Одного разу на Різдво

10 березня

— Боже, як я скучив за тобою, Морська Зірко. Заходь і дозволь мені згрішити з тобою.

Нам тепер удається побачитися лише раз на кілька тижнів, бо я живу в мами й тата. Сто років тут не була. Оскар перетягує мене через поріг своєї квартири, забирає в мене сумку з речами на вихідні, кидає її, щоб перенести мене в обіймах. Так, ми перетворилися на коханців, які вигадують одне для одного кумедні прізвиська на кшталт «котик-зайчик» чи «манюній-солоденький».

Ми. Нарешті є «ми». І це чудово. Ніколи в житті я не почувалася такою бажаною, ніколи про мене так не дбали. Оскар не приховує, як я йому подобаюся. Він так на мене дивиться, що я завжди намагаюся оглянутися — чи не ховається за моїм плечем Дженніфер Лоренс.

— Дай пальто зняти! — Я сміюся, а він розстібує моє пальто й тягне його з мене.

— Я сподівався, що ти під ним будеш у чому мати народила.

Він хвильку мовчить, роздивляючись мої зручні джинси й теплий светр.

— Я про це думала, але таксиста шокувати не хотілося.

— Ти ж у Лондоні, забула? — він сміється. — Не в глушині, Лорі. Тут можна хоч рачки голою лазити — ніхто й не гляне, — очі його блищать. — Окрім мене, звісна річ. Я помічу, коли ти гола.

— Я не в глушині живу, — наїжачуюся, бо він завжди говорить про мій рідний Бірмінгем як про якусь Богом забуту діру.

Наша домівка в передмісті, типове селище в зеленій зоні навколо міста. Я розумію. Він лондонець від голови до п’ят. Відсутність таксі-кебів та відкритий простір просто приголомшили Оскара, коли він приїхав до нас на Різдво.

Чесно кажучи, це «знайомство з батьками» пройшло не досить гладко. Він був ідеально милим, вони були надзвичайно ввічливими, але спільну мову знайти виявилося важко. Тато спробував поговорити про футбол, але Оскар полюбляє регбі, Оскар спробував потеревенити про віскі, а тато віддає перевагу пиву. Щось казати ще зарано, але, як на мене, ми всі зітхнули з полегшенням, коли відвідини скінчилися.

— Так багато зелені, — бурмотів він, і це не скидалося на комплімент.

Я жену цей спогад геть. Ми саме зустрілися після шести тижнів розлуки, і я не хочу, щоб зараз між нами ні сіло ні впало гасала чорна кішка.

— Можна мені до вбиральні? — питаю.

Він іде за мною та розчиняє двері.

— Вуаля.

— Почекай тут. Три секунди.

Я замикаюся в його ванній, оформленій, як у дизайнерському журналі, роздягаюся догола, а потім знову накидаю пальто, зав’язую пояс. До шкіри прилягає шовковий підклад, я раптом відчуваю прилив бажання, уже готова віддатися на волю Оскара.

— Виходь, Лорі, — підлещується він, а я широко розчиняю двері та дивлюся на нього, схиливши голову. Не кажучи ні слова, минаю весь передпокій, виходжу за вхідні двері та легенько шкребуся в них нігтями.

— Хто тут? — Голос його тихий, задоволений, сповнений грішних намірів.

— Це я, Лорі, — шепочу, вдаючи хрипоту. — Відчини двері, я тобі покажу, як скучила.

Він чекає, оперся плечем на одвірок, руки схрещені на грудях, навіть вираз очей байдужий. Я дозволяю собі ковзнути по ньому поглядом, оцінюючи темні джинси, дорогу сорочку, босі ноги, що досі якось зберігають засмагу.

— Ото ти вбрався, — кажу. — Можна мені зайти?

Він не відступає, тільки дотягується до мене та розстібає пояс на пальті. Я не ворушуся, не зупиняю його, коли він повільними рухами розстібає ґудзики, язиком несвідомо водить по верхній губі.

— Обіцяєш завжди приходити до мене отак?

Я всміхаюся.

— Ми нічого одне одному не обіцяємо, забув?

За лацкани пальта він затягує мене до квартири, потім притискає спиною до дверей, зачиняє їх, його теплі спраглі руки ковзнули під пальто.

— Пам’ятаю, — шепіт його лунає крізь сміх і стогін, його долоні на моїх грудях. — А зараз замовкни, ми йдемо до ліжка.

