Одного разу на Різдво

23 грудня

Трясця. Перед моєю квартирою чергує преса, мобільник дзвенить без упину, відколи я вдома з минулого вечора. Кожен хоче дізнатися, хто така Рона, бо з нашої розмови кожному віслюку зрозуміло, що ми знаємо одне одного дуже-дуже добре. Неймовірно, я щойно прокрутив теленовини — їм немає більше про що говорити? В іншу пору року таке просто не могло б статися. Шотландія офіційно схибнулася на катастрофі різдвяної історії кохання, і я, здається, тут у ролі Г’ю Ґранта.

Мобільник знову розривається. Мушу відповісти, бо це бос.

— О’Маро! — гавкає він. — Що це все таке?

Я намагаюся відповісти.

— Усе це трохи божевілля, Еле. Вибач, друже.

— Комутатор блимає яскравіше за ялинку, синку! Уся довбана країна намагається дізнатися, чи Рона зателефонує знову. Ти б краще відірвав свій худий зад і в темпі вальсу зробив так, щоб вона точно ще раз подзвонила!

Як і зазвичай, він чхати хотів на всілякі соціальні умовності та кидає трубку без прощання. Я стою посеред вітальні та чухаю потилицю. Що, в біса, я повинен робити далі? Не думаю, що можу навіть вийти з дому так, щоб на мене не кинувся натовп. Дивлюся на мобільник і нарешті зважуюся зателефонувати іншій людині, з якою мені дійсно потрібно поговорити.

«Привіт, це Лорі. Я не можу зараз відповісти. Будь ласка, залиште повідомлення, я одразу вам перетелефоную».

Жбурляю телефон і сідаю так, щоб мене не було видно з вікон.

Ніколи раніше не заходив до студії з чорного ходу. Ми його зберігаємо для гостей-знаменитостей, які час від часу можуть завітати до нас на сніданкову програму.

— Дуже запишався, так, друже? — жартує Рон, наш шістдесят-з-чимось-річний охоронець, пропускаючи мене через ці двері. У цю нічну пору він зазвичай сидить у нас на вахті, розгадуючи кросворд. — Іди вже.

Я дістаюся ліфтом до останнього поверху і, коли виходжу з нього, отримую невеличкі овації від команди чергового персоналу.

— Дуже смішно, — знизую плечима, скидаю пальто, показую Лєні великий палець крізь скло студії.

Вона в ефірі переді мною щоночі і тепер махає мені, як дурна, а потім складає пальці рук у формі сердечка. Чудово. Не думаю, що в Шотландії є бодай одна людина, яка не знає зараз про мене й Лорі. Чи Рону. Я набирав її ще разів десять, але вона все не відповідає. Увесь цей цирк, напевно, налякав її. Я ледь не набрав її маму минулого вечора, але втрутився здоровий глузд. Упевнений, що остання річ у світі, яка зараз потрібна місіс Джеймс, це — мій нічний дзвінок із повідомленням, що я не можу знайти її дочку.

Лорі залягла в сховок, і ціла країна чекає від мене, що я її знайду.

А ось тепер мені доведеться збрехати таксистові. Усе, що я знала, — це була назва Джекової радіостудії, та коли вимовила її, перше, що він запитав, було: «Ось тут, ви не та Рона, еге ж?» Він жартує, але мій шлунок скручується вузлом щоразу, як таксист дивиться на мене в дзеркало заднього виду, коли ми проїжджаємо гамірними вулицями міста, прикрашеними різдвяними вогниками. Я тут. Я дійсно тут. Я була в потязі з четвертої години пополудні. Думала, що довгий шлях допоможе мені якось привести думки до ладу. Що я маю сказати Джекові? Що робитиму, коли дістануся Единбурга? Але, зрештою, просто поклала голову на холодне скло та дивилася на зміни пейзажу за вікном, а поїзд мчав на північ.

Це набагато гарніше місто, ніж я собі уявляла. Величні сірі будівлі та грандіозна архітектура. Можливо, враження підсилюється тим, що вулиці блищать від морозу та сніжинки кружляють у повітрі, але атмосфера — на межі магії. За два дні Різдво. Бруківкою вештаються гуляки, що висипалися з барів і пабів, а весь простір пронизує святкова музика, що лунає з радіо в нашому таксі.

— Ось, ми на місці, лялю, — водій зупиняється біля автобусної зупинки, допомагає мені вийти. — Воно тут, — киває через дорогу на будинок зі скляним фасадом. — Хай щастить тобі потрапити всередину сьогодні.

Дивлюся в напрямку його погляду, і моє серце завмирає: я бачу натовп преси й фотографів, які скупчилися навколо кам’яних сходів будинку. Оглядаюся на таксиста, розгублена.

— Скільки з мене, будь ласка? — мій голос тремтить і зривається.

Він дивиться через вулицю, хитає головою.

— То ти вона, еге ж?

Я киваю, перелякана. Не знаю, чи можна йому довіряти, але зараз у мене немає кращого виходу.

— Я не знаю, що маю робити.

Він барабанить пальцями по керму, думає.

