Одного разу на Різдво

23 квітня

Вона стояла, роздивляючись вітрину, коли я помітив її. Я тут не випадково: уже деякий час тиняюся навколо редакції, сподіваючись зловити її, коли піде на ланч, і ось вона — захищається від дощу чорно-рожевою смугастою парасолькою. Я поспішаю, адже боюся загубити її на шумній вулиці. Вона повертає у провулок, а я біжу слідом та майже зіштовхуюся з нею, коли повертаю за ріг.

— Лорі.

Вона обертається, насупивши брови, — не чекала мене тут побачити, потім усміхається та майже сміється.

— Джеку, — вона піднімається навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. — Що ти…? — замовкає, дивлячись на мене.

Із запізненням усвідомлюю, що ми стоїмо перед вінтажним магазином одягу, а на манекені посеред вітрини демонструється весільна сукня.

— Ти, мабуть… — я киваю в напрямку сукні, чогось мені здається, що нам із якоїсь причини доведеться сьогодні говорити лише незакінченими півреченнями.

— Ні, — відповідає вона, хитає головою та знову оглядається на сукню. — Ну, певною мірою так. Вона впала мені в око.

— Тобі треба буде щось таке, — кажу я. — Дату вже призначили?

Вона киває та знову оглядається на вікно.

— Грудень.

— О, цього Різдва, — кажу м’яко. — Чудово, Лу. Це, правда… чудово. — Де всі мої слова, коли вони мені треба? Чудово? Як я можу годинами теревенити в моїй передачі та зненацька втратити мову ось зараз? — У тебе знайдеться хвилинка заскочити кудись на каву, відпочити трохи від дощу?

Поки ми стоїмо, хтось у магазині нахиляється до вітрини та повертає ярличок весільної сукні, щоб побачити ціну. Лорі теж стежить за цим рухом, і я усвідомлюю, що вона не просто так поглядає на вітрину, а дійсно вподобала цю сукню. Не дуже в цьому тямлю, але навіть я розумію, що це — її. У цій сукні є щось унікальне, вона геть не схожа на стиль тих діснеївських принцес, убрання яких більшість дівчат мріють нап’ясти на себе.

— Якщо, звісно, ти не збираєшся зайти? — я киваю на двері крамниці. Вона теж на них заглядає, закусивши нижню губу, не знає, що вирішити. — Можу на тебе почекати, коли хочеш?

Вона дивиться на мене, потім знову на сукню, її брови з’єднує малесенька зморшка.

— Дійсно, дурня якась. Я вже купу всього переміряла, але нічого не пасує. А оце — здається, воно якесь інше, — поки вона говорить, відвідувачка, що роздивляється сукню в магазині, дістає телефон і фотографує її.

— Гадаю, я заскочу та швиденько гляну, — вирішує Лорі, — маєш трохи часу тут поваландатися?

Для мене сьогодні з усіх справ найважливіша — поговорити з нею, тож відповідаю ствердно. Я тиняюся на вулиці, непевний, чим би зайнятися, а вона складає парасольку та відчиняє двері крамниці, оглядається на мене, потім на похмуре небо.

— Тобі варто зайти всередину. Дощ не припиняється.

Звісно, вона має рацію. Так дивно, що з усіх людей біля неї зараз опинився саме я. Притримую відчинені двері перед жінкою, яка дивилася на весільну сукню, а в очах Лорі виразно сяє полегшення, коли вона заходить до крамниці. Я обережно, з якимось побоюванням крокую за нею. Але це зовсім не те, чого я чекав.

Тут ненав’язливо грає свінг сорокових років, ніби хтось увімкнув радіоприймач. Приймач? Здається, я теж здійснив зворотний стрибок у часі. У великих відчинених шафах розвішано одяг з минулого, із висунутих шухляд трюмо недбало звисають низки біжутерії. Ніби ви зайшли в гардеробну воєнних часів, покинуту під час авіанальоту.

Лорі вже дісталася своєї сукні, пальці повертають ярлик, вона читає цифри. Я відступаю, продавчиня наближається до неї та за хвилину дістає манекен з вітрини, щоб можна було краще роздивитися. Лорі ходить навколо сукні, на вустах з’являється ледь помітна мрійлива усмішка. Я не маю жодного сумніву: вона купить цю сукню. Продавчиня питає, чи Лорі бажає її приміряти, а та раптом починає нервувати й обертається до мене.

— У тебе час є? — питає вона, коли я підхожу до неї.

У таких магазинчиках ніколи нічого не відбувається поспіхом, але цього сірого мокрого дня ми тут — єдині покупці, тож я киваю.

— Звісно, міряй. Хіба можна купувати весільну сукну без примірки?