— Нумо, Саро, ми спізнюємося.

Сара так завжди. У неї час розтягується, як гума, вона думає, що в цю еластичну шкалу вміститься рівно стільки, скільки їй потрібно для того, щоб причепуритися перед виходом.

— То як я?

Коли вона з’являється у дверях вітальні, я відкладаю газету (її сусідка лишила на столику) та витріщаюся на неї. А який би чоловік устояв? Вона неймовірна.

— Нова сукня?

Підіймаюся, іду до неї через кімнату, проводжу руками по м’якій темно-червоній шкірі сукні. Вона повторює вигини її тіла, як друга шкіра, завершуючись на середині стегон. Пальці затримуються там, на оголеній нозі, повільно підіймають край сукні, знаходять шовк білизни.

Тонка усмішка грає на її вустах, вона все розуміє.

— То я піду в цьому, коли ти схвалюєш. Так?

Цілую її в шию.

— Так і зроби.

Моя рука ковзнула на її потилицю, я притискаюся губами до глибокої ямки між ключицями, вона зітхає та відступає на крок від мене.

— Ні, Джеку, ми вже й так запізнюємося.

Дивлюся в її очі, підведені бездоганним димчастим макіяжем.

— А я дуже швиденько.

— Я знаю, що ти можеш, — у її голосі особлива нотка.

— Що це, до біса, може означати?

Вона теж замовкає, дивиться долу, на свої височенні підбори, потім знову на мене.

— Та нічого.

Вона зітхає, хитає головою.

— Не будемо битися. Ми всі дуже зайняті. Просто йдемо.

Вона може сказати це знову. Я веду до біса повне життя, Сара — так само, розтягуючи нас у трьох напрямках одночасно, до того ж, буває, у протилежних. Цього вікенду довелося переносити дещо на роботі, щоб ми змогли врешті-решт зловити Лорі з її знаменитим Оскаром Фаркваром-Персивалем-МакДуґаллом, чи як там його, про якого стільки чули, та жодного разу не бачили. І де ж ми з ним зустрічаємося? У його довбаному клубі для обраних, звісна річ.

— Ти так підеш?

Я дивлюся на свій одяг і не розумію, про що вона. Може, мої джинси трохи пошарпані, але так і мало бути. Я витратив багато грошей на цей невимушений вигляд. Може, це вона через мою футболку з написом «Star Fucker» — треба ж додати хоч крихту іронії. Я нарешті дістав трохи репортерської роботи, я перспективний діджей, тож доводиться дотримуватися стилю: десь посередині між хіпстером і хуліганом.

— Так, Саро. Я йду в цьому, — беру чудовий вінтажний шкіряний піджак, який вона подарувала мені на минуле Різдво, накидаю його на плечі, підкреслюючи тим самим, що не збираюся переодягатися.

Вона ще раз перевіряє, як лежить її бездоганна помада, дивиться в дзеркало в передпокої, бере сумочку й пальто, знизує плечима.

— Окей.

Іду за нею східцями, дивлюся, як вона впевнено рухається на підборах, на яких ніхто більше не зміг би й кілька метрів пройти, знизую плечима, настрій змінюється.

— Гей, — ловлю її за руку, затримуючи трохи, коли вона виходить на тротуар, — не будемо сваритися. Я за тобою за цей тиждень так скучив, — хочеться провести великим пальцем по її повних губах, але боюся зіпсувати помаду. — Ти в цій сукні просто приголомшлива. Я вже думаю лише про те, як витягти тебе з тої шкіри.

Вона вже не сердиться, я так і знав.

— Звабник.

— Тобі це відомо.

— Еге ж, — вона обертається обличчям до моїх рук і прикушує мене за великий палець. — Лови вже таксі, дурнику. Я замерзаю.

Мабуть, це божевілля, але я дуже хвилююся. Це ж лише Сара й Джек, заради Бога, мої найдавніші й найкращі друзі. Я просто хочу, щоб вони полюбили Оскара, як його люблю я, — та й усе. Ми вже так давно не бачилися. Наш план про спільну зустріч Нового року провалився через приїзд Оскара. Оце ми вперше з Нового року змогли зустрітися. Здається, життя розтягло нас у різних напрямках. Вони ще не приїхали, а він на іншому кінці кімнати занурився в розмову з барменом, бо хоче, щоб перший раунд напоїв був уже готовий до їхньої появи. Він бачить, що я дивлюся в його бік, відповідає мені усмішкою. Його очі затримуються на мені довше, ніж може вважатися чемним, а погляд говорить: пам’ятаю, що вчора було між нами в ліжку.

