Одного разу на Різдво

12 грудня

Почуваюся так, ніби в мої уґґі залили свинець. На роботі постійно була клята божевільня, різдвяні корпоративи тривали один за одним кілька тижнів поспіль, ноги болять, ніби марафон бігла. Я до біса й остаточно знесилена. Тато одужує повільніше, ніж сподівалися лікарі. Таке враження, що в нього одна хвороба чіпляється за наступну. Мій міцний татко, з яким ніколи нічого не траплялося, тепер кволий і блідий, мама, здається, скоро буде така сама, бо до смерті переживає за нього. Вони завжди були такою гарною парою. Тато старший за маму на десять років, але дотепер це ніколи не було помітно. Зараз уже так не скажеш. Минулоріч батькові виповнилося шістдесят, але вигляд має років на десять старший. При зустрічі мені щоразу хочеться зв’язати його, кинути в літак, відвезти до теплих країв і годувати вдосталь. Звісно, мама робить усе, що може. Але їхнє життя перетворилося на одну довгу низку консультацій зі спеціалістами, дієт, обмежень, і це дуже відчутно на них відбивається. Я їжджу додому так часто, як тільки можу. Але головний тягар лежить, звісно, на мамі.

Куди не глянь, упадає у вічі різдвяна мішура. Останні кілька годин я ганяю магазинами і зараз уже на межі. Мені хочеться кóпнути оленя Рудольфа, відгамселити Мерайю Кері та придушити першого, хто почепить мені чергове пасмо срібного дощика. Останні 20 хвилин я стою в нескінченній черзі в HMV[9], яка до того ж майже не рухається. У руках стискаю набір дисків, якого мій брат, напевно, навіть ніколи не відкриє. Ще трохи — і засну просто стоячи. Це ж музичний магазин, невже вони не могли запустити щось свіжіше за Нодді — дурка-Голдера, який верещить «Це Різдво!», аж горлянку рве. Що це, курва, за ім’я таке Нодді? Ловлю себе на думці, що він, мабуть, народився клаповухим, а його мати, певно, була під дією звеселяючого газу, тож нічого кращого вигадати не змогла.

— Лорі!

Обертаюся на голос, який вигукує моє ім’я, і бачу Джека. Він махає рукою поверх голів людей у черзі, що змією скрутилася навколо мене. Я усміхаюся, щаслива бачити його дружнє обличчя, а потім закочую очі, демонструючи, як мені прикро, що застрягла отут, у цьому натовпі. Кидаю погляд на коробку з дисками та усвідомлюю, що братові більше сподобається пляшка «Джека Деніелса», тож повертаюся, видираюся з цієї черги, дратуючи всіх і кожного, оскільки йду проти течії. Джек чекає на мене біля виставки компакт-дисків, закутаний у своє тепле зимове пальто й шарф. Я зітхаю, бо одразу прокидається спогад про те, який він був тоді на автобусній зупинці. Два роки минуло, і я, здебільшого, уже не думаю про нього день у день. Я ретельно витіснила всі свої грішні думки про нього, замінивши їх безпечнішими, і мої зусилля винагороджено. Кажуть, людський мозок віддає перевагу реагуванню на шаблони, що повторюються, і я в цьому переконалася. Джек тепер посів у моєму житті належне місце друга та хлопця найкращої подруги, а у відповідь я дозволяю собі насолоджуватися його товариством і любити його. Він дійсно дуже мені подобається. Він веселий. Неймовірно дбає про Сару. І просто врятував мені життя тоді, на дні народження, опанувавши ситуацію, коли мене розірвало на шмаття від горя посеред Барнз Коммона. Ми не встигли й оком моргнути, як уже сиділи в таксі, квитки на потяг додому виявилися замовленими ще до того, як ми дісталися Делансі-стрит. Іноді тобі просто потрібна людина, яка каже, що робити. І того дня Джек виконав цю роль бездоганно.

— Ти, схоже, у такому ж захопленні від різдвяного шопінгу, як і я, — він повертає на полицю диск, на який дивився без ентузіазму, та разом зі мною залишає магазин.

— Хоча, ти, напевно, більш успішна в цій справі, — показує очима на мої пакети. — Допомогти?

