Одного разу на Різдво

24 жовтня

— Я не знаю, що робити, Лорі, — Сара гойдає вино в келиху, вигляд у неї просто жалюгідний.

Вона написала СМС, запитала, чи можна побачитися, щоб посидіти й випити після роботи. Хоча в мене є ще жменька е-мейлів, на які треба відповідати, зі стилю повідомлення я зрозуміла, що їй конче потрібно виговоритися, тож покинула свої листи й вийшла до неї. І не помилилася. Я знала, що життя з Джеком після аварії не всипане трояндами, але те, що вона розповідає мені вже понад годину, переконує, що воно просто нестерпне, і це — його робота.

— І зараз він вирішив, що більше не прийматиме знеболювальних, — веде далі вона, — учора ввечері спустив їх усі в унітаз. Каже, що ціпеніє від них, але я гадаю, що коли біль повернеться, він ще завиє.

Я знаю, це звучить немилосердно, але не судіть її суворо. Після аварії вона з останніх сил робила веселе обличчя. Я впевнена, що з боку Джека відповіді та вдячності було мало. Уже майже три місяці минуло, як Джек вийшов з лікарні. І щоразу я бачу його на межі, він не може спілкуватися без грубощів, особливо про Оскара. Я тепер майже уникаю його через це.

— Я так розумію, що з роботою в нього ніяких зрушень? — Відповідь на питання я знаю ще до того, як її вимовлено. Він уже досить добре почувається фізично, але емоційно — у серйозній небезпеці. З усіх травм, які він отримав, часткова втрата слуху видається особливо жорстокою для його кар’єри.

Сара хитає головою.

— Я не знаю навіть, чи він шукає, і я точно знаю, що він не зв’язувався з жодними радіостанціями, — вона їсть кеш’ю з відкритої торбинки, яка стоїть на столі між нами. — Я хвилююся, Лу. Він просто завжди такий страшенно лихий. І не хоче нічого робити. Його треба вмовляти навіть просто вийти з дому, — зітхає. — Боюся, він перетворюється на відлюдька чи щось подібне.

Намагаюся дуже ретельно добирати слова:

— Він пережив велику травму. Я думаю, може, це такий механізм її подолання?

— Отож бо й воно. Він не долає. Він сидить і дивиться в стіну, відрощує срану бороду, яка йому геть не личить.

Я наповнюю наші келихи з напівпорожньої пляшки білого, що стоїть в охолоджувачі біля столика.

— Ти могла б спробувати поговорити з лікарем?

— Джек каже, що я його стримую, — вона хмуриться, дивлячись у келих. — От було б добре, якби не стримувала — на тій дорозі, якою він зараз преться. Він ніколи не телефонує мені, не пише повідомлень. У мене більше СМС від Люка, ніж від Джека після аварії. Ось до чого дійшло.

Сара підтримує контакт із Люком, добродушним австралійцем, якій підібрав Джеків телефон тоді, у ніч аварії.

— Це погано, що я не можу дочекатися свого від’їзду наступного тижня?

Я хитаю головою.

— Зовсім не погано. Тобі вкрай потрібна якась перерва, — дівич-вечір її сестри на Канарах відбувається дуже доречно. — Джек без тебе трохи протушкується у власному сокові, це його розрадить. Йому доведеться трохи більше боротися за себе.

Вона зітхає, знизує плечима.

— Тобі так пощастило з Оскаром. Не думаю, що колись бачила його в поганому настрої.

Я змушена напружити всю свою пам’ять, щоб згадати, коли між нами останній раз була якась суперечка.

— Так, він дуже стабільний хлопець.

— Не думаю, що ти телефонуватимеш Джекові, поки я буду у від’їзді. Правда? — вона дивиться на мене, ніби я її остання надія. — Він міг би тобі відкритися. Бог знає, що він мені не розповідає.

Що я маю казати? Ні, це не варіант. «Ти думаєш, він говоритиме з Оскаром? Може, з чоловіком вийде краще?» Ще до того, як вимовила це, розумію, що ідея безглузда.

Вона хитає головою:

— Будь ласка, не ображайся, Лу. І не кажи Оскарові. Не думаю, що вони з Джеком на одній хвилі. Тобто, він йому подобається, але іноді той просто не знає, про що з ним говорити.

Я, чесно, не знаю, що на це відповісти, тож просто киваю й роблю великий ковток вина. У мене не лишається вибору. Я заглядаю до своєї сумочки від Кейт Спейд і витягую з неї щоденник.

— Гаразд, — розгортаю блокнот, пробігаю пальцем по наступному тижню аж до суботи. — Здається, Оскар поїде зранку на полювання.

Сміюся, коли Сара піднімає брову.

— Не питай. Це хтось запросив його брата, я так розумію. Я можу зателефонувати Джекові, коли Оскар там буде?

Сарині плечі розслабляються.

— Не знаю, як достукатися до нього. Зараз дійшло до того, що все, сказане мною, його дратує. Він, напевно, не буде таким грубим з тобою.

Умикається мій мобільний, який лежить на столі між нами, і я почуваюся майже винуватою, коли на екрані висвічується фото: ми з Оскаром у Таїланді, закохані й щасливі.

— Просто Оскар перепитує про вечерю, — кажу, швидко проглядаючи СМС. Я тепер боюся пропускати повідомлення: раптом там щось важливе. Та й не дивно, врешті-решт.

— Так по-домашньому, — каже Сара.

Я цього не заперечую. Я навіть не пробувала шукати собі окреме житло, частково тому, що сталося з Джеком, але, якщо чесно, через те, що мені дуже подобається грати у власний дім, не беручи на себе відповідальності за власність чи рахунки. Я знаю: так не зовсім правильно, але для Оскара життя завжди було саме таким, до того ж я мушу визнати, що почуватись у безпеці дуже приємно. Я постійно думаю, чи не надто безпечно й надійно, чи не надто стабільно, але, сидячи тут і слухаючи Сару, знаю, що мушу дякувати своїм щасливим зіркам.

— Добре тоді, — Сара киває на мій телефон, де саме висвічується фото спагеті болоньєзе, що приготував Оскар. — Схоже, тобі час їхати.

Я міцно обіймаю її, підіймаюся, щоб їхати.

— Він виправиться, Сар. Я знаю, що зможе. Він надто багато пережив. Просто дай йому час.

— Здається, це все, що я можу зробити, — каже вона, одягаючи куртку.

За останні кілька днів стало холодніше. Вулиці Лондона раптом наповнилися зимовими пальтами.

— Насолоджуйся сонцем, — я раптом відчуваю сильне бажання їхати разом із нею, танцювати, сміятися, бути безтурботною й дурною, такою, якими ми були на Делансі-стрит.

Вона всміхається:

— Вип’ю за тебе коктейль.