Я перша відводжу очі. Повертаюся до дверей, куди заходять Сара з Джеком. Мене сповнює палка радість, коли я бачу таке знайоме руде Сарине волосся. Вона додала теплоти колишньому відтінку пожежної машини — тепер це червоне дерево, що тече блискучими хвилями, коси принцеси Леї з Делансі-стрит пішли в минуле. Торкаю власний скуйовджений вузол волосся, почуваюся незграбною. Сарине обличчя розпливається в широкій усмішці: вона мене побачила. Щойно йшла, невпевнено оглядаючись, а тепер ледь не стрибає через весь бар — до мене.

Я рада, що Оскара зараз немає поруч зі мною, тож у ці хвилини я — то просто я, така, як у давні часи: я і Сара. Вона несамовито обіймає мене.

— Як добре тебе бачити, — кажу я, і вона одночасно:

— До біса, Лу. Це було надто довго.

Ми стоїмо на відстані руки, роздивляємось одна одну. Я помічаю її відверто сексуальну шкіряну сукню, вона — мою стару добру чорну сукню, яку бачила безліч разів до того. Гадаю, ще й кілька разів одягала. Я спробувала трішки освіжити вбрання — підв’язала тоненьким ремінцем зі зміїної шкіри й одягла діамантовий кулон у вигляді морської зірки, який Оскар подарував на Різдво. До приходу Сари я почувалася досить блискучою та стримано прекрасною. Вона в телевізійному гримі — мабуть, такого ефектного вона раніше не робила, але все одно залишається сама собою. Робота перетворила мою галасливу подругу на вишукану леді зі сторінок журналу. Але, коли вона розтуляє рот, дякувати Богові, виявляється точно такою ж, якою була.

— Холера, — вона тре під кожним оком кінчиком пальця, щоб макіяж не потік. — Мене навіть зустріч із власною сестрою так би не розчулила. Я до біса люблю тебе, Лорі Джеймс.

Сміюся, стискаючи її руку.

— Я теж люблю тебе. Я така рада, що ти тут.

Джек виходить із-за її спини, а я чекаю, яке враження це на мене справить. Гадки не маю, чи зможу поводитися невимушено в його присутності. Я відмовляла собі навіть у тому, щоб просто думати про можливу нову зустріч. Ця тактика працювала аж до цієї миті, коли я з’ясувала, що геть не готова побачити його. Він дивиться мені просто в очі, не відводячи погляду. І стара, така знайома болюча туга вмить вибиває мене з рівноваги. Наші звички вмирають важко, здається, так.

— Радий бачити тебе, Лорі, — каже він.

Одну жахливу секунду я боюся, що він лише потисне мені руку, але він розкриває обійми та притягує мене до себе, огортаючи своїми пахощами: теплі спеції й лимон — можливо, ці дорогі парфуми подарувала йому Сара. Коли його не було поруч, я не могла ні описати, ні уявити собі цього аромату, його неповторної сутності. Але зараз він тут, на секунду я заплющую очі, відчуваю його гаряче тіло крізь футболку з недоречним написом, а він цілує мене в лоб. Це звичайні обійми — кажу собі. Вони не мають значення, у мене є Оскар.

— З Новим роком, — шепоче Джек у моє волосся.

Він ніби соромиться, а я майже сміюся, коли він мене відпускає.

— Бовдуре, ти на три місяці спізнився.

— Де ж це він? — Сарині збуджені очі бігають баром.