Я, не сперечаючись, віддаю йому важкі сумки. Руки в мене в червоних рубцях від ручок торби, пальці потроху відпускає. Ми виходимо на Оксфорд-стрит, під ногами сіра каша — рештки снігопаду, який був кілька днів тому. Це місиво ще залишається, бо арктичні вітри дмуть на нас із півночі. Джек витягує з кишені вовняну шапку й надіває її на голову, демонстративно тремтить.

— Тобі ще багато шукати? — запитую.

Він знизує плечима.

— Для Сари здебільшого. Може, у тебе є якась хороша ідея? — він дивиться на мене збоку, ми пробираємося крізь галасливий натовп. — Будь ласка, скажи, якщо є.

Я напружую мозок. Їй доволі просто купувати подарунки, але від Джека має бути щось дійсно особисте.

— Може, браслет чи кулон?

Ми минаємо ювелірну крамницю на Хай-стрит, зупиняємось подивитися, але нічого у вітрині не здається Сариним подарунком.

Я морщу ніс і зітхаю, коли заходимо до крамниці.

— Воно все якесь трохи… Не знаю. Не дуже індивідуальне.

Джек киває. Потім зосереджено дивиться на годинник.

— Ти поспішаєш?

— Не те щоб, — мене не приваблює перспектива плентатися зараз додому.

— Добре, — він усміхається, бере мене під руку, — ходімо зі мною. Я знаю, куди йти.

З Лорі вибирати покупки набагато легше, ніж самому. Ми з нею щойно завернули за ріг Оксфорд-стрит до Честерського центру антикваріату — туманно пригадую, що він десь там був, сподіваюся, іще стоїть.

— Овва, — видихає Лорі.

Її блакитно-бузкові очі широко розкриваються, коли ми заходимо у високий будинок із теракотової цегли.

Я був тут багато років тому, ще дитиною, допомагаючи батькові знайти щось цікаве на мамин день народження. Живий яскравий спогад. Гадаю, це був особливий день народження, такий, який відзначають. Ми знайшли для неї ніжний срібний браслет, інкрустований бурштином. Тато попросив вигравірувати на внутрішній поверхні всі наші імена. Поки він був живий, вона іноді носила цей браслет — на Різдво й на особливі дати. Вона надягла його й на похорон. І з того часу я не бачив її без нього.

З приємністю помічаю, що галерея не дуже змінилася за минулі роки, так само нагадує печеру Аладдіна з вінтажними вітринами.

— Дивовижне місце! Навіть не знала, що воно тут є.

— Істинний Лондон. — Я ховаю шапку до кишені, ворушу рукою волосся, яке прилипло до голови. — З чого хочеш почати?

Її очі сяють, вона сміється, задоволена всім, що відбувається.

— Гадки не маю. Я хочу побачити все.

— Зупинися. Ми тут застрягнемо до Різдва.

Я йду за нею, а вона рухається між прилавками, погладжує пальцями голову вирізьбленого леопарда, охає біля замкнених вітрин, заповнених прекрасними діамантами найвищого ґатунку, а потім уже захоплюється стародавньою біжутерією на сусідньому стенді. Вона всміхається, соромиться, коли власник крамниці ретрокапелюхів кидає на неї погляд і витягує хлоп’ячий твідовий кашкет, пропонуючи приміряти. Старий добре знається на своїй справі: щойно кашкет опинився на її норовливих кучериках, вона перетворюється у волоцюгу шістдесятих. Лорине волосся можна приборкати хіба відсотків на шістдесят, а просто зараз вона схожа на вуличного хлопчиська з «Олівера Твіста». Лавандові тіні на твіді підкреслюють колір її очей, але вони ж відтіняють важкі темні синці під ними. Я із жалем помічаю, яка вона втомлена. І це не втома типу «мені просто треба лягти раніше». Це втома з розряду «останні кілька місяців були найпаскуднішими в житті». Це очі людини, яка постійно, уже досить довго хвилюється за когось. Я згадую, що не запитав, як у неї справи.

Вона знімає кашкета, роздивившись себе під усіма кутами в ручному дзеркалі, яке власник крамнички ґречно тримає перед нею, витягує мініатюрний ярлик, щоб глянути ціну, потім повертає кашкет і сумно хитає головою. Шкода. Їй у ньому було дуже гарно.

— А як щодо цього? — запитує вона трохи згодом.

