Одного разу на Різдво

10 червня

Залитий сонцем Единбург до біса чудовий. Я тут уже понад рік і вже починаю почуватися ніби вдома. Я знаю вулиці, не питаючи, як пройти туди, — ну, більшу частину. З’ясувалося, що в моїх литках є м’язи, про які я й гадки не мав, бо все це місто, здається, побудоване на одній клятій величезній горі. Коли я саме приїхав, велетенські гостроверхі гранітні будинки здавалися мені суворими. Але це, імовірно, було здебільшого віддзеркаленням мого настрою, аніж враженням від готичної архітектури. Тепер я бачу місто таким, яким воно є: яскравим, галасливим, привітним. Проте волинками я досі не захоплююся.

— Уже тобі замовив, Джеку, — у пивному садку Лорн, мій бородатий велетень-продюсер, помічає мене та здіймає повну пінту. У пабі проходить зустріч нашої команди. Я вже казав, що життя тут доволі круте, так?

— Веріті сьогодні немає? — Гейлі, моя асистентка, здивовано підіймає брови, коли я гепаюся на стілець.

— Ні, — відказую, — ми дружньо розпрощалися.

Навколо столу нас шестеро, і всі хором видають в унісон «у-у-у-у-у-у-у-у!» Я махаю на них руками:

— Дітвора.

Гейлі намагається поводитися, мов доросла, що особливо кумедно, адже вона з нашої команди наймолодша.

— Вибач, не хотіла втручатися.

Знизую плечима.

— Та ти й не втручалася.

— Трясця, хлопче, — Лорн удає скорботу, — пробач, що прикололися.

Я знову знизую плечима. Направду, я взагалі не засмучений. Усе до цього йшло. Веріті дедалі більшого від мене вимагала — в усіх сенсах. Вона хотіла більшого від усього, що я їй давав: мого часу, моєї енергії, моїх емоцій. Не думаю, що комусь із нас цей розрив буде важко пережити. Вона постійно чіплялася до Сари й Лорі, завжди підштовхувала мене, щоб я сказав, що вона вродливіша, успішніша, що з нею веселіше, ніж із ними. Ця конкуренція мене дістала. Вона хотіла просто бути найкращою, а не найкращою для мене. Та і я не був для неї найкращим. Інтереси в нас були геть різними: я не розумівся на правилах гри в поло та не захоплювався навчанням. Знаю, із цього виходить, що я тупий віслюк. Але, коли чесно, я саме зараз просто не в настрої заводити стосунки — чи з Веріті, чи будь із ким.

Салютую своєю пінтою.

— За свободу!

Поруч зі мною Лорн сміється та бурчить щось саркастичне про «Хоробре серце».