Джек стоїть поряд, тримаючи руку на її талії. Я вражена тим, наскільки вони змінилися за доволі короткий час чи, можливо, подорослішали тут без мене. Відмінності тонкі: лоск — у Сари, упевненість у собі — у Джека. Усе це властиве й Оскару, певною мірою. Він зараз міцно закріпився на своїй посаді в банку, поруч із братом, і, хоча ми майже постійно спілкуємося, я усвідомлюю, що між нами зростає якийсь кордон. Це неминучий наслідок того, що ми живемо окремим життям. У Лондоні в нього з’являються нові друзі, він обідає в розкішних ресторанах, а я знову повертаюся до батьків, до Бірмінгема. Може, я просто навигадувала це, та до всього додається тривога про те, що в мене досі немає роботи. Або ж я просто ревную. Не кожен може отак жити, правда? Декому вдається, а дехто задовольняється меншим. Усе це промайнуло в моїй голові за якусь секунду, між зустріччю із Сарою й Джеком і тим моментом, коли я вловила погляд Оскара. Він уже йде до нас через бар, тримаючи тацю з приголомшливими на вигляд коктейлями. Я злегка підморгую йому, відступаю так, щоб він зміг розмістити це на столі, а Сара ловить мій погляд і показує за його спиною великий палець. На Джека я не дивлюся, хапаю Оскара за руку, коли він випрямляється та відступає назад. Як чудово, що Сара не любить церемоній. Вона одразу підхоплюється та цілує його в щоку, бере його другу руку у свою.

— Ти, мабуть, Сара, — Оскар сміється, кілька секунд вони розглядають одне одного.

Цікаво, чи вона така, якою він її собі уявляв, і чи він пасує до того образу, який вона собі намалювала. Певний час триває мовчанка. Я думаю, що Сара, Джек і я — ми всі намагаємося вирішити, чи вписується Оскар у наше тріо. Чи буде він на одному щаблі з нами? Або займе тимчасову позицію в куточку, гріючи собі місце, поки його приймуть як свого.

— А ти, мабуть, Оскар, — Сара все ще тримає його за руку. — Дай-но я на тебе добряче подивлюся.

Вона прикидається, ніби ретельно його вивчає, а він люб’язно затамовує подих, чекаючи на її вирок із урочистим обличчям, ніби школяр перед директоркою.

— Схвалюю, — вона всміхається, переводячи погляд із мене на нього й назад.

Запізніло обертається до Джека та вводить його до кола.

— Це Джек, — каже вона, рекомендуючи їх одне одному, і тепер моя черга затамувати подих.

Я бачу, що першим протягує руку Оскар, помічаю, що Джек дозволяє собі навмисно підсилити свій рух, так, щоб штурхонути нового знайомця при рукостисканні.

— На вас подивишся — враження, ніби старші брати зустрілися, — Сара штовхає Джека плечем, додає легкості до такої серйозної сцени. — У Лорі є справжній брат, тож є кому її захищати, вільно, солдате.

— Ви ж не питатимете про мої наміри щодо Лорі, правда? — Оскар робить кам’яну пику. — Бо вони всі дуже-дуже погані, чесно.

— О, ти мені вже подобаєшся, — задоволено сміється Сара, а Оскар віддячує їй коктейлем із шампанського й мені подає такий самий. Джек принюхується до крижаного бурштину келиха, який передав йому Оскар, відвертає носа.

— Він тут називається «пеніцилін», — пояснює Оскар, — Віскі. Імбир. Мед, — він усміхається до Джека. — Просто напій здоров’я.

Джек підіймає брови.

— Я краще б пиво, коли чесно, але все колись треба спробувати.

Оскарова усмішка трохи здригається, коли він підіймає келих. Усі ми наслідуємо його приклад.

— За що вип’ємо? — питає він.

— За старих друзів, — каже Джек.

— І за нових, — наголошує Сара, сяючи мегаватами усмішки на Оскара.

Ми цокаємося, я кидаю на Джека швидкий погляд, який, сподіваюся, передасть йому коротке повідомлення:

«Тільки-но, в біса, спробуй, Джеку О’Маро».

Він, виявляється, отримує його, бо повертається до Оскара й розпитує його про Таїланд, залишаючи мене із Сарою побалакати досхочу.

— Тут чудово, — шепоче вона, її очі вражено блукають баром «для членів клубу».

Я всміхаюся, бо знаю, що вона від цього всього в захопленні.

— Трохи перебір, ні? Оскар хотів справити гарне враження.

— Будь-який чоловік, який замовляє коктейлі з шампанським і викликає усмішку в моєї найкращої подруги, отримує від мене найвищий бал.

Кидаю погляд на Джека й Оскара, поки говорить Сара.

Вони майже одного зросту, але в іншому не дуже схожі.