Ми розглянули та відкинули маленьку акварель, відклали поки що турецький медальйон двадцятих років минулого століття, який може виявитися тим самим подарунком. Але щойно увійшли до малесенької крамнички парфумерних аксесуарів, я зрозумів, що саме тут знайдеться те, що ми шукаємо. Лорі, як мала дівчинка, яку запустили до кондитерської, охає й ахає над вишуканими позолоченими флаконами, екзотичними ароматами, а потім розпливається в усмішці, мов сонечко літнього дня.

— Джеку, сюди, — кличе мене подивитися на те, що відкопала в глибині полиці. Заглядаю їй через плече, бачу річ у її руках і дякую щасливим зіркам за те, що не придбав турецький медальйон. Золота пудрениця у вигляді мушлі, що лежить у долоні Лорі, така Сарина, що будь-яка інша жінка у світі не могла б володіти нею. Арт-деко, як я гадаю, з опорою на знання, отримані при перегляді «Антикварного Роуд-шоу», за розміром дуже зручно лягає в долоню Лорі, на кришечці викладена інкрустацією емалева русалка. Вона чимось схожа на Сару, з її рудувато-каштановим волоссям, що каскадом падає на плечі, з виразним кокетливим вигином талії. Лорі простягає це мені, у її очах сяє усмішка.

— Роботу виконано.

Мушля лягає мені в долоню з приємною важкістю. Вона варта Сари. Цей дарунок скаже: «Я помічаю в тобі кожну дрібничку, ти для мене дорогоцінна».

— Припиняємо пошуки, — кажу, а сам підношу молитву, щоб вона не коштувала більше, ніж невеличка іпотека. Видихаю з полегшенням, коли перевертаю ярлик. Мені після цього ще й на пиво залишиться. — Як добре, що зустрілися.

Ми знаходимо власницю, яка запаковує нам пудреницю, просимо підібрати оксамитову торбинку, яка пасує до подарунка, і жінка загортає все це в тканину та стрічки. Гадаю, вона глянула на мене й одразу зробила висновок, що коли лишити мене напризволяще, я замотаю дарунок у фольгу або втну якесь інше неподобство. Я б так не зробив, але вона не далека від істини. Я страшенно радий, що мені не доведеться самому порпатися зі скотчем.

Уже майже темно, хоча лише четверта. Ми з Лорі знову вибираємося на вулицю.

— Відсвяткуємо пивом? Я тобі винен, ти мені так допомогла, — схоже, що їй треба добряче посидіти й потеревенити. — Один Бог знає, що отримала б Сара, не було б тебе. Квіти з автозаправки та сумнівні трусики із сексшопу абощо, — Лорі сміється, піднімає рукав пальта, дивиться на годинник, певно, їй треба йти.

— Гаразд, — каже на мій подив.

Я був упевнений, що вона відмовиться.

— Хороша дівчинка. Тут є знайома місцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навіть сісти ніде.

Опускаю голову під пронизливим вітром, який щойно здійнявся, кидаючи нам в обличчя колючий сніг, обіймаю її за плечі, спрямовуючи до маленької бічної вулички.

Щойно ми пройшли крізь вітражні двері пабу, я зраділа, що вирішила не відмовлятися від випивки. Тут і заспокійливий аромат вугілля, що палає в каміні, і вощені меблі, і темно-зелені шкіряні дивани, глибокі й комфортні. Усе це — для довгого відпочинку за склянкою. Крім нас, тут лише старий зі шпигунським джек-расселом. Це один із тих непретензійних пабів «З кінця світу», про які знаєш, що вони не міняються десятиліттями. Добре облаштована барна стійка обрамлена червоними кам’яними плитками та міддю.

— Склянку червоного? — питає Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього свої сумки з покупками. — Іди знайди місце біля вогню, а я принесу напої.

Я обираю найкращий диванчик у цьому місці, найближчий до теплого каміна. Падаю на нього та запихаю сумки під стіл, вибираюся з вологого зимового пальта, вішаю його на стовпчик збоку від дивана, щоб трохи прогрілося. Пригадую, як у дитинстві ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вішалкою додатковий радіатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплі куртки.

— Вино для леді, — жартує Джек. Він з’явився зі склянкою глибокого рубінового кольору та з пінтою пива. За моїм прикладом, повісив пальто на інший стовпчик, вийшло, ніби я помітила нашу територію, визначивши, що цей мініатюрний простір належить нам двом.

