Одного разу на Різдво

16 червня

— Я купила тест на вагітність.

— Ти вже його спробувала? — У нас зараз п’ята вечора, у Перті друга година ночі, але Сара не спить.

У мене вже затримка на чотири дні, і вона — перша, кому я про це сповіщаю. Я кидаю ключі й сумочку на столик у холі, телефон притисла до вуха.

— Ні. Я надто боюся, що він може показати.

Не зізнаюся їй у тому, що я більше боюся позитивного результату.

— Оскара ще немає вдома?

Я зітхаю в порожній квартирі.

— Він має бути за кілька годин.

— Чекай, — каже вона приглушено. Я чую, як вона десь віддаляється, потім її знову добре чути. — Вибач, просто з ліжка вибиралася. Добре. Я взяла вино й нікуди не подінуся. Іди роби тест, Лу.

— Що, зараз? — голос у мене зривається.

— Так, зараз. Або ти хочеш залишити його, поки Оскар не прийде додому?

Звісно, вона має рацію. Враховуючи те, у якому ми зараз стані, я краще зроблю це з нею, щоб знати точно — так чи ні — до того, як він повернеться.

— Добре, — шепочу я, витрушуючи тест з аптечної упаковки. — Він у коробочці.

— То вийми його з коробочки!

Пальці тремтять.

— Там знову герметичний пакет, — кажу я, — і, чекай, тут ще листівка.

Витягаю шерхітливу, складену в багато разів папірчину, розгортаю її.

— Вона величезна, Сар, ціле простирадло якесь.

Розгладжую її на кухонному столі, але слова такі маленькі, а я надто схвильована, щоб сприймати їх.

— Просто прочитай те, що на звороті коробки, — та й усе, — радить Сара.

Я повертаю коробочку, вивчаю її, читаю вголос, що там написано.

— Добре, — каже подруга, холодна, мов риба. — Тож усе, що тобі потрібно зробити, це попісяти на паличку, закрити її кришкою та почекати три хвилини. Одна синя лінія означає, що ти не вагітна, дві — вагітна. Просто, мов граблі.

— Я вже забула, що означає дві смужки, а що одна. Мабуть, не зможу цього зробити.

З іншого боку телефонної лінії долітає короткий смішок.

— Давай, Лорі, опануй себе. Нам треба зробити це зараз. Іди вже до ванної.

Скидаю туфлі, замикаюся в туалеті. Чому — не знаю, адже вдома я геть сама.

— Я тут.

— Молодець. Відкривай пакетик.

— Чому вони зробили так, що до цієї клятої штуки так до біса важко дістатися? — бурмочу я, нарешті вивільнивши білу пластикову паличку з фольги. — Ось. Є.

— Добре. Ти знаєш, що треба спершу зробити.

Дивлюся на паличку, потім на унітаз, потім зітхаю й роблю те, що мені кажуть.

— Я чую, як ти дзюриш! — верещить її голос із телефона на підлозі.

— То заткни вуха, — гукаю я зі сміхом, бо намагаюся примостити паличку в належне місце. — Боже, насцяла на пальці. Дурня якась.

— Не намочи його! — кричить вона.

Хитаю головою, виймаю паличку. Одразу бачу, що у віконечку щось відбувається, тож я миттю вправно накриваю його кришечкою та ставлю паличку на край раковини.

— Запусти таймер, — кажу я, миючи руки.

— Уже.

Я сідаю на підлогу, притулившись спиною до стіни, ноги витягнуті, телефон біля вуха. Заплющую очі.

— Розкажи мені щось про те, як тобі там живеться, Сар. Розрадь мене.

— Гаразд. Ну, я за кухонним столом. Тут нібито має бути зима, але насправді — страшенна спека, а наш кондюшник — ледача бидлота. Я з тобою говорю, а сама піт витираю.

Я майже бачу її: вони живуть у чудовому приземкуватому будинку на пляжі. Сара присилала мені деталі забудови, коли вони ходили його дивитися, і мені довелося піти й лягти в темну кімнату, щоб приборкати свої заздрощі. Він схожий на будинки сімдесятих, як із журналу «Чудовий дім», — веранди, садові дивани та дворівневі стелі.