Джекове русяве волосся завжди ніби щойно скуйовджене. А нещодавно підстрижене хвилясте волосся Оскара лежить ідеально рівними синяво-чорними пасмами над його бровами. Він довго обирав, що вдягнути сьогодні на вечір, гадаючи, чи його смугаста сорочка має надто банківський вигляд, а твідовий піджак — надто директорський. Нарешті спинився на джинсовій сорочці, яка нагадує мені про наші дні в Таїланді. Чесно кажучи, не так уже й важливо, що одягнув Оскар. Він народжений у багатстві, його оточує невимовна аура істеблішменту, яка відчувається, навіть коли він одягнений у футболку з капюшоном. Я знову ловлю себе на думці: чи заговорили б ми колись одне до одного десь, окрім того пляжу, де всі майже рівні. Для нього, такого добре забезпеченого, нова зустріч зі мною — в Англії — стала, напевно, культурним шоком. Ми дійсно походимо з різних світів, і це справді впадає у вічі. Сподіваюся, Джек зможе побачити далі за цю блискучу зовнішність. Джек убраний, ніби «щойно вибрався з ліжка, де повеселився з гарячою моделькою», вигляд таки дещо зухвалий. Якби я не думала про нього лише найкраще, я б замислилася над питанням: чи не намагається він навмисно підірвати імідж Оскара? Але ж я, звісно, хочу думати про нього якнайкраще, тож пускаю все на самоплив і просто насолоджуюся спостереженням за ними обома, коли вони ось так стоять поруч. Такі різні. Обидва такі важливі для мене.

Я набираю повний рот холодного шампанського, переводжу очі на Сару.

— То я, здається, скоро побачу, як ти з’їжджаєш пожежною жердиною, так?

Вона сміється:

— Щоб ти знала, вони вважають мене серйозним репортером. Посилають лише на найважливіші події, — вона відсьорбує зі свого келиха. — Я минулого тижня зустрічалася з Ґок Ваном.

— Та ну!

— Ну так. Звісно. А ще він сказав, що йому сподобалися мої туфлі.

— Де було інтерв’ю?

Вона киває, потім відхиляється, хитає головою, сміється.

— Я стояла за ним у черзі в «Преті»[15], у Ковент-Ґарден.

Я шкірюся:

— Лорен Келі[16] варто берегти свою дупу, — це лише частково жарт, як на мене.

— Отже… Оскар, — вона нахиляється та говорить тихіше, очима вп’явшись у його профіль, а він нахилив голову та прислухається до слів Джека. — Наскільки у вас серйозно?

— Ну, це ж саме початок, — хоча відчувається, ніби пройшло вже багато часу, але ми разом лише п’ять місяців. — Він мені дуже подобається, Сар. Ніколи б не подумала, що він — мого типу, але якось так вийшло.

Вона киває, спостерігаючи за ним із Джеком.

— Чи буде в них багато спільного? — запитує вона. — Окрім тебе?

Мені на мить відбирає мову від думки, що вона знає про той цілунок. Подруга починає сміятися.

— Це що, заперечна відповідь?

Я усміхаюся, невпевнена.

— Ні, звісно, ні. Тобто, вони дуже різні, але я не можу уявити собі когось, хто не зміг би потоваришувати з Оскаром. Він… ну, його дуже легко вподобати.

Сарина усмішка стає ширшою. Вона обіймає мене за плечі, стискає, її широкий браслет холодить мою шкіру.

— Я така щаслива за тебе, Лу! Тобі ще треба свою вимріяну роботу, і тоді зможеш повернутися в місто, якому належиш, — її очі сяють. — Ти ж повертаєшся, правда? Бо нас тепер четверо, і ми можемо влаштовувати всі ці капості, які роблять на подвійних побаченнях. — Вона сміється та закочує очі, але я знаю: їй би сподобалося.

— Не впевнена. Сподіваюся, — відповідаю. — Але ти знаєш… — знизую плечима. — Квартира й усе таке. Усе таке дороге. Поки не знайду нормальну роботу, мені треба сидіти вдома, а не витрачати час, заробляючи на прожиття на якійсь паршивій посаді, яка не залишає часу знайти гідну.

Я знову думаю про те, як часто Оскар пропонує мені переїхати до нього, навіть з міркувань практичності, поки не знайду собі чогось. Він живе в квартирі, яка належить його матері, звісно, ренти не сплачує. Але я хочу все зробити сама. Ні від кого не залежати. Мама з татом завжди вчили нас творити своє життя самостійно.