— Найкраще, що може бути взимку, — каже він, енергійно потираючи долоні перед вогнем, щоб зігрітися, потім підсувається шкіряним сидінням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пінту перед собою. — Боже, це те, що мені зараз потрібно, — робить глибокий ковток, із задоволенням облизує губи.

Вино, мов кров, зігріває мене зсередини, відчуваю на язиці багатий смак перцю та чорної смородини.

— Дякую, що ти мені сьогодні допомогла, — каже він. — Ніколи б сам такої ідеальної речі не знайшов би.

Я всміхаюся, тому що знаю, як цінуватиме Сара його подарунок.

— Вона буде просто вражена.

— Звісно, я скажу, що сам усе знайшов.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — беру ще вина, відчуваючи, як починає діяти магія алкоголю. — Що там Сара, ти з нею розмовляв?

— Не сьогодні, — хитає головою Джек. — Вона телефонувала вчора. Схоже, у повному захопленні. Майже не міг розібрати, що говорить.

Учора Сара теж телефонувала мені з бару, мабуть, одразу після розмови з Джеком. Кілька днів тому вона поїхала до своїх батьків святкувати вісімнадцятиріччя сестри.

— Вона поставила на телефон якусь нову програму, голос був, ніби вона п’яна мов чіп.

Він сміється. Половину свого пива вже прикінчив.

— Ти бачила її сестру? Коли вони разом, їх розрізнити неможливо. Два чоботи пара.

На кілька секунд відвертаюся до вогню, потім киваю.

— Я знаю. Їхнім мамі з татусем, мабуть, вистачало клопоту всі ці роки.

Джек мовчить, прочищає горло.

— Пробач, Лорі. Я не хотів… ти ж знаєш.

Він не промовляє імені Джині, але я знаю, за що він просить вибачення, та в сотий раз шкодую, що розповіла йому. Саме тому я й не кажу про це нікому. Люди вважають, що вони зобов’язані висловлювати своє співчуття чи базікати якісь банальності, коли немає нічого, чим можна було б зарадити. Я не критикую. Просто такий ось сраний життєвий факт.

— До мами на Різдво збираєшся?

Я переводжу розмову на більш безпечну тему, він явно відчуває полегшення.

— Не раніше, ніж закінчу свою останню зміну на Святвечір, — знизує плечима. — Розкрутити, згорнути. Ти ж знаєш, як воно.

Нарешті, після пари келихів червоного, я відчуваю, що розслабилася. Уже й забула, як воно добре — просто сидіти й розмовляти з Джеком.

— Ти на радіо назавжди збираєшся залишитися?

— Саме так. Я дуже люблю це, — його очі заблищали від зацікавлення. — До того ж, усім байдуже, чи ти добре причесаний, чи на тобі досі вчорашня футболка.

Я сміюся, але, попри всі спроби Джека мати вигляд laissez-faire[10], я знаю: він страшенно амбітний. Коли хлопець не поруч із Сарою, то або на тусовках, або працює, здебільшого як продюсер, хоча час від часу йому ще доводиться побути звичайним нічним діджеєм, згризаючи зуби радіоведучого. Не маю жодного сумніву: я зможу чути його голос в ефірі ще багато років, що б я не робила: чи то під ранкові пластівці, чи то перед сном. Мене чогось дуже заспокоює ця думка. А я от ніяк не просунулася зі своєю роботою в журналах. Останні кілька місяців мені було геть не до того.

Ми беремо ще напої, я починаю відчувати тепло на щоках — і від вогню, і від вина.

— Добре тут. — Я спираюся підборіддям на руку, дивлюся на нього. — Вино, вогонь. Саме те, що мені було потрібно. Дякую, що сюди привів.

Він киває.

— Як ти, Лу? Насправді, я маю на увазі. Я знаю: тобі за останні місяці добряче дісталося.

«Будь ласка, не будь таким чуйним. Ти ж мене розколупаєш». Не допомогло навіть те, що він назвав мене Лу. Тільки Сара так мене зве. І вона не знає, але єдиною іншою людиною на світі, яка мене називала Лу, була Джині. У неї, малої, не виходило сказати «Лорі» — «Лу» було простіше, то так і залишилося.

— Я в порядку, — знизую плечима, хоча все зовсім не так. — Здебільшого. Час від часу. — Дивлюсь у вогонь, відчуваю клубок у горлі. — Знаєш, таке відчуття, ніби хтось висмикнув килимок з-під ніг моєї родини. Мій тато — її наріжний камінь. Завжди ним був.