Вона трохи мовчить, потім каже:

— О, і я освідчилася Люкові.

— Що? О, Боже! Саро! — я верещу, шокована, бракне слів. У цьому вся Сара: не чекати, коли ти точно знаєш, чого хочеш. — Коли? Що ти сказала? А він що сказав?

— Він, ясна річ, сказав «так», — сміється вона. — І плакав, як маля.

Я теж сміюся. Не можу повірити в це. Люк — такий тюхтій.

— Час вийшов, Лу, — каже вона, знову спокійна і серйозна. — Три хвилини.

Тримаю паличку в руках, кришка ще на місці.

— Я боюся, Сар, — шепочу я.

— Не треба. Що б там не було, у тебе все буде добре. Обіцяю.

Я не відповідаю, просто дивлюся на паличку. Не знаю, чи зможу це зробити.

— Бога ради, Лорі. Зніми цю довбану кришку!

Так і роблю. Різко стягую кришечку й затамовую подих, дивлячись на паличку.

— Ну?

— Одна синя смужка, — вдихаю повні легені повітря: мене трусить. — Лише одна. Це означає, що я не вагітна, так?

— О Лу, мені шкода, — ніжно каже вона, — скоро все буде, я впевнена, що буде.

Притискаю руки до очей і кладу паличку на підлогу.

— Так, я знаю.

Коли Оскар повертається додому, я сиджу в піжамі, з келихом вина за кухонним столом. Він дивиться на вино та здіймає брови:

— Це розумно?

Його холодний тон сповіщає про те, що він перебуває в тому ж настрої, у якому поїхав недільного вечора. Хитаю головою.

— Я думала, що вагітна. Але це не так. Я зробила тест. Затримки трапляються — таке буває.

Обличчя його пом’якшується, очі намагаються зустріти мої.

— Ти в порядку?

Не знаю, як краще відповісти на його питання, щоб це було правдою.

— Не думаю, що в порядку. Ні.

Чекаю, поки він наллє собі келих вина та сяде поруч за стіл. Вигляд у нього виснажений. Я б хотіла просто приготувати йому вечерю, запропонувати ванну, але моє серце не дало мені відступити від того, що я вирішила, сидячи на підлозі у ванній після розмови із Сарою.

— Ти прийняв цю посаду?

Він дивиться у свій келих.

— Ти завжди знала, що я це зроблю.

— Так, — я повільно киваю. — Ти все правильно зробив, це для тебе.

— Але не для тебе? — запитує він.

У його голосі не чути більше ані холоду, ані злості. Гадаю, він починає усвідомлювати, що ця розмова спустошить нас обох. Я зітхаю, по щоці повзе сльоза.

— Ні, — ковтаю клубок у горлі. Боже, яке все це нестерпне. — Останні кілька днів я все думала, що, можливо, вагітна. І намагалася зрозуміти, як поводитися, якщо це виявиться правдою.

Він мовчки дивиться на мене.

— А потім зробила тест, і він дав негативний результат, і все, що я думала в ту мить: «Дякувати Богові». Дякувати Богові, що в мене не забрали останньої можливості вибору, — Оскар шокований. Ненавиджу слова, які сиплються з мого рота, але — чесно — це все, що я маю. — Я не хочу переїжджати до Бельгії, Оскаре.

Він вдивляється в моє обличчя, ніби шукає сліди жінки, яку кохає. Я усвідомлюю, що чоловік навіть не обмірковував можливості відмовитися від цієї посади до нашої розмови. Він розраховував, що я врешті-решт піду за ним.

— Ми не можемо любити одне одного з різних країн, і що сталося б, якби я завагітніла? Я не хочу бути тут сама, з дитиною, п’ять ночей із семи.

— Можна це вирішити, — він підтягує стільця навколо столу, поки його ноги не торкаються моїх. — Я знаю: це все не ідеально, але ми можемо все налагодити, Лорі.