— А уяви, коли б ми змогли повернутися на Делансі-стрит, — каже вона пошепки. — У мене зараз сусідка — моя співробітниця, рідкісне стерво. Просто сказилася на тому, щоб усе було окреме. Навіть туалетний папір у неї свій. Вона тягне жереб, і ми користуємося вітальнею по черзі. Можеш повірити? Каже, що їй не подобається, коли я дивлюся, як вона дивиться телевізор.

Тепер моя черга обіймати Сару на знак підтримки.

— А як у тебе із Джеком? Як думаєш, може, вже собі щось спільне підшукаєте?

Сара відводить очі, але від мене не приховаєш непевності.

— Ще поки карти не лягли. Він по вуха зайнятий на роботі, живе з Біллі й Філом, один з хлопців із ним працює.

— Біллі-змієзад? — це його неофіційне прізвисько з тих часів, як він танцював «брудну блискавку» на сеансі «Бріоліну». Хоча сама думка про цей танець нагадує мені, як жахливо закінчився той день.

Вона киває:

— Не впевнена, що Джеку це все дуже до вподоби, але квартира близько від зупинок транспорту, ціна доступна, тож він там застряг на якийсь час.

Вона дивиться, як Джек нахилився та розглядає щось на мобільному Оскара.

— Я починаю хвилюватися за нього, Лу. Він останнім часом якийсь сам не свій.

У мене всередині все холоне від жаху.

— Тобто?

Сара кладе руку на свій плаский живіт, затягнутий у шкіру, стає ближче до мене, щоб нас ніхто не почув.

— Не можу сказати, що саме. Він… віддаляється? — це звучить, як запитання, ніби вона запитує себе, а не розповідає мені. Одне плече підняте, верхню губу прикусила. — Або, може, щось зі мною. Я не знаю, Лу. Я питала його, чи він щасливий, а він лише відмахується, ніби в мене клепки нема. — Вона намагається усміхнутися, але геть не весело. — Гадаю, просто зайнятий.

Я киваю. Хотіла б сказати щось корисне. Мені неспокійно від думки про те, що в цьому раю може бути якась турбота. Коли вони саме починали зустрічатися, я егоїстично сподівалася на те, що їхньому роману не судилося бути довгим, але з часом їхнє кохання стало природною частиною мого життя. Такий до холери великий острів, через який я мала переробляти свій життєвий маршрут, сподіваючись, що колись і сама знайду собі там місце.

— Лорі, ти це Сарі показувала? — Оскар повертається до нас з мобільним у руці. Він наближається, показує екран телефона, гортає фото нашої ідеальної недорозваленої пляжної халупи, нескінченний синій океан, стрімкий рожево-фіолетовий тайський світанок, який я знаю так добре.

— Дещо показувала, — кажу тихо.

Дивлюсь у сповнені ніжності Оскарові очі. Чи бачить він, що я всім своїм єством прагну опинитися з ним там і знову, просто зараз, сидіти на ґанку пляжної хижки, ховати пальці ніг у прохолодному піску? Це — мої улюблені спогади: коли сидиш годинами пліч-о-пліч… ці тихі розмови, ці задушливі цілунки. Тýга раптом стиснула ребра. Чому? Я ж тут із Сарою й Джеком, ніколи раніше не хотіла від них тікати. Я здивована, як сильно й гаряче розлютилася на Джека. Хочу витягти його з бару за рукав крутої шкіряної куртки, сказати: «Будь щасливим, дурню. І мені дай бути щасливою».

— Боже, це дивовижно, — зітхає Сара. — Хотіла б я туди поїхати.

Джек тягне свій коктейль, здригається, не приховуючи.

— Піду візьму пива.

Сара нібито хотіла щось сказати, та лише натягнуто всміхається, ловить Джека за руку та пропонує йому допомогти. Ми дивимося, як вони пробираються крізь натовп у барі, Оскар обіймає мене рукою за талію, тримаючи в іншій ще напівповний келих.

— Усе гаразд? — питаю, сподіваючись, що вони з Джеком поладнали.

Він киває:

— Сару я саме такою й уявляв.

З цього роблю висновок, що про Джека з моїх слів у нього склалося враження, що той такий собі безтурботний, а виявився скутим і напруженим.

— Я щось не так зробив? — Оскар заглядає до свого келиха, очі в нього потьмянілі та заціпенілі. — Ми могли б зустрітися з ними де завгодно — ти б лише сказала.