— Йому краще?

Я стискаю губи, бо річ у тім, що ми досі не впевнені в цьому.

— Трохи, — відповідаю. — Інфаркт він подолав практично повністю, але, здається, що це лише початок. У нього пхають стільки пігулок, що він хіба тільки не гримить. А бідна моя мама опікується зараз геть усім, правда. Візити до лікарів, дієтологів, консультантів — я вже не кажу про всі ці клопоти з рахунками та доглядом дому. Здається, цьому немає кінця. — Відпиваю добрячий ковток вина.

Ви знаєте, як деякі події стають перехідними сходинками від однієї частини твого життя до наступної? Я не говорю зараз про ті кроки, які ти планував робити, наприклад, поїхати з дому, почати нову роботу, одружитися з коханою людиною одного літнього дня. Я маю на увазі несподівані сходинки: телефонні дзвінки опівночі, нещасні випадки, невиправданий ризик. Так сталося, що двадцять третій день народження став такою несподіваною для мене сходинкою, яка веде геть від тих міцних основ, побудованих моїми непохитними батьками, до сипучих пісків, де вони вразливі — надто людські істоти, які потребують мене так само, як я потребую їх. Мій світовий порядок зруйновано. Я болісно реагую на кожен телефонний дзвінок, усередині постійно хлюпає вигрібна яма страху. Якби я вклала все це в одне речення, то сказала б, що відчуваю, ніби на мене полюють. Я опинилася під прицілом, чекаю на кулю, на постріл, який може чи не може пролунати, постійно біжу, оглядаючись через плече, готова до удару. Більшість ночей я бачу уві сні свою сестру: Джині сидить на батькових плечах і підбадьорює мене вигуками на моєму першому змаганні в школі, Джині міцно тримається за його руку, переходячи дорогу, а я залишаюся позаду, на іншому боці, Джині спить на татовому плечі в садку коло пабу, куди ми часто ходили в дитинстві влітку, її ніжне обличчя напівприкрите світлим волоссям.

— Я просто хочу, щоб знову повернувся мій великий сильний тато, щоб усе стало нормально, розумієш? — ненавиджу себе за ці нотки сліз у горлі, а Джек їх теж, напевно, чує.

— Ох, Лорі, — каже він, тихо, заспокоюючи мене, потім пересідає ближче й обіймає. — Бідолашна, ти така знесилена останнім часом.

У мене немає енергії навіть дратуватися на цей коментар. Та його й не заперечиш. Я до смерті втомилася. Навіть не помічала, яка виснажена від того, що мушу завжди триматися й триматися, бо інакше ніяк. Але ось тут, у цьому пабі, відгороджена від усього, я раптом відчула всю силу удару — мов лопатою по пиці. Я виснажена настільки, що, здається, розпадаюся на частини.

— Життя іноді — справжнє лайно, — каже він, а його рука, тепла й надійна, лежить на моїх плечах. — Але потім усе буде добре. Так завжди буває.

— Ти так гадаєш? Звучить по-дурному, але я зараз почуваюся, ніби скрізь провалилася. Живу тут, роботи нормальної немає. Напевно, треба мені повертатися додому. Я маю бути з батьками, допомагати мамі з усім цим.

— Не кажи так, Лорі. Ти поранена, але не знищена. У твоїх батьків усе буде добре, а вони не схочуть, щоб ти відмовилася від своїх мрій. Ти досягнеш їх, я знаю.

— Ти так гадаєш?

— Ну ж бо. Подивися на себе. Ти розумна, весела. Ти не будеш усе життя сидіти за стійкою в готелі. Пам’ятаєш, я читав кілька твоїх позаштатних статей? Ти незабаром вийдеш на прорив, я в цьому впевнений.

Я ціную щедрість його похвали, але ж знаю: він прочитав лише дві-три мої опубліковані статті, і то лише тому що Сара їх просто підсунула йому під ніс. Вона гірша за мою маму, коли мені вдається щось надрукувати — а це буває вкрай рідко.

Зараз Джек дивиться на мене, вивчаючи, так, ніби хоче сказати щось дійсно важливе.

— Я не знаю, чи колись у своєму житті зустрічав людину з такою… Я навіть не знаю, як назвати те, що в тобі є. Теплота, напевно, хоча це не досить точно. — Він ніби злиться на себе за те, що не здатний дібрати правильні слова. — Ти просто маєш спосіб бути собою, Лорі. Людям добре біля тебе.