— Оскаре, справа не лише в роботі — і значно більше, ніж у географії, — говорю так ніжно, як тільки можу. Я дивлюся на його кохане обличчя й не можу просто повірити, що ми розстаємося ось так. Він так довго був моєю тихою гаванню. — Боже, ти такий гарний чоловік. Я ніколи не зустрічала такого, як ти, і знаю, що ніколи не зустріну знову.

— Ми давали обітниці в церкві, — каже він знесилено. — У радості й у горі, у добрі часи й у погані. Ми пообіцяли одне одному.

— Наші життєві шляхи пішли різними напрямами, — відповідаю, тримаючи його руки у своїх. — Твій веде тебе тим шляхом, яким я йти не можу, Оскаре. І це не твоя помилка, і не моя.

— Але я кохаю тебе, — каже він, ніби ця магічна фраза перемагає будь-які інші.

Не знаю, як висловити свої почуття й не зробити йому ще більш боляче.

— Оскаре, ти найкращий чоловік, про якого можна лише мріяти. Ти добрий, веселий, ти дав мені так багато, що я не маю, чим тобі віддячити.

— Я ніколи не чекав цього від тебе.

— Ні. Але ти чекав, що я переїду з тобою в Бельгію чи буду жити тут сама більшу частину часу, — відповідаю.

Він ціпеніє, приголомшений.

— Але я гадав, ти зрозумієш, що це на краще, — каже він. — Я думав, приїду сьогодні додому, а ти вже прийшла до тями.

Зітхаю, бо знаю, що він навіть не розглядав самої думки про те, щоб відмовитися від цієї роботи. Це було вирішене питання, і всі готові рішення тепер мають бути моїми.

— Я не приходила до тями, — відказую, — навіть не була вперта. Я не хочу переїжджати до Брюсселя.

— Але ж ти знаєш, що я не можу відмовитися від цієї роботи, — каже він, і частина мене радіє.

Я не хочу, щоб він відмовлявся від отриманого підвищення. Він не пропонує цього. Отже, мені вже трохи легше вимовити те, що маю сказати далі.

— Я не розуміла, яка стала нещаслива, поки не побачила ту синю смужку, — проваджу, знесилена. — Не знала.

Він опускає обличчя на руки, і я почуваюся як найдурніша, найжалюгідніша, найневдячніша жінка у світі.

— То що ж це? Ти не поїдеш, а я не можу залишитися?

— Або я не можу їхати, а ти не залишишся, — кажу, кидаючи виклик його чіткій однозначній перспективі, хоча точно знаю, що він ніколи не спробує подивитися на все моїми очима. Його життя міцно виставлене на рейки, і зараз ці рейки ведуть до Брюсселя, зі мною чи без мене. Він не може збагнути, що я не захоплена перспективою застрибнути в потяг за кордон, — і це тільки ще раз переконує мене в тому, що ми дійшли до кінця. Більше не буде життя навпіл. Вогні нашого шлюбу згасли. Там, у Ко Ліпе, наше кохання розквітло під гірляндою мерехтливих чарівних вогників, обгорнутих навколо стовпчиків веранди пляжної хатинки. Тут, у Лондоні, життя помалу видушувалося з нього, при світлі вишуканих світильників Люсіль і безупинної монотонної щотижневої невідворотності вогнів злітної смуги в Хітроу.

— Мені дуже шкода, Оскаре. Мені правда шкода.

— Мені теж, — шепоче він. — Мені теж дуже шкода, Морська Зірко.

Я відвертаюсь, засмучена, бо знаю: це востаннє він зве мене так.

Зітхання рве його тіло, ніби вивертає назовні.

— А якби ти була вагітна, думаєш, поїхала б зі мною?

Я чесно не знаю, що йому сказати. Можливо, я б почувалася, ніби потрапила в цю пастку, ніби мене змусили це зробити. Не можу вимовити — це надто боляче.

Нахиляюся вперед, тримаю його голову двома руками, губи притиснуті до його волосся. Він теж обвиває мене руками, і його знайомий запах викликає в мене неконтрольований плач. Парфум, який він завжди носить, шампунь, яким завжди користується, запах його днів, моїх ночей і нашого кохання.