Раптом відчуваю до Джека скажену лють: чого він так недружньо повівся. Що, у біса, він намагається довести — своєю образливою футболкою, ледь прихованою зневагою до ексклюзивності цього бару, до Оскарового вибору коктейлів? Те, що він виграє по крутості, навіть коли Оскар багатший?

Я ставлю порожній келих на стіл, обіймаю Оскара, мені стає легше, коли тривога зникає з його очей.

— Ти все зробив абсолютно правильно, Оскаре. Ти — це ти, — обдивляюся бар, — ти чудовий, і я хочу, щоб вони знали тебе таким, яким ти є. Вони тебе полюблять, і ти їх, коли пізнаєте одне одного краще, — його рука потирає моє плече у відповідь на ці слова. — Просто розслабся та насолоджуйся вечором.

Я бачу, як повертаються Джек із Сарою, у нього в руках два пива, у неї — ще коктейлі з шампанським.

— З її вигляду одразу видно, що вона з телебачення, — дивиться на неї Оскар.

Я намагаюся побачити Сару його очима, поки вона наближається: золоті засмаглі ноги, голлівудські кучері.

— Ти певен, що обрав саме ту дівчину? — жартую.

Ненавиджу це, але постійно ставлю собі питання: чому, чому ж цей блискучий чоловік уподобав таку, як я.

Оскар виказує трішки роздратування, а я шкодую, що не втримала язика на припоні.

— Ти так сильно помиляєшся, що я навіть не знаю, що сказати. — Він м’якшає та підсувається до мене, обіймає за шию. — Для мене ти завжди найяскравіша жінка, Лорі. У будь-якій кімнаті, будь-якому барі чи на будь-якому пляжі.

Він опускає голову, цілує мене ніжно й упевнено. Я заплющую очі та на кілька секунд відчуваю себе найяскравішою жінкою.

— Знайдіть собі кімнату, дітки, — Сарин сміх розсипається легко і яскраво, а я розплющую очі й усміхаюся.

— Моя провина, — шкіриться Оскар, — я не можу від неї руки забрати.

Він проводить рукою по моїй — від плеча до долоні, переплітає свої пальці з моїми. За Сариною спиною Джек примудряється сміятися та супити брови водночас — справжній мімічний подвиг.

— Добра гальба тебе охолодить, друже.

Оскар бере пиво, добродушно сміється, попри Джеків закид про те, що вишукані коктейлі Оскара не були доброю гальбою. Сарині очі сяють — тішиться мною з Оскаром.

Джек спирається на стіну з пивом у руці:

— То що ж ти робиш, Оскаре? Окрім як швендяєш тайськими пляжами та підчіплюєш там дівчат?

Він пом’якшує своє питання підморгуванням, але водночас відчувається, що він підкопується під Оскара.

— Схоже, що життя з Біллі на тебе погано впливає, Джеку, — підморгую йому теж, і то не дуже дружньо.

Він знизує плечима: «Не переймайся», — та відводить очі.

— Банківська справа, — Оскар самокритично всміхається. — Типовий багатий придурок, так?

— Це твій вибір, друже.

Гаразд. Тепер це вже було дуже грубо. Сара гостро дивиться на Джека. Чесно кажучи, я вже готова вилити його пиво на його ж дурну голову. Оскар, проте, звик до кпинів щодо працівників банків, тож йому паралельно.

— Та знаю, що нудота. Не так, як у тебе, еге ж? Радіо, правда?

Криза минула. Джек нарешті змилостивився та підхопив нитку розмови, яку передав йому Оскар, — він розважає нас оповідками про радіостудію та розповідає про більш профільну роботу, яку він — на 95 відсотків упевнений — отримає влітку. Джек іскриться, мов феєрверк, коли говорить про роботу, тепер схожий на самого себе, веселий, розслаблений, і я теж нарешті можу розслабитися. Може, вечір і не буде таким уже паскудним.

Сьогодні вкрай важливий вечір, так? Оскар, сраний аристократ, вилупок із подвійним прізвищем. Дозвольте придбати для вас найдорожчі коктейлі в моєму клубі для обраних, дозвольте мені зневажливо кинути в розмові, що я такий собі банкір, дозвольте мені засувати язика Лорі в горлянку, коли я знаю, що ви обидва дивитеся. Нічого, я тебе мов облупленого бачу, золотий хлопчику з гнучкими чорними кучерями та корабельними черевиками (бо, хто зна, коли ти можеш ступити на борт яхти когось зі своїх розкішних друзів — треба бути напоготові).

Я думаю про все це біля пісуара, притримуючи свого члена. Я тут ховаюся вже п’ять хвилин, бо знаю, що поводжуся, як покидьок, але не можу стриматися. Сара мене заріже. Я ніколи більше не зможу стягти з неї цю сукню. Вона радше стягне з мене скальп, і я, чесно кажучи, її не звинувачуватиму. Не знаю, хто так накрутив мене цього вечора: Оскар з його непохитно доброю вдачею й відмовою піддаватися на провокації чи Сара, через те що вона аж підстрибує й напрошується йому до нових друзів. Нічого не можу вдіяти: увесь час думаю, чи вона хоче встановити з ним такі самі стосунки, які є між мною й Лорі. І мені постійно хочеться сказати їй: вибач, такі речі не можна просто вдавати. У нас із Лу роки минули. Завмираю та дивлюся на себе в дзеркало над раковинами, мию руки, думаю про все це ще кілька секунд. У нас із Лорі зараз мало що лишилося від дружби. Я не був з нею на самоті після тієї самої ночі, на кухні на Делансі-стрит, більш як рік тому. Сара звинувачує мене в тому, що я поводжусь як надто дбайливий старший брат, але вона помиляється. Я не можу претендувати на роль брата Лорі, я втратив це право, коли… Ні, не буду про це зараз навіть думати.

Виходжу з туалету з наміром не сунути носа в чужі справи й одразу натикаюся на Лорі. Вона часу не марнує.

— Що ти, в біса, робиш, Джеку? — такою лихою я, мабуть, її ніколи не бачив. Щоки палають, плечі підняті.

Я оглядаюся через плече на двері, з яких щойно вийшов.

— Відливаю.

Її фіалкові очі виблискують гнівом.

— Зливаєш мене — скоріш отак.

— Я теж радий тебе бачити, — переходжу в режим захисту.

— Не смій, — сичить вона, — навіть не думай чинити таке, Джеку О’Маро.

Ми стоїмо в коридорі нагорі, навколо нас снують люди, вона нахиляється, щоб її було добре чути.

— Чого саме ти намагаєшся досягти тут і зараз? Визнання, що ти крутіший, кращий, кумедніший? Хіба так важко просто потішитися за мене?

Знизую плечима.

— Я б тішився, коли б він не був таким вилупком.

— Він не вилупок. Він добрий, хороший і, здається, мене навіть кохає.

Я відчуваю, що дійшло до знущання, і — надто пізно — усвідомлюю, що я — цьому причина.

— Що? — вона хитає головою, очі палають гнівом. — Це настільки неймовірно, що хтось може мене кохати, Джеку?

— Ти його ледве знаєш.

Вона відсахнулася, ніби я її вдарив.

— Хто призначив тебе експертом з раптовості? — повертається вона. — Хто ти такий, щоби вказувати мені, закохуватися мені за мить, за місяць чи за рік?

Ми дивимося одне на одного, і я раптом усвідомлюю, що вона більше не та дівчина з Делансі-стрит. Вона жінка, і я більше не є частиною її життя.

— А ти його любиш?

Вона дивиться вбік, хитає головою, бо я не маю права її допитувати. Особливо не так, як зараз.

— Він для мене важливий, Джеку, — відповідає вона вже м’якіше, а вразливість у її очах змушує мене почуватися покидьком.

— Гаразд, — кажу я і справді думаю, що дійсно «гаразд».

Так хочеться притягнути її до себе, повернути собі її дружбу, щоб усе стало на свої місця. Але щось у мені знає: неправильно зараз обіймати Лорі. Тоді я беру її за руку й дивлюся в її гнівні очі.

— Мені шкода, Лорі, дійсно шкода, добре? — почуваюся, ніби прошу в неї пробачення не лише за цей вечір, але й за все, що сталося раніше. За те, що набрехав, ніби не бачив її тоді в клятому автобусі, роки тому, за те, що поцілував її тоді під заметіллю, за те, що постійно роблю все до біса не так.

Нарешті — здається, що минуло десять хвилин, але насправді, мабуть, усього десять секунд — вона киває та відпускає мою руку.

Я усміхаюся.

— Ідемо вниз. Я за тобою.

Вона киває знову, іде не обертаючись.

Лорі виросла, а я цього не бачив. Час і мені зробити те саме.