Я така здивована, що припиняю себе шкодувати й піднімаю очі:

— Ти справді так думаєш?

— Так, — він повільно криво всміхається. — Звісно, саме так. Просто з першої нашої зустрічі.

Затамовую подих, намагаюся втримати думки в голові, але вони просочуються, мов вода крізь пальці.

— Перший раз, коли ми зустрілися, чи найперший раз?

Ох, дідько, дідько, дідько.

Ох, дідько, дідько, дідько. Вона пам’ятає.

— Ти про… тоді на Різдво?

Ми сидимо ближче, ніж були, майже впритул, і я тепер ясно бачу, як усі ці останні важкі місяці відбилися на ній. Темні круги під очима, підняті плечі, постійно стиснуті зуби. Якщо зважати на вигляд, їй негайно потрібні гаряча ванна, курячий бульйон і спати принаймні тиждень поспіль.

— В автобусі? — видихає вона. Щоки в неї порожевіли від вина, очі пожвавішали, уперше з літа. — Ти пам’ятаєш?

Я хмурюся та намагаюся виразити своїм обличчям щось таке схоже на розгубленість. Зараз твердо переконаний: зізнання, що я пам’ятаю ті кілька хвилин на автобусній зупинці, буде, холера, монументальною помилкою. Уся наша дружба побудована на тому, що я — хлопець її найкращої подружки. Я мовчки чекаю, а вона марніє просто в мене на очах. Неспокійне мерехтіння в очах згасає, я розумію: вона ладна вдихнути в себе ці слова, що повисли в повітрі, заховати їх знову всередині. Якби я міг, то сам би підштовхнув їх туди: це краще, ніж ранити її своєю брехнею.

— На вашій вечірці, — кажу м’яко.

— Ні, до того, — вона тисне на мене. — Здається, я бачила тебе, ти сидів на автобусній зупинці. За кілька місяців до того. За рік до того.

О, Лорі, чому ж ніколи не можна тобі знайти шлях для відступу? Повір мені, так було б легше. Відколи ти вимовила це, воно так і є. Я розігрую найчистішу невинність, Г’ю Ґрант від заздрощів помер би.

— Тобі, мабуть, вино в голову дало, Лу. Ми вперше побачилися на вашій різдвяній вечірці.

Вона витримує мій погляд, мовчки й непохитно, і отут, перед собою, я бачу, як вона повільно доходить до своєї межі, готова викинути білий прапор поразки. Десять секунд. Може, п’ятнадцять. Здається, ще довше. Я відчуваю себе найбільшим у світі годинником. Халепа, я сподіваюся, що вона намагається не розплакатися. Я найповніший довбаний негідник. А треба було сказати, що пам’ятаю? Так краще було б? Для Лорі, такої, якою вона є ось тут і зараз, можливо, було б і краще, але для Лорі, якою вона буде наступного тижня, чи місяця, чи року? Не думаю.

— Пробач, — каже вона, затверджуючи мене в ролі великого злого вовка, — не зважай на мене.

— Ніколи б так не зробив, — після трьох пінт здається, що я готовий підтримати цю брехню.

Вона кілька разів моргає, на віях бринять сльози.

— А може, і варто було б.

Я дивлюся на неї, чесно, дивлюся на неї й не хочу більше сьогодні їй брехати. Вона така вразлива, ми обоє випили.

— Може, і мав би, — визнаю, — але не хочу. Мені дуже подобається бути з тобою.

Боже. Я знаю, гаразд? Мені не слід було таке казати. Це на межі недоречного, це егоїстично.

— Мені теж дуже подобається бути з тобою, — шепоче вона, одна-єдина сльозинка котиться по щоці.

— Не треба, — я видихаю, голос у мене шорсткий, навіть сам чую. — Будь ласка, не плач, — тільки твердолобий негідник дозволить дівчині плакати отак, перед ним, не намагаючись її заспокоїти. І попри те, що набрехав їй, я не твердолобий негідник. Тож кінчиками пальців витираю її сльози, обіймаю за плечі.

— Усе гаразд, чесно, гаразд, — шепочу їй у скроню.

Як їй вдається пахнути літніми польовими квітами навіть узимку? Мої пальці торкаються її ніжної шкіри, і кожна часточка мене знає: треба забрати руки, — але я, натомість, тримаю її обличчя, веду пальцями до підборіддя. Якусь мить ми залишаємося отак, потім вона злегка підіймає погляд, а її губи так небезпечно близькі від моїх.

