Одного разу на Різдво

24 жовтня

— Ну, гадаю, у нас вийшло суперово, — каже Сара, оглядаючи результати нашої праці.

Ми цілий тиждень витратили на ремонт своєї мініатюрної вітальні. Стоїмо обидві, укриті пилюкою та плямами фарби. Ми вже дуже близькі до завершення, і мене охоплює тепле почуття задоволення — от якби ще моя гидотна робота в готелі викликала хоча б половину такого відчуття.

— Сподіваюся, господарю сподобається, — кажу я.

Ми, узагалі-то, не повинні змінювати щось у квартирі, але я не розумію, чого б це він заперечував проти нашого порядкування.

— Він мав би нам за це заплатити, — Сара взяла руки в боки. На ній обрізаний робочий комбінезон поверх яскраво-рожевої жилетки. У поєднанні з її рудим волоссям — ефект пожежної машини. — Ми щойно підняли вартість квартири. Хіба хтось може вподобати отой зношений старий килим, а не ці чисті дошки?

Я сміюся, пригадуючи нашу кумедну боротьбу з килимом, згорнутим у рулон, який ми волочили вниз сходами з нашої квартири на останньому поверсі. Поки зійшли, то впріли, мов шахтарі, та матюкалися, як матроси, обидві обліплені шматками облізлої поролонової підкладки. Нарешті ми вдарили по руках, викинувши його до сусідського контейнера. Сподіваюся, сусіди нічого не помітять, бо той і так уже був напівзавалений різним мотлохом.

Старі дубові дошки підлоги виявилися дуже гарними — до того, як теперішній власник заховав їх під цією строкатою потворою, хтось роками переймався тим, щоб вони перебували в належному стані. Ми всі руки відбили, поліруючи їх, і воно таки того варте, бо зараз стоїмо в охайній кімнаті, сповненій світла, яке ллється на свіжі білі стіни з великих старомодних вікон. Це старовинний будинок зі шляхетними обрисами, попри ліплену стелю. Ми додали дешевий килимок, накрили розрізнені меблі покривалами з наших спалень та врешті-решт, гадаю, створили маленьке диво.

— Бохо-шик, — заявляє Сара.

— У тебе фарба на волоссі, — я торкаюся своєї маківки, щоб показати, де саме, і, звісно ж, додаю собі ще одну нову пляму.

— У тебе теж, — сміється вона. Потім дивиться на годинник. — Риба з картоплею?

У Сари метаболізм, як у коняки. Це одна з улюблених мною рис її характеру, бо дозволяє мені їсти тістечка, не відчуваючи жодної провини. Я киваю, бо теж умираю з голоду.

— Я піду.

За півгодини ми «обмиваємо» нашу нову дивовижну вітальню картоплею з рибою, яку їмо з колін, сидячи на канапі.

— Нам треба кидати роботу та ставати зірками якогось шоу на телебаченні про дизайн оселі, — каже Сара.

— Ми підірвемо це шоу, — погоджуюсь я. — «Лорі й Сара: новий шанс для ваших дизайнів».

Вона завмирає, не донісши виделку до рота.

— «Сара і Лу: новий шанс для дизайну».

— «Лорі й Сара» звучить краще, — сміюся. — Ти знаєш, що я маю рацію. Бо я старша, тож маю бути на першому місці, це по-чесному.

Наш старий жарт. Я на кілька місяців старша за Сару й ніколи не втрачаю шансу скористатися своїм статусом. Вона розбризкує пиво, коли я нахиляюся, щоб узяти з підлоги свою пляшку.

— Обережно, дошки!

— У мене тут таця, — кажу я поважно.

Вона нахиляється та розглядає мою імпровізовану тацю: цьогомісячний рекламний буклет із супермаркету.

— О Боже, Лу, — каже вона повільно, — ми вже користуємося тацею.

Я похмуро ковтаю.

— Це означає, що ми маємо постарішати та завести спільних кицьок?

Вона киває:

— Боюся, що так.

— Може, і так, — бурчу я, — моє особисте життя офіційно вмерло.

Сара скручує свою упаковку від риби з картоплею.

— Маєш звинувачувати тільки себе, — каже вона.

Зрозуміла річ, то вона про автобусного хлопця. Тепер він набув майже міфічного статусу, і я вже готова відмовитися від нього. Десять місяців — довгий строк для пошуків геть не знайомої тобі людини, при цьому ані найменшого шансу на те, що він виявиться самотнім, що я йому сподобаюся і що він не маніяк із сокирою. Сара активно доводить свою думку, що я маю рухатися далі, мені потрібно знайти когось іще до того, як я стану бабцею. Знаю, що вона має рацію, але моє серце ще не готове відпустити незнайомця. Те відчуття, коли наші очі зустрілися… У мене такого ніколи в житті не було.

— Ти вже встигла б усю земну кулю оббігти, відколи його побачила, — каже подруга. — Подумай лишень, скільки досконалих джентльменів через оці твої дії впіймали облизня. А так мала б розповідати онукам у старості казочки про Роберто з Італії та про Влада з Росії.

— Не збираюся заводити ані дітей, ані внуків. Натомість до скону марно шукатиму автобусного хлопця та заведу разом з тобою кицьок, — відповідаю я. — Ми відкриємо центр порятунку, а королева нагородить нас медаллю за службу котам.

Сара сміється, але її очі кажуть: прийшов час запакувати мрії про автобусного хлопця, заховати їх подалі та відпустити його.

— Я щойно згадала, що на кішок у мене алергія, — провадить вона. — Але ти все одно любитимеш мене?

Я зітхаю й тягнуся до свого пива.

— Боюся, ти все зіпсувала. Знайди когось іншого, Саро, нам не бути разом.

Вона сміється:

— У мене наступного тижня побачення.

Тримаюся за серце:

— Як швидко ти про нас забула.

— Я зустріла його в ліфті. І тримала в заручниках, заблокувавши кнопку «стоп», поки він не погодився піти зі мною на побачення.

Мені справді треба вчитися життю в Сари. Вона бачить те, що хоче, і хапає це двома руками. У стотисячний раз я шкодую, що в мене не вистачило рішучості вийти з того автобуса.

Але факт лишається фактом: я цього не зробила. Може, час уже стати мудрішою: припинити шукати його, припинити напиватися в сльозах і шмарклях після кожної нової поразки.

Є інші чоловіки. Треба поставити своїм життєвим гаслом вислів: «А як би вчинила Сара?» — я впевнена, що вона не потратила б цілий рік свого життя на таку маруду.

— Купимо на цю стіну нову картину? — питає вона, дивлячись на порожнє місце над каміном.

Я киваю.

— Так, чом би й ні. Можна з котиками?

Вона сміється та плескає мене по голові скрученим папером від риби.