Продавець спрямовує Лорі до примірочної в кінці магазину й обережно знімає сукню з манекена. Я роздивляюся навколо. Один із гардеробів червоного дерева наповнений італійськими костюмами: похмурі кольори, старомодні гострі лінії крою. Вони кричать про Френка Сінатру та Діна Мартіна. Відвертаюся від них і проглядаю колекцію капелюхів, приміряю перед дзеркалом фетрову федору[23].

— Вам, мабуть, варто зараз звідси піти, — продавчиня всміхається до мене, уповільнюючи полірування блискучої пари черевиків, — погана прикмета, коли наречений бачить сукню на молодій до весілля.

Пригадую, як на день народження Лорі — скільки років уже минуло — охоронець чортового колеса вирішив, що ми пара.

— Я не наречений, — відказую, — ми просто друзі.

— А, — вираз її обличчя прояснюється, але очі зупиняються на мені. Вона гарненька, така смілива краса. — Пощастило їй мати друга-чоловіка, який зголошується ходити з нею по бутиках. Більшість чоловіків і на милю не наблизилися б.

Знизую плечима:

— Але ж це не абияка сукня, правда?

— Гадаю, ні. Вона дуже гарна, із двадцятих років, напевно.

— Круто, — у мене таке відчуття, що їй хочеться потеревенити, але я нічого не тямлю у весільних сукнях.

— Вам слід узяти цього капелюха. Він вам дуже личить.

Я сміюся й торкаюся країв федори.

— Ви так вважаєте?

Вона киває:

— Так і хочеться сказати: «Модний кавалер».

— Гарно ви її продаєте, — сміюся.

— Пробачте, — вона всміхається, — настирливі продавчині мене теж бісять. Я більше не буду.

— Ви не були настирливою, — відказую, — гадаю, я візьму його.

— Хороший вибір, — вона йде перекласти сорочки, потім дивиться на мене, говорить невпевнено, — слухайте, я, правда, так зазвичай не роблю, я не така, але, може, ви… може, сходимо кудись вип’ємо щось коли-небудь?

Я міг би погодитися. Вона дуже приваблива, я зараз сам.

— На таку пропозицію сказати «ні» може лише божевільний… або той, хто завтра їде з міста, — сумно всміхаюся.

Вона теж усміхається, сподіваюся, не образилася.

— Шкода, — каже вона та відходить.

— Ти від’їжджаєш?

Голос Лорі за моєю спиною, я повільно повертаюся до неї, знімаю капелюха. Вона стоїть переді мною у весільній сукні, така гарна, з широко розплющеними очима. Я ніколи такою гарною її не бачив, і ніхто не бачив. Сукня на ній ожила, перетворила її на босоногу лісову німфу, казкову наречену. Але очі її виблискують — не можу сказати — щастям чи сумом.

— Нічогенький вигляд, Лу, — намагаюся жартувати, бо не можна ж людині плакати, коли на ній весільна сукня.

— Ти сказав, що від’їжджаєш.

Так і є. Я їду до Единбурга нічним потягом. Завтра.

Оглядаюся за плече, переконуюся, що продавчиня нас не чує, тримаю перед собою капелюха, мов опору.

— Поговоримо пізніше, Лу, нічого такого, чесно. А зараз забирай-но цю сукню. Ти в ній до біса схожа на королеву фей.

Дивиться на мене великими вразливими очима:

— Джеку, ти мені брешеш?

Хитаю головою:

— Ні. Якби всі наречені були схожі на тебе, у світі не залишилося б холостяків, — я знаю, що вона питала не про це.

Вона теж хитає головою та відвертається від мене, щоб оглянути себе на повний зріст у великому дзеркалі.

Я радію нагоді зібратися з думками, і, мабуть, вона теж. Спостерігаю, як вона повертається, щоб роздивитися сукню з усіх боків.

— Це твоя сукня, Лорі. Вона ніби чекала, поки ти її знайдеш.

Дівчина киває, бо теж розуміє це. Коли вона повертається до примірочної, я присягаюся, що не зламаю їй цей день. Я хочу, щоб від того дня, коли вона знайшла цю сукню, у неї залишилися б тільки щасливі спогади.

Ми сидимо в кав’ярні неподалік від крамниці. Не можу повірити, що ось так випадково натрапила на сукню своєї мрії. Джек правду каже: вона терпляче чекала на мене. Коли я дивилася на себе в дзеркало, то знала, що вона дуже сподобається Оскарові і що мені сподобається той, якому подобається ця сукня. Це найособливіша сукня, яку я колись бачила: тканина щільно прилягає, маленькі закриті рукави, витягнутий виріз. У такій сукні уявляю собі Елізабет Беннет, коли та виходила за містера Дарсі.