Мабуть, вона не дихає. Мабуть, я теж. Боже, у неї найвродливіші вуста, і так близько — повні, тремтячі. Я відчуваю смак вина в її теплому диханні. Вона рухається вперед, гадаю, можна заприсягтися: між нашими губами вже немає повітря. Як мені боляче. Серце рветься.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Я випила надто багато вина, я найбільша нікчема в світі, але не можу відірватися від Джека тут і зараз, навіть якщо в пабі спалахне пожежа. Ми опинилися в маленькій машині часу, так несподівано для нас обох — у кінці світу. І тут для мене існують тільки його гарні губи, його добрі очі, його теплі руки, у яких так спокійно. Якби це було телешоу, я б вигукнула «стоп», бо знала б: якими прекрасними не здаються герої одне поруч з одним, за кілька хвилин, згідно із сюжетом, лайно потрапить у вентилятор. Але це не вигадка, це справжнє життя, і це справжні люди, які наробили помилок. Я підводжу обличчя. Якщо він поцілує мене, я не знайду в собі сили не відповісти на його цілунок. Бо він зараз такий самісінький, як був тоді на автобусній зупинці, і я на мить — та сама дівчина з 2008 року, що дивиться на нього з автобуса. Тато не хворіє, Джек — не хлопець Сари, і в мене на голові срібний вінок з мішури. Я майже чую, як обертається назад колесо часу, шипить у моїх вухах, мов плівка перемотується на стародавньому магнітофоні або вініловий диск програється задом наперед. Боже, мабуть, я не зможу зупинити те, що зараз станеться.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Його слова падають мені на серце, мов камені. Чорт. Що, заради Бога, я тут роблю? Що я за огидний непотріб? Мені треба йти геть від нього.

— Боже, — шепочу я, охоплена панікою, притискаю тремтячі пальці до губ.

Схоплююсь на ноги, хапаю сумки, уже майже вибігла з пабу, навіть не розуміючи, що я маю робити. Лише коли морозне повітря вдаряє мене в обличчя, усвідомлюю, що не вдягла пальта, а сніг так і валить.

— Лорі, Лорі, зачекай.

Він задихається, тримає в руках моє пальто, хапає мене за рукав.

— Будь ласка, зажди секунду, будь ласка.

Я вириваюся, надто сильно, розсипаю покупки з одного з моїх пакетів, просто на тротуар. Він допомагає мені зібрати їх, мої плечі трусяться, він накриває їх пальтом, обіймає мене поверх пальта, поки жар не починає проникати мені аж до кісток. Воно тепле, дуже тепле від вогню, я заплющую очі, бо несподівано знову відчуваю на них сльози. Я взагалі-то не плаксійка, але сьогодні мої слізні протоки, здається, прорвали всі греблі.

— Лорі, — шепоче він дико й пристрасно, очі його горять, мов зорі у світлі вуличних ліхтарів. — Ніколи в житті не хотів завдати тобі болю.

— Я така дурепа, — бурмочу у відповідь, — навіть не знаю, чого плачу.

Джек зітхає, роздратований на себе, такий добрий до мене.

— Бо ти втомлена, ти стурбована, ти почуваєшся, ніби постійно пливеш проти течії.

Він погладжує мене по спині, говорить тихо й заспокійливо, просто мені у вухо, його тіло захищає від снігу. Я повернута спиною до стіни, моя боротьба згасла, бо він говорить неймовірно заспокійливі речі, тримає мене в обіймах. Я дуже втомилася так пливти. Я щомиті відчуваю, як ось-ось мене накриє хвиля й потягне на дно, але в Джекових обіймах здається, що він знайшов мене на рятівному плоту й тягне до безпечного місця. Я з сумом усвідомлюю, що не було такого моменту, коли в мене не було почуттів до цього чоловіка.

— Я хотіла тебе поцілувати, Джеку, — кажу знесилено. Не те, щоб він не знав, чого я хотіла, але соромитися сенсу немає. — Я себе за це ненавиджу.

Він гладить моє волосся, бере за підборіддя, дивиться в очі.

— Я тобі скажу дещо, але ти обіцяєш не розповідати це жодній живій душі, навіть рибкам в акваріумі?

