант наповнює її келих вином.

— Не хвилюйся, я певен, у них ще щось є.

Вона ловить погляд Лорі.

— Пескетаріанка, — усміхається Аманда з виразом вибачення. — Так прикро, коли доводиться ставати центром уваги та додавати зайвого клопоту.

Намагаюся привернути увагу Лорі, але вона знову вивчає меню.

— То чим ти займаєшся, Менді?

Мені вже її просто шкода. Австралійський хлопець, мабуть, друг Люка, який сидить навпроти нас за столом, не міг знати, але це ще одна з Амандиних заморочок — вона ненавидить, коли її називають «Менді».

— Аманда, — виправляє вона його та усмішкою пом’якшує зауваження. — Я актриса.

— Крутезно! — здається, цей молодик уже перебрав. — Я тебе десь бачив?

Схоже, у хлопа якесь шосте чуття, він просто майстер ставити не ті запитання. Справи в Аманди йдуть непогано. Вона виступала в кількох місцевих програмах у Шотландії, а також має невеличку постійну роль у серіалі, та навряд чи наш молодик чув їхні назви.

— Аманда грає в шотландському серіалі, — кажу я.

— Це лише частка того, що я роблю, — вносить вона поправку зі сміхом.

Хлопець втрачає інтерес, а я нахиляюся й тихенько, так, щоб лише вона мене почула, запитую:

— Ти в порядку? Вибач, тут трохи химерно.

Вона грайливо всміхається.

— Нічого особливого, упораюся.

Вона повертається та розпочинає ввічливу розмову з хлопцем з іншого боку, залишаючи мене й Лорі їсти в недоладній близькості одне від одного.

Не впевнений, що привести сьогодні Аманду було моєю найкращою ідеєю. Вона на вигляд — у нормі, але починаю усвідомлювати, що я — ні.

— Дуже смачно, — каже Лорі, вказуючи на качиний паштет на своєму ножі.

Я киваю.

— Як справи?

Вона розкидає салат по тарілці.

— Робота цікава. Я здебільшого пишу про жіночі проблеми зі здоров’ям, тож є чому повчитися.

— Я думаю!

— А ти?

— Дуже подобається, так. Допізна треба сидіти, але я це люблю.

Лорі опускає ніж і виделку.

— Единбург на твоїх фото такий гарний.

— Він такий і є. Приїжджай колись. Я тобі влаштую екскурсію, — чую, як з одного боку від мене ледь помітно завмирає Аманда, а з другого ніяковіє Лорі. — З Оскаром приїжджайте, тобто, звісна річ, — додаю, щоб виправити становище. Потім роблю ще гірше новим зауваженням: — Якщо зможу відпроситися з роботи. — Що я таке роблю? Їхня пара в мене в гостях — це моє уявлення про пекло.

Відчуваю полегшення, коли офіціанти прибирають зі столу, а Лорі просить вибачення та виходить. Я усміхаюсь офіціантці, щоб вона знову наповнила мій келих. Єдиний засіб якось упоратися із соціальним жахом.

Але вечір видався! Щоразу, коли мені випадає кілька хвилин поспілкуватись із Сарою, ми доводимо одна одну до сліз. Оскара немає. Джекова подружка до біса мила, попри те, що вона пескетаріанка. Після першої зміни страв я вигнала себе до дамської кімнати та виголосила собі догану, повідомивши своєму віддзеркаленню, що вона — Джеків вибір партнера, а він мій друг, тож я маю з нею потоваришувати. Насправді, їй, мабуть, знадобився весь її кураж, щоб прийти в такий день. Потім я говорила з нею про її роботу в Единбурзі, і вона виявилася досить цікавою людиною.

— Ви з Лондона, Амандо? — запитала я, бо її вимова кокні вказує на її походження краще, ніж жакет в перлинах, як у «Квін».

— З ніг до голови, — усміхнулася вона. — Але коли я на знімальному майданчику, ви цього ніколи не скажете. Моя героїня, Дейзі, по самі вуха шотландка, як верес та пісочний коржик, — вона без зайвих зусиль перейшла на густий шотландський говір, настільки переконливий, що я від душі розсміялася.

— Овва! Це справді круто, — похвалила я.

— Практика творить дива, — відповіла вона та знизала плечима.

Аманда почала розповідати мені про деякі прослуховування, на яких нещодавно була.

— Ніколи не усвідомлювала, що бути актрисою — така важка робота.

Можливо, вона дуже підходитиме Джекові. Дівчина, очевидно, має уявлення про те, чого прагне, і не боїться наполегливо працювати, щоб досягти своєї мети.

До цього дня я не відзначала її як важливу частку Джекового життя. Але тепер, коли побачила, думаю, що її не оминути. Не те щоб я хотіла її уникати — просто для мене потрясіння бачити його з кимось таким, як вона. З кимось, хто може бути пов’язаний з його майбутнім. Це просто… я не знаю. Це щось таке, чого не скажеш двома словами. Так, ніби я ніколи не уявляла, що перебування в Шотландії стане його постійним життям. Я хочу, щоб він був щасливим, звісно, я цього хочу, але це просто трохи мене здивувало. Ось це слово. Вона мене здивувала.

Я посміхаюся рум’яній офіціантці, яка ставить переді мною головну страву.

— Дякую, дуже смачно на вигляд.

Джек робить те саме, і, поки ми чекаємо лосося, якого спішно готують для Аманди, він кивком кличе офіціантку, щоб та налляла йому ще вина.

Мені трохи соромно погоджуватися на десерт у присутності Аманди, яка зовсім не їсть солодкого, але це щось дуже шоколадне — аж із трьома варіантами шоколаду, до того ж я випив забагато вина й не можу напружити силу волі, щоб відмовитися. Вона виходить з-за столу, вибачившись, що їй потрібне свіже повітря, залишаючи мене з Лорі віч-на-віч.

— Аманда, здається, мила, — каже вона.

Я киваю.

— Вона хороша дівчина.

Лорі, на відміну від мене, нібито не така захоплена своїм пудингом. Вона об’їла по краях, поколупалася…

— Ви вже довгенько разом, так?

— Щось таке, близько шести місяців. Може, трохи більше. Ми зустрілися на заручинах спільних друзів. У телевізійників і тих, хто працює на радіо, коло спільне: світ дуже тісний, особливо в Единбурзі. З вигляду стало зрозуміло, що вона хотіла там бути так само мало, як і я; ми розговорилися — ну і слово за слово, одне за одним. Я не чекав чогось більшого за звичайне, але якось вона, здається, стала частиною мого життя.

— Це серйозно?

Я припиняю їсти й дивлюся на Лорі.

— Ти просто як моя мама.

Вона закочує очі.

— Я ж лише спитала.

— Вона мені дуже подобається. Вона знає, чого хоче, і нам весело разом.

Ми замовкаємо, і я запиваю свій пудинг вином.

— Як подружнє життя?

Вона відсуває напівз’їдений десерт і підтягує до себе винний келих.

— Добре. Іноді засмучує, коли Оскара так довго немає, але так, — вона сміється злегка та знизує плечима. — Вибач. Запеклі молодята, фанати шлюбу.

— Вони — наступні, — я змінюю тему, киваючи на Сару з Люком за сусіднім столом. Лорі замислено дивиться за моїм поглядом.

— Ти колись шкодував, що ви не залишилися разом?

Мені не треба думати двічі.

— Боже, ні. Подивися на неї. Вона не припиняє усміхатися. Вона ніколи не була такою щасливою зі мною.

Очі Лорі зупиняються на Сарі.

— Я просто хотіла б, щоб вони залишилися тут. Мені її так не вистачатиме. — Вона допиває келих. — Де офіціантка? Мені треба ще.

Гадаю, я вже на один келих перебрав. Пикою в салат ще не падаю, але й не тверезий. Трохи згодом переходимо до бенкетної зали. Там грає група — звичайні, злегка загучні кавери. Я підхоплююсь і налаштовую маленький слуховий апарат, який установив коли нарешті зібрався та сходив до фахівця. Я не пробув у Шотландії так уже й довго. І те, що поїхав, було дуже добре для мого здоров’я — і фізичного, і ментального.

Аманда зникла, щоб зателефонувати комусь надворі, а за кілька футів від мене Лорі танцює з Люком. Я кажу «танцює», але воно більш скидається на акробатику: він підкидає її, як собі хоче, вона аж задихається від сміху.

— Гей, Фреде Астере, — кажу я та підходжу до них, коли група нарешті змінює ритм на щось спокійніше, — я тепер бачу, чого в Сари дах знесло.

— Ця жінка — моє серце, — переконано говорить він.

Я певний, що тут зіграло свою роль випите ним пиво, але його очі дійсно сповнені почуття. Тисну йому руку. Між нами завжди залишиться цей дивний зв’язок. Він першим опинився на місці моєї аварії, і, попри те, що я не можу доладно пригадати події, пам’ятаю, як він схилився наді мною. А тепер він із Сарою, і це може видаватися дивним, але все не так, бо вони створені одне для одного. Я не дуже добре його знаю, але, здається, він — чисте золото.

— Подбай про неї за нас, — кажу. — Нічого, якщо я вас розіб’ю?

Він крутить Лорі ще раз і пропускає її під своєю рукою.

— Вона вся твоя, друже.

Лорі здивовано здіймає брови на Люка.

— Я колись щось таке казала?

Він моргає та цілує її в щічку.

— Вибач, Лорі, мені все одно треба йти та поглянути на дружиноньку.

Проходячи повз мене, він шкіриться.

Лорі стоїть переді мною: очі сяють, уся розпашілася. Вигляд у неї такий, як раніше, — щасливий та безтурботний.

— Потанцюєш зі мною, Лорі? Заради старих часів?

Я не знаю, що сказати, бо хочу сказати «так». Або, мабуть, якась маленька часточка мене цього хоче. Більша частина, поміркованіша, знає, що до Джека мені зараз не можна. Особливо, коли зважити, що я втратила лік келихам вина. Я п’яна.

— Прошу?

Я оглядаюся.

— А де Аманда?

Він куйовдить волосся рукою, знизує плечима.

— Вона вийшла зателефонувати, — хмуриться, — чи відповісти на дзвінок. Вона не заперечуватиме.

— Точно?

Він сміється, ніби це дурне питання.

— Вона не ревнива дурепа, Лу, і знає, що ти одна з моїх найдавніших друзів.

Я не можу стримати усмішки, бо так довго не чула його сміху, надто довго. Зараз пізно, світло приглушене, а його зелено-золотаві очі — такі ж зелено-золотаві, у які я глянула того грудневого вечора з верхнього поверху автобуса на Камден Хай Стрит. Ніби ціле життя спливло. Заради тієї дівчини я не можу сказати «ні».

— Гаразд.

Він притягує мене до себе, однією рукою обіймає талію, другою тримає за руку.

— Не можу повірити, що вона дійсно їде, — кажу я. — Це надто далеко.

— Усе буде гаразд, — мовить він просто мені у вухо. — У наші дні нічого вже не можна назвати словом «далеко».

— Але ж я не можу телефонувати до Австралії щодня, вона буде така зайнята.

— Телефонуй мені натомість, час від часу, — він притуляється щокою до моєї потилиці.

Це вже не за планом. Я прийшла сюди з наміром поводитись із Джеком (якщо він тут сьогодні буде) ввічливо та чемно — ні на крок більше, ні на крок менше. Але якось так сталося, що я танцюю з ним, його рука погладжує мою спину, і час, здається, зробив щось дивне, бо я вже не та Лорі, якою була кілька годин тому. Я та Лорі, якою була сім років тому. О Оскаре, чому ти не приїхав?

— Я пригадую, ти мені якось розповідала, як танцювала з хлопцем на шкільній дискотеці, — каже він і низько, горлом, сміється. — Дивися, мене не вдар головою.

Я притуляюся щокою до його грудей.

— Ми багато чим ділилися за ці роки. Правда?

— Забагато?

Я не можу відповісти йому чесно, бо маю йому сказати: «Так, забагато. Ти забрав забагато мого серця, і це не чесно щодо мого чоловіка».

— Ти казала Сарі, що я цілував тебе? Це тому вона не була на весіллі?

Я завжди знала, що він колись мене про це запитає. Є дуже мало причин, з яких Сара могла не прийти на моє весілля, і він, мабуть, дізнався, що в неї не було ніяких невідкладних сімейних справ.

— Так, але я не казала, що це ти. Я просто сказала, що таке трапилося.

Ми повільно кружляємо під мерехтінням вогнів, притислися одне до одного від плечей до стегон.

— Я не змогла збрехати їй в обличчя, коли вона мене запитала.

— Я втратив тебе після того на певний час, — його дихання зігріває моє вухо. — Я ненавидів це.

— Я теж.

Він дивиться вниз на мене, потім притуляє свого лоба до мого. У залі для мене більше нікого немає. Він, Джек О’Мара, я, Лорі Джеймс, і я заплющую очі, пригадуючи нас.

— Ти думаєш, нам завжди було призначено зустрітися одне з одним? — питаю.

У думках я погойдуюся в кабінці чортового колеса поруч із Джеком, наші голови закинуті, ми дивимося на зорі. Може, це вино, але шлунок мій тихенько повертається, коли він сміється мені у вухо.

— Не знаю, чи вірю у всі ці штуки про «призначення» чи «долю», Лу, але я завжди тішився, що ти є в моєму житті.

Він заглядає мені в очі, його губи так близько, я можу почути його дихання на своїх устах. Мені боляче.

— Я теж, — шепочу. — Попри те, коли я з тобою, це іноді крає моє серце.

Важко прочитати, що в його погляді. Можливо, смуток?

— Не треба, — каже він, — не кажи так більше.

Він гладить моє волосся, заводить його за вухо, можливо, щоб я краще чула його, але насправді він підносить губи до моєї шкіри так близько, що серце зупиняється.

— Нам обом надто багато чого втрачати.

— Я знаю, — кажу.

І я знаю. Бог відає, що я знаю. Мені так самотньо більшість часу, але те, що Оскар так довго не буває вдома, не виправдовує спроби пересікти дві лінії, яким пересіктися зась, бо в тебе на пальці шлюбна обручка.

— Ми вже не діти, — провадить Джек, його палець повільно кружляє внизу моєї спини, — ти дружина Оскара. Я бачив, як ти виходила за нього, Лорі.

Намагаюся відновити відчуття дня мого весілля, але все, що може пригадати моє підступне серце, — це промова Джека.

— Ти колись думав, що якби… — я зупиняюся, бо його губи швидко торкнулися шкіри за моїм вухом, коли він схиляє голову, намагаючись зупинити мої слова. Мені соромно від гострого нападу хіті, яка прошила мене всю — від вуха до низу мого живота. У мене перехоплює дихання. Я жадаю його з тією ж силою, з якою він лякає мене.

— Звісно, я гадав, що було б, якби, — каже він так тихо й так інтимно, що його слова течуть просто в мої вени. — Але ми знаємо, що, Лу. Ми одного разу спробували, пам’ятаєш? Ми поцілувалися, і це зробило лише гірше для нас обох.

— Звісно, я пам’ятаю, — видихаю я. — Пам’ятатиму це до самої смерті.

Він поправляє наші руки, його теплі пальці охоплюють мої. А потім він заглядає мені у вічі, та його погляд говорить усе, чого він сам вимовити не може. Його погляд тримає мій, поки ми повільно кружляємо, і я мовчки розповідаю йому, що я завжди мала його в моєму серці, а він мовчки розповідає мені, що в іншому місці, в інший час ми були так до біса близькі до ідеалу.

— Але що б там не було, — його рука прослизає в моє волосся, великим пальцем він водить по моїй вилиці, — і тому, що ми нарешті були чесними одне з одним, ти просто майже найдорожча людина для мене у світі, і це був єдиний у моєму житті найдивовижніший цілунок.

Я загубилася. Заблукала в його словах, у його руках, у тому, що могло статися.

— Ми могли… — я починаю, але не кажу більше ні слова, бо обоє знаємо: ми не могли.

— Не треба, — каже він, — ми всі там, де мали бути.

Я починаю плакати: надто багато вина, надто багато емоцій, надто багато мого життя піде сьогодні через ці двері. Він пригортає мене до себе та притискає губи мені до вуха.

— Не плач, — каже він. — Я люблю тебе, Лорі Джеймс.

Я здіймаю очі, не певна того, як розуміти його слова, а він дивиться вбік.

— Джеку?

Я повертаюся на голос Аманди, вона махає нам між танцюристами.

— Усе гаразд? — Вона переводить погляд із Джека на мене, її брови здивовано здіймаються, я проводжу руками по мокрих щоках.

— Вибач. Емоційний зрив, — рвучко схлипую. — Не зважай. Це вино. Я просто дуже сумую, що Сара їде, — кидаю на Джека швидкий погляд, не можу зустріти його очі. — Вибач, сорочку тобі намочила. Пришлеш мені рахунок з хімчистки.

Утомлена, я роздягаюсь і падаю горілиць на ліжко. Враховуючи кількість випитого вина, раптом відчуваю, що твереза, мов скельце. Я прокручую знов і знов усе, що ми наговорили сьогодні, і мені соромно, як легко основа мого шлюбу валиться під натиском. Правда полягає в тому, що я йшла по краю закоханості в Джека надто багато років. Це змусило мене зрозуміти дещо невідворотне, дещо, що наближалося довгий час: нам з ним краще буде одне без одного.

Мені треба вирвати з корінням Джека О’Мару зі свого життя. Він занадто вріс у моє існування, став частиною мене, а я — частиною його. Проблема в тому, якщо викоренити це все — воно вб’є нас обох, але я мушу піти на цей ризик. Заради мого шлюбу. Заради нас усіх.