Одного разу на Різдво

9 червня

— Заплющ очі!

Я в кухні, готую обід (Tuna Niçoise[26]), коли заходить Оскар після його звичайної — тридобової — поїздки до Брюсселя. У нього дуже веселий голос, а я одразу відчуваю хвилю полегшення. Між нами дедалі більше наростає напруження. Ніякої ознаки того повернення в Лондон, яке обіцяв Оскар, не видно, і ми вже шостий місяць намагаємося зробити дитину, але безуспішно. Не те, щоб це настільки вже незвична ситуація, коли взяти до уваги факт, що в сприятливі для зачаття моменти ми часто перебуваємо в різних країнах. Так, тепер я знаю все про ці питання.

— Ти певний? У мене ніж у руці, — сміюся, кладу ніж і роблю те, що він попросив.

— Можна вже розплющувати знову.

Розплющую. Він стоїть переді мною з величезним букетом, його майже не видно за квітами.

— Мені почати хвилюватися? — усміхаюся, приймаючи від нього букет.

Він хитає головою.

— Я б приніс шампанського, якби ми не відмовилися від міцних напоїв.

Він дуже серйозно поставився до нашого сухого закону та кинув пити через солідарність зі мною.

У моєму животі все зав’язалося вузлом від остраху. До кінця мого менструального циклу ще чотири дні, святкувати ніби ранувато.

— Запитай мене, — каже він, і я усвідомлюю, що це якась інша новина.

Припиняю пошуки вази, достатньо великої для такого щедрого дарунка, та кладу троянди на стіл.

— Що ж таке сталося? — І тут я вже здогадуюся, про що він може мені сповістити. Чи можливо це? Його брюссельські поїздки завершуються? Ми знову нарешті будемо повноцінною родиною, а не гостьовим шлюбом?

— Ходи сюди, сідай, — каже він, відтягуючи момент відповіді, бере мене за руку, веде за собою до вітальні, усаджує на канапу.

— Ти змушуєш мене хвилюватися, — я намагаюся всміхатися, але не здатна приховати тривогу.

Він сідає поруч, нахиляється до мене.

— З’явився Брентмен і викликав мене на зустріч цього ранку.

Я знала!

— І? — усміхаюся.

— Ти дивишся на нового директора банку!

Його обличчя пішло радісними зморшками, він сміється, мов дитина, у якої замість одного Різдва сталось одразу багато. Я чую запах алкоголю, коли нахиляюся та обіймаю його — наша заборона на вино цього разу, мабуть, була порушена.

— Та ти що! Це ж чудово! — кажу. — І ти дійсно на це заслуговуєш, ти там дуже важко працюєш. Я така рада, що вони побачили це. Тобі вже призначили дату повернення до Лондона? — стискаю його руку.

— Ну, це не означає, що я менше часу проводитиму в Брюсселі, — його усмішка пригасає. — Або, точніше, зовсім не те.

Завмираю, сповнена раптового передчуття, що це ще не всі новини і що продовження мені не сподобається.

— Я не залишаю Брюсселя, Лорі, — каже він, тримаючи мене за руку. — Насправді, ця робота буде постійною там.

Дивлюся на нього, часто-часто моргаю.

— Я не…

Він бере другу мою руку, благально дивиться на мене.

— Не кажи «ні» просто зараз. Я знаю: це — мов грім з ясного неба, але я думав про це цілий день і гадаю, що нам варто переїхати туди. Я певний цього. Ти, я, наша майбутня дитина. Брюссель — чудове місто, Лорі, тобі там сподобається. Я обіцяю.

Дивлюся на нього, мов контужена.

— Але ж моя робота…

Він киває.

— Знаю, знаю. Але ж ти все одно маєш покинути роботу, коли з’явиться дитина. І відпустку у зв’язку з вагітністю теж потрібно взяти.

— Он як? А якщо я планувала повернутися на роботу? — Іще не знаю, чи зробила б так, але чому він вирішує за мене? Як типово для нього, для стилю його «старої школи» припустити, що я буду мамою-домогосподаркою. І яка я дурепа — розумію це зараз, — що не обговорила з ним цього раніше.