Ковтаю клубок у горлі, дивлюся йому в очі, киваю, а він бере моє обличчя в долоні. Що б він зараз не сказав, я, напевне, запам’ятаю це на все життя.

— Я хотів поцілувати тебе, тоді, у пабі, Лорі. І я ще сильніше хочу поцілувати тебе зараз. Ти одна з найчарівніших людей, що я зустрічав у своєму житті. — Він відвертається, дивиться на порожню вулицю, потім знову повертається до мене. — Ти вродлива й добра, ти смішиш мене, а коли дивишся на мене отак, своїми очима кольору літнього лугу, лише чортів святий тебе не поцілує.

Потім він притуляє мене до стіни, тисне на мене всім своїм тілом і, тому що він не чортів святий, цілує мене. Джек О’Мара схиляє голову й цілує мене під снігом, його губи тремтять, потім стають гарячими й упевненими, я плачу й цілую його у відповідь, розтуляю губи, дозволяючи його язику пестити мій, а з його горла виривається низький стогін пораненого звіра. Кожною волосинкою я відчуваю його полегшення, кожною клітинкою тіла, кожною краплиною крові в моїх венах. Він дихає так само уривчасто, як і я, це набагато більше, ніж я собі уявляла, а, повірте мені, у тому, що стосується Джека О’Мари, своїй уяві я давала повну волю. Він тримає моє обличчя, ніби я — дорогоцінність, запускає пальці мені в волосся, підпирає долонями мою голову, коли я відкидаю її назад.

Це — єдиний наш цілунок. Він про це знає. Я про це знаю. І це так боляче, так сумно й так сексуально, що в мене знову на очах сльози. Я прихиляюся до лацканів його пальта — наш цілунок солоний від моїх сліз. Розплющую очі й дивлюся на нього, бо хочу запам’ятати цей цілунок до самої смерті. Очі його заплющені, вологі від снігу вії темними тінями лягли на щоки, весь він зосереджений на цьому цілунку — тому що це один на все життя.

Нарешті ми відриваємося одне від одного, чари розбиті — повз нас гарчить мотором автівка, рухається повільно через цю нещадну погоду. Наше дихання майже кристалізується в морозному повітрі, виходить із наших тіл таким гострим, так боляче його видихати.

— Будьмо добрими одне до одного щодо цього, — каже він мені. Я гадаю, йому хочеться, щоб голос звучав не так твердо, як зараз. — Ми обоє знаємо: цього не мало статися, це нічого не означає, немає потреби змінювати щось.

Це настільки далеко від правди, що я майже сміюся. Відвертаюся від нього, а в його погляді стільки бажання, і стільки прагнення захистити себе, і таке відчуття розчарування, що «ніхто ніколи так мене не поцілує».

— Може, якби ми зустрілися за інших обставин, — кажу я, дивлячись знову на нього, а він киває.

— Тієї ж миті.

І, як сигнал, що зустріч завершена, по вулиці до нас помалу рухається таксі. Він здіймає руку, спиняючи машину. Це — правильне рішення.

— Жодній живій душі, — нагадує він тихенько, відчиняючи дверцята й ставлячи мої сумки до салону.

— Навіть рибкам в акваріумі, — шепочу я, всідаючись в авто. Не всміхаюся, щоб якось полегшити цей вираз. Бо це геть не смішно.

Він простягає водієві банкноту.

— Завезіть її додому цілою й неушкодженою, — каже він. Очі його ще кілька довгих секунд дивляться в мої очі, і він зачиняє дверцята. Я пригадую, як тоді, минулого разу, я дивилася на нього, а він зникав у ночі. Зараз усе не так. Я знаю, хто він, знаю його смак і на якусь мить прагну відчинити дверцята таксі, зупинити історію, не дати їй повторитися.

Я так не зроблю. Звісно, не зроблю. Попри цю завірюху, ніби з чарівної казки, але ж це не Нарнія. Це Лондон, реальне життя, де серце отримує удари й синці, де його кóпають і розбивають, але воно все одно якось продовжує битися. Я дивлюся, як він віддаляється, коли таксі обережно рушає крізь заметіль, — руки глибоко в кишенях, плечі — назустріч вітру. Я притискаю лоба до холодного скла, ми повертаємо за ріг, моє серце й сумління важкими каменями лежать у грудях.

Краще б я тебе ніколи не бачила, Джеку О’Маро.