— Сиди тут, — потім умикає аварійні сигнали, виходить із автівки та біжить до будинку радіостудії, ухиляючись від потоку машин.

Кожен, хто телефонує до нас, питає щось про Рону чи дає мені якусь пораду, як повернути її, а я намагаюся відкараскатися від них, як тільки можу, чемно. Уже майже виснажений цієї ночі та готовий поставити слухачам «Нью-Йоркську казку», коли Лорн хитає головою зі своєї кабінки та каже мені, що є ще один, останній дзвінок на лінії. Я вмикаю червоний вогник, дивлюся, як він блимає, і чекаю.

— Гей, Джеку. Це знову я. Рона.

Нарешті.

— Гей ти, — кажу я і, здається, чую, як уся країна зітхає з полегшенням. — Так добре знову з тобою говорити. Я не був упевнений, чи ти зателефонуєш.

— Я сумувала за тобою, — каже вона.

У її голосі — м’які хриплі нотки, хотілося б, щоб їх чув лише я.

— Я теж сумував за тобою — останні дев’ять років, — голос мій ламається.

Зараз я можу сказати Лорі лише правду. І мені байдуже, хто мене слухає.

Я чую, як вона втягує повітря, а за перегородкою, в офісі, моя асистентка Гейлі встає зі свого місця й усміхається мені крізь скло, сльози котяться по її щоках.

— Я кохаю тебе, Джеку, — мовить Лорі, і я чую, що вона теж плаче.

— Не сумуй, — кажу я ніжно. — Майже десять років я бажав, щоб сів тоді на той клятий автобус, — раптом усвідомлюю: мені потрібно бути там, де вона зараз, — де б вона не була, просто зараз. — Мені треба тебе бачити, — бурмочу я, і Гейлі змахує руками: «Так!»

— Я тут, Джеку, — каже Лорі зі смішком.

Розгублений, я повертаюся до Лорна, до його кабінки. І вона тут. Лорі. Лорі справді тут, усміхається до мене, мов тоді, коли ми вперше побачили одне одного. Вона тут, у неї на волоссі віночок з ялинкового дощику. Лорн шкіриться з-за її спини та викидає руки в повітря, потім, дякувати Богові, вмикає наступний трек.

— Зараз вийду за тебе в ефір, — каже він тихо мені в навушник. — Іди вже сюди. Дівчина здолала довгу дорогу, щоб тебе побачити.

Якщо мені були потрібні підтвердження, що моє рішення приїхати до Шотландії правильне, достатньо просто поглянути Джекові в обличчя, коли він бачить мене перед собою. Мій янгол-охоронець і за сумісництвом — водій таксі разом із охоронцем радіостудії розробили план, як провести мене через задні двері, їм доладно допомагала Гейлі, Джекова асистентка. Вона зустріла мене внизу, уся безмежно збуджена, і, коли ми зайшли до ліфта, рвучко загребла в обійми.

— Я така рада, що ви приїхали, — коли вона це говорила, її очі сяяли. Якусь мить я думала, що вона розплачеться. — Я завжди гадала, що є хтось… він ніколи не видавався належним чином прилаштованим, — додала Гейлі.

А коли ми пройшли повз їхню офісну ялинку, вона зупинилася та схопила мене за руку.

— Чекайте, — попросила Гейлі, — зачекайте хвилинку…

Потім потягнула срібну нитку мішури з гілок і вплела мені в коси.

— Ось. Ідеально.

І тепер, нарешті, тепер лише я і Джек. Він зі сміхом закриває шторку кабінки, надаючи нам невеличкої приватності в маленькій скляній кабінці, за стінами якої сміються його колеги.

— Як ти змогла…?

Він простягає руки та бере моє обличчя в долоні, дивиться на мене, немов не може повірити, що я справді тут.

— Мені допомагали, — сміюсь я, а в голові паморочиться, — таксист і…

Він зупиняє мої слова цілунком, від якого в мене перехоплює подих, — його руки в моєму волоссі, уста сповнені меду туги й полегшення.

Довга-довга хвилина, коли зупинилося дихання, а потім він завершує свій цілунок і дивиться, дивиться, дивиться на мене.

— Чому ми так довго чекали?

— Я чекала б на тебе все життя, — кажу, — я кохаю тебе, Джеку О’Маро.

— А я кохаю тебе, Лорі Джеймс, — видихає він. — Ти залишишся зі мною?

— Назавжди.

Він цілує мене знову, а я тану, бо так довго були забороненими для мене його цілунки. Нарешті відхиляюся в його обіймах і дивлюся на нього вгору.

— Чи ти колись думав, що було б, якби ти просто сів у той автобус?

Він трохи знизує плечима, сміється та виплутує дощик з мого волосся.

— Хлопець бачить дівчину. Дівчина бачить хлопця. Хлопець сідає в автобус, розціловує дівчину, і вони живуть довго та щасливо до кінця своїх днів.

Я м’яко сміюся.

— Доволі нудна історія, якщо її так розповідати.

— Ми зрештою дісталися до цього, — каже він, цілуючи мене в лоб.

Я обіймаю його, він обіймає мене, і вперше за ці роки все на своєму місці.