Одного разу на Різдво

3 листопада

— Джеку, синочку, там до тебе гості у вітальні, — кричить Біллі через коридор.

Я у ванній чищу зуби, майже безтурботно. Знаю: це не Сара, бо вона зараз засмагає на Тенеріфе. І знаю також, що це не колеги, бо, так, звісно, роботи в мене немає. І я, на Бога, сподіваюся, що це не моя клята матусенька знову, бо якщо це вона і Біллі впустив її, вирушаючи на футбол із Філом, то я його, курва, уб’ю. Треба було йти з ними, бо кликали ж. О, чекай. Вони мене не кликали. Я їх не звинувачую, чесно кажучи. Вони мали цілковите право не запрошувати мене нікуди, бо до біса добре знають: відповідь буде «ні». Тоді, може, це Міла Куніс. Їй пощастило: я після душу.

— Лорі, — від здивування зупиняюся біля дверей вітальні.

Вона присіла на бильце крісла, навіть не розстібнула свого червоного вовняного пальта, шапка з помпоном у руці.

— Джеку, — усмішка невпевнена. Вона практично не всміхається, і очі теж.

Озираюся на кухню: а раптом, боронь Боже, вона прийшла не сама.

— А де золотий хлопчик?

— Його звати Оскар, — бурчить вона.

Знизую плечима. Не збираюся витрачати цілий день на розмови про цього придурка, тож змінюю тему.

— Кави?

Вона хитає головою.

— Вина? Пива?

Знову відмова, вона знімає пальто, а я йду на кухню взяти пива для себе.

— Рада тебе бачити, — каже вона, коли я повертаюся та всідаюся на канапу. — Як справи?

— Пречудово, — підіймаю пляшку. — До дна!

Вона сидить мовчки, поки я висмоктую півпляшки.

— Ти певна, що не хочеш пивка?

— Зараз пів на одинадцяту ранку, Джеку.

Я сподіваюся, пиво поставить мене на ноги після похмілля. Починаю шкодувати про те, що викинув усі знеболювальні за одним махом та користуюсь горілкою замість медикаментів. Я знаю: так тривати не може. З минулої ночі досі весь розбитий.

— Ти прийшла сюди сказати, котра година? Бо в мене є годинник, він зазвичай мені про це повідомляє.

Дивлюся на голий зап’ясток, усвідомлюю, що не пригадую, коли востаннє бачив свого годинника. Десь він є, може, у цьому мотлоху в моїй спальні. Біллі з Філом уперто намагаються бути охайними фріками, тож моя кімната — звалище всіх Джекових речей. Лорі ніби вражена моїм питанням — Бог знає, чому. Вона сама почала з побожного застереження про моє пияцтво.

— Ні, я прийшла, бо хвилювалася за тебе, — вона зісковзує з підлокітника на крісло, коліньми в моєму напрямку.

— Ну, тепер бачиш, що не було потреби, — я жестом вказую на мою випадково чисту футболку. — Навпаки, що б там тобі Сара не казала, я не борсаюсь у смердючій ямі жалю до самого себе. Я прийняв душ, поснідав, тож можеш розслабитися й не стерегти самогубцю, або що ти там мала намір робити.

— Чистої футболки не досить, аби переконати мене, що в тебе все гаразд, — каже вона. — Я завжди поруч, коли тобі треба з кимось поговорити, добре?

Сміюся:

— Іди волонтеркою до самаритян, коли тобі хочеться почути про чиїсь проблеми.

— Слухай, спинися, — вона дивиться на мене. — Досить уже.

— Досить уже? — Сподіваюся, мій голос гострий, мов бритва. — Досить?

Вона підіймає підборіддя, круглими стривоженими очима дивиться на мене.

— Так, Джеку. Досить. Я не битися з тобою прийшла. У тебе немає причини поводитися зі мною по-хамськи.

Дивлюся на неї.

— Як робота?

Вона дивиться на мене секунду, ніби їй важко усвідомити мій плавний перехід до нової теми.

— М-м-м, так, — відповідає. — Усе добре. Мені подобається.

— Добре тобі, — киваю, вказуючи на неї пляшкою пива. — Щоправда, я завжди уявляв собі, що ти знайдеш щось більш, ну, знаєш, доросле.

От зараз я собою геть не пишаюся. Я знаю, як багато значила для Лорі ця робота, і знаю, що вона до біса класно її робить. Не можу собі уявити іншу людину, яка б настільки щиросердно та по-доброму відповідала на проблеми підлітків, не кепкуючи з того, чим вони переймаються. Я бачу, як сильно ображає її це моє зауваження. Для нас обох було б краще, якби вона просто пішла.

— Ось так?

Я киваю.

— Кожен має з чогось почати, я думаю.

— Так, напевно, так воно і є, — каже вона. — А як твої пошуки роботи?

О, мудро. Саме тоді, коли я нарешті відчув себе падлюкою, вона підкидає це питання.

— О, ти ж знаєш, як воно. Вони в чергу до мене вишикувалися, але я ще перебираю.

— Тобі, мабуть, треба придбати нову бритву, якщо тебе кличуть на всі співбесіди.

Я, захищаючись, проводжу рукою по щетині. Хм, схоже, вона перейшла зі стадії щетини до маленької борідки. Гадаю, можна її носити.

— Ти прийшла, щоб погиркатися? Бо в тебе вийшло.

— Ні, звісно, ні, — роздратовано каже вона. — Слухай, Джеку, усі за тебе хвилюються. Сара. Мама твоя… Я знаю, що аварія неймовірно жорстоко вдарила по тобі і втратити роботу для тебе було дійсно кепсько, але ж не можна так сидіти й гнити. Ти не такий.

Я дивлюся на неї, поки вона говорить, як рухаються її губи, на рівну лінію її зубів. Напевно, мені пиво в голову вдарило.

— Ти майже не змінилася за всі ці роки, — я сам здивований, що кажу це, а її вираз обличчя змінюється від зосередженого до розгубленого. — Ти все ще нагадуєш мені вуличного хлопчиська або паризького шпанюка.

Вона спантеличена, ніби хоче сказати щось одне, а потім відкидає цю думку на користь іншої.

— Сара каже, що ти викинув усі знеболювальні.

— Вони глушили мене.

— Але ж це вони й мали робити, Джеку. Глушити біль.

Я дратуюся, бо вони глушили не тільки біль. Вони глушили мій мозок. Я ходив, як у свинцевих чоботях, надто втомлений, щоб підняти свої кістки з ліжка, надто в дурмані, щоб думати про щось далі наступного хавчика чи валяння на дивані. Маленька частина мене визнає, що пиятика робить майже те саме.

— Я скучив за тобою, — я не сприймаю ці слова як власні настільки, що ладен обернутися: чи немає там кого іншого.

Її поведінка змінюється: вона опускається на коліна переді мною, накриває своїми руками мої.

— Подивись на мене. Джеку, послухай. Будь ласка, дозволь нам допомогти тобі. Дозволь мені допомогти тобі. Дозволь мені знову бути твоїм другом.

Вона щиро дивиться на мене своїми фіолетовими очима, стискаючи мої пальці.

— Так завжди було в нас із тобою, правда? — я не контролюю слова, які вилітають з мого рота. — Коли ти дивишся на мене — я знаю, — то дійсно бачиш мене. Я не думаю, що ще хтось так може, Лу. Не так, як ти.

Вона ковтає клубок у горлі та дивиться вниз, хмурить брови, розгублена новим напрямком нашої розмови. Я теж.

— Як я можу допомогти? — питає вона, знову дивиться мені в очі. — Може, зробимо перелік твоїх думок, твоїх турбот та проговоримо все це?

Єдине, що зараз у мене в думках, — це Лорі.

— Ти завжди пахнеш літніми квітами. Це мій улюблений аромат у цьому довбаному світі. — Що я, на Бога, роблю?

— Джеку…

Я не можу не робити цього. Уперше за дуже довгий час я почуваюся чоловіком, і це таке до біса гарне відчуття, як вихід із коми. Її рука в моїй — тепла й тендітна. І я роблю єдине, що можу вдіяти, або, можливо, єдине, чого мені чинити не можна. Я наближую свої губи до її уст, цілую, губи мої тремтять, чи це її уста тремтять. Я захопив її беззахисну, і ця мить — ідеальна, моя рука на її обличчі, тепло її вуст — біля моїх. А потім ідеал валиться зруйнованим, бо вона, відсахнувшись від мене, зривається на ноги.

— Боже, Джеку, що ти робиш? — вона важко дихає, одна рука на стегні, ніби щойно бігла й зупинилася.

— Ти не для цього прийшла? — кажу це, сповнений злоби й сорому, витираю зворотом долоні губи, ніби вона смакує згірклим. — Поки кішка гуляє і все таке?

Їй перехоплює подих, вона притискає руки до палаючих щік, нажахана моїм закидом.

— Ми довгий час були друзями, Джеку О’Маро, але, коли ти скажеш щось подібне до мене знову, цьому буде край. Зрозумів?

— О, так піднесено й шляхетно, Лорі, — глузую я, здіймаючись на ноги та роблячи кілька кроків, бо кімната раптом викликає в мене клаустрофобію. Я був прикутий до неї місяцями, тепер усе, чого я прагну, — відчинити двері й вийти геть. Я міг би дійти до краю острова, потім — іти морем, не спинятися, поки не скінчиться все. — Але воно не було так завжди, правда? Усе було по-іншому, коли ти потребувала підтримки, правда?

Вона повільно хитає головою, очі наповнюються слізьми.

— Будь ласка, не треба більше, Джеку. Це не те саме, і ти це знаєш.

— Так, — погоджуюся зневажливо, — усе було по-іншому, бо це ти потребувала мене тоді, а я не був таким до біса піднесеним і шляхетним, щоб відвернутися від тебе. — Я тичу в неї пальцем. — Я тебе пожалів, а тепер ролі змінилися, і ти не можеш принизити себе, щоб віддати ту гребану милість.

Усе це не правда. Жодне слово зі сказаного. Не впізнаю цього жалюгідного невдаху, на якого я перетворився. Ступаю крок до неї, не знаючи, що збираюся зробити, а вона відходить від мене, нажахана. У її очах бачу того, ким я став, і від цього мене верне. Але вона рухається, і цей клятий медальйон з морською зіркою потрапляє мені на очі. Я простягаю руку, щоб схопити його. Не знаю чому. Це ірраціональне. Я просто хочу знайти щось, що може мене спинити, але вона відсахнулася знову, і він зривається з її шиї. Дивлюся на нього секунду, потім кидаю на підлогу. І ми стоїмо нерухомо, вдивляючись одне в одного. Її груди важко здіймаються, а я чую, як кров моя біжить по венах, ніби вода, розбиваючись об каміння.

Повільно, обережно, вона відступає, піднімає свій медальйон, не відводячи очей від мене, ніби я звір, готовий напасти.

— Біжи додому, Морська Зірко, і не повертайся, — кажу я, задихаючись від жалюгідного пестливого прізвиська, яким послуговується Оскар, коли гадає, що його ніхто не чує. Вона схлипує, здригається, повертається й