Він хмуриться, ніби я говорю про якісь зайві обставини.

— Ну, там теж повно роботи. Але, чесно, Лорі, я зароблятиму так багато, що тобі не потрібно буде… Подумай про це, будь ласка, — він говорить поспіхом, не даючи мені можливості вставити слово. — Ти зможеш пити каву — гаразд, м’ятний чай — на площі, гуляти над рікою. Ти зможеш познайомитися з містом до того, як народиться малюк, це буде як наша перша зустріч. Там дуже багато експатріантів, у тебе буде безліч друзів.

Почуваюся силоміць поставленою на рейки заданого маршруту, мене розлючує, що я повністю позбавлена права голосу. Цілком переконана, що його заробітку більше ніж досить, щоб утримувати родину, а мого ледь вистачає на те, щоб забезпечити саму себе, але він, здається, сам прийняв усі рішення, не маючи жодної думки про мої бажання, ніби моя робота — якесь хобі, а не кар’єра. Не знаю, що сказати і що думати. Я дійсно тішуся за Оскара: що йому запропонували цю роботу, що його праця отримала визнання, — але не хочу залишати своєї роботи, їхати з Лондона, відмовлятися від мого життя. Так нечесно: не може бути, що його успіх змусить мене зректися всього, що мені дороге.

— Ти дійсно чекав, що я погоджусь ось так? — кажу недовірливо.

Він не та людина, яка чинить необдумані дії. Можу лише припустити, що радість перевищила його звичайний здоровий глузд.

— Я чекав, що ти принаймні обміркуєш це, — каже він ображено. — Ти ж знаєш, як багато це для мене означає.

— А я гадала, ти знаєш, як багато означає для мене моя робота, — відказую йому. — А немає посади, яку могли б тобі запропонувати в Лондоні? Чому тільки Брюссель? Нерозумно вимагати цього від тебе. Від нас.

— Гадаю, вони розглядають це як винагороду, а не як покарання, — у його голосі чути роздратування, він зітхає та нетерпляче хитає головою. — Невже ти сама цього не бачиш?

Я відводжу очі, бо він змушує мене почуватися нерозважливою без жодної на те причини.

— А ти не думаєш, що нашим родинам буде нас не вистачати? — змінюю тактику. — Твоя мама не зрадіє, що не зможе тебе часто бачити, а що буде, коли ще й дитина додасться? — Не можу позбавитися ноток зневаги в голосі. Що більше я думаю про це, то більше відчуваю себе ображеною його букетом і наміром святкувати цю подію. Ми — подружжя і маємо приймати рішення разом, незважаючи на те, кого вони насамперед стосуються. — Коли в мене буде дитина, Оскаре, я не хочу бути відділеною кордоном від мами. Вона дуже любить свою роль бабусі, і я хочу, щоб вона була до цього залучена.

Ми дивимося одне на одного в ступорі, загнані в глухий кут. Ніколи раніше ми не сварилися, а зараз, здається, тільки це й робимо.

— Просто нечесно ось так вивалювати це на мене й чекати мого захоплення, — кажу я. — Мені потрібен час, щоб обміркувати все це.

Він виставляє щелепу вперед, темні очі зосереджені.

— Я не маю часу. Це банківська справа, Лорі, ти знаєш, як швидко там усе вирішується. Брентмен хоче відповідь у понеділок уранці. І єдина можлива відповідь, яку я можу йому дати, — це «так», бо якщо я скажу «ні», то який тоді, в біса, сенс мені там узагалі працювати? — він сплескує руками в жесті безсилля. — Моя кар’єра в банку буде скінчена. Не можна протриматися в такому місці, якщо ти просто люб’язний і не амбітний.

Я хитаю головою, усім своїм єством відчуваючи несправедливість того, що зі мною поводяться, як із хлопчиськом-бешкетником.

— Піду в душ, — мовить він, відсуваючи свого стільця.

Мовчить якусь хвилину, ніби чекає, що я буду просити вибачення, а я, коли він виходить з кімнати, зітхаю й дивлюсь убік.