У коробку вкладена картка, яка повідомляє про попередніх власниць. Я знаю, що її пошили з парашутного шовку та французького мережива. Спочатку її носила дівчина на ім’я Едіт, яка виходила за американського бізнесмена. У шістдесятих якась Кароль одягнула її на своє босоноге весілля, і вони проводили його в парку, бо грошей на урочистий прийом не вистачало. Напевно, були й інші, але зараз — вона моя, принаймні на певний час. Я вже вирішила, що поверну її до крамниці після медового місяця з нашими іменами та датою весілля на картці. Ця сукня має історію, і хоч зараз я її остання володарка, ця подорож на мені не завершується.

— Що відбувається, Джеку? — я не зволікаю із запитанням, коли він сідає коло мене, поставивши на стіл два горнятка з кавою.

Починаю розуміти, що надто захопилася весільними планами й підтримкою Сари та, разом з тим, відсунула Джека «на лаву запасних».

Він повільно розмішує цукор у горнятку.

— Я хотів сам тобі сказати.

— Тож це правда? Ти справді їдеш?

Він передає мені тоненький стік із цукром, а через мить іще один — просто про всяк випадок.

— Я отримав нову роботу.

Я киваю.

— Де?

— В Единбурзі.

Шотландія. Він їде геть, до іншої землі.

— Отакої, — усе, що я можу думати, і все, що можу сказати.

— Це підвищення. Надто хороший шанс, щоб його впустити, — додає він. — Моє власне вечірнє ток-шоу, — голос радісно-збуджений.

Я усвідомлюю, що вперше за довгий час бачу його в гарному настрої, чую від нього позитивні новини. Яка ж я лиха на себе за те, що очі мої наповнюються слізьми.

— Це добра звістка, Джеку, справді добра. Я неймовірно рада за тебе, — знаю, по моєму обличчю не скажеш, що я радію. Схоже, вигляд маю, наче мене катують, ніби хтось під столом свердлить дірки в колінах. — Не хочу, щоб ти їхав, — ці слова самі вириваються з мене.

Він протягає руки через стіл і накриває мої долоні своїми, такими теплими — вони дуже скоро будуть за багато миль звідси.

— Ти — чи не найкращий друг, які в мене колись були, — каже Джек. — Не плач, а то я теж розкисну.

Навколо нас дзижчить кав’ярня: офісні працівники забирають ланчі з собою, мами заспокоюють малюків, а ми сидимо серед них, відпускаючи одне одного. Він просить мене повідомити Сарі, бо сам не може цього зробити. Каже, що йому це потрібно — розпочати все спочатку десь там, де минуле не оточує його.

— У мене для тебе дещо є, — каже він, відпускаючи мою руку та занурюючи свою до кишені пальта.

Він підсовує мені м’який коричневий паперовий згорток. Розкриваю заклеєні скотчем краї пакунка, відгортаю зім’ятий папір, заглядаю всередину. Це шапка, складена удвічі. Твідовий хлоп’ячий кашкет кольору лілового вересу. Розгладжую папір кінчиками пальців, читаю напис на знайомому штампі Честера, пригадую, де я його приміряла.

— Я його маю вже багато років, усе не міг вибрати правильний момент, щоб тобі подарувати, — каже він. — Це, направду, було на Різдво.

Хитаю головою, майже сміюся. Це назавжди залишиться нашим — моїм та Джековим.

— Дякую тобі. Я думатиму про тебе, коли носитиму його, — кажу, ідучи до вирішального й болючого спустошення. — Ти все правильно робиш. Щасти тобі, Джеку. Ти на це заслуговуєш. І не забувай нас — ми всього лише на відстані телефонного дзвінка.

Він тре очі рукою.

— Я тебе ніколи не зможу забути, — відповідає, — але не хвилюйся, якщо це не на короткий строк, добре? Це хороша ідея — час мені трохи розім’яти ноги.

Намагаюся всміхатися, але це вимучена усмішка. Я розумію, що він говорить. Йому потрібен час, щоб розпочати й збудувати нове життя, у якому не буде нас.

Він бере кашкета й накладає його мені на голову.

— Так само ідеально, як я й пригадую, — усміхається.

Я — надто пізно! — усвідомлюю, що він уже йде. Він уже здійнявся на ноги, а я ще не зібрала свої речі.

— Ні, не йди зі мною, — заперечує він, поклавши руку мені на плече. — Допивай каву, потім повертайся додому й скажи Оскарові, що знайшла весільну сукню.

Він нахиляється та цілує мене в щоку, а я рвучко й незграбно обіймаю його, бо не знаю, чи коли-небудь знову його побачу. Він мене не відсуває. Зітхає, гладить ніжно по голові, потім каже, немов знесилений:

— Люблю тебе, Лу.

Я дивлюся, як він прокладає собі шлях крізь натовп у кав’ярні і, коли зникає, стискаю в руках кашкета.

— Я теж тебе люблю, — шепочу.

Я сиджу ще деякий час, стискаючи в руках кашкета, пакунок з весільною сукнею стоїть біля ніг.