Одного разу на Різдво

14 травня

— Візьми трубку, Оскаре, візьми трубку, — бурмочу я, читаючи й перечитуючи лист у своїх руках та слухаючи гудки його мобільного. «Надішліть голосове повідомлення для…» Прокляття! Я вимикаюся, набираю ще, та знову ця клята набридлива жінка-робот повідомляє мені, що їй страшенно прикро, але Оскар Оґілві-Блек не може от просто зараз підійти до телефона. Я стою в передпокої дому моїх батьків, пальці мимоволі стискають кулон із фіолетовим камінчиком. Я одягла його на співбесіду минулого тижня та з того часу не знімала, щоб не розгубити талан. І спрацювало! Відчайдушно прагнучи поділитися добрими новинами, я тепер шукаю Сарин номер. Телефонувати їй марно, бо вона, майже точно, не може відповісти на роботі, тож надсилаю повідомлення:

«Відгадай, хто НАРЕШТІ отримав нормальну роботу? Я! Готуйся, Сар, я повертаюся до Лондона!»

Натискаю «відправити», і менш ніж за 30 секунд мій телефон вібрує.

«БУДЬ НА ЗВ’ЯЗКУ! Пішла в туалет, щоб тебе набрати. НЕ дзвони більше нікому!»

Усе за планом, телефон уже дзеленчить. Я не можу говорити ще секунд 30, бо вона верещить і аплодує. Бачу внутрішнім зором, як вона, замкнувшись у кабінці, танцює від радощів, а ошелешені колеги слухають зовні.

— Давай, давай, я хочу знати все! — каже вона, а я нарешті отримую офіційну можливість розповісти свої новини.

— Це те, про що я тобі казала, знаєш, робота в журналі для підлітків.

— Ти про роботу Тітоньки Триндець?

— Так! Саме ця! За три тижні я стану тією жіночкою, до якої всі підлітки нації звертаються за порадою про волосся, вугрі та перепихи! — я сміюся, на межі з істерикою, над моєю перспективою нарешті взятися до роботи в журналі. Звісна річ, це не будуть підлітки всієї нації, лише невеличкий відсоток тих, хто читає не-такий-уже-й-дуже-популярний журнал, але це вже щось, це справжнє. Це омріяна сходинка до наступної частини мого життя. Я не була впевнена, що мені запропонують цю вакансію. Співбесіда виявилася доволі незвичною: дві жінки, віком не більше 21, закидали мене вигаданими проблемами, щоб побачити, які поради я можу дати.

«В Емми просто перед випускним з’явився жахливий вугор, — казала одна, вказуючи на своє бездоганне підборіддя для наочності. — Ваші пропозиції?»

На щастя, навіть на стадії інтерв’ю я знайшла допомогу в Сари, бо одразу згадала нашу поличку у ванній кімнаті на Делансі-стрит.

«“Судокрем”. Його продають разом із товарами для сідничок немовлят, але він же — таємна зброя проти вугрів».

Вони дуже швидко це записали. У мене було таке враження, що вони миттю побіжать до аптеки, щойно завершиться співбесіда.

«Колготки дали стрілку в дуже важливий день», — питала мене друга співробітниця, звузивши очі.

«Прозора основа для манікюру — стрілка далі не поповзе, — відповіла я негайно. Стандартна примочка шестикласниць».

Поки вони завершили, я почувалася, ніби мене підсмажили на грилі в «Штазі», а не в перспективному підлітковому журналі.

— Боже, я сподіваюся, ніхто не запитав тебе про накладні вії, — каже Сара. — Тебе б під суд віддали.

— Ти мені розкажеш. Я сподіваюся на тебе як на головне джерело досліджень.

— Ну, ти ж мене знаєш, я просто скарбниця різних знань про все накладне, штучне й блискуче! — чути, що вона захоплена. — Не можу повірити, що ти нарешті повертаєшся, Лу, це найкраща новина року. Зачекай, я ще Джекові скажу!

Вона відключається, я сідаю на верхню сходинку та шкірюся, як дурепа. Чи не зарано пити джин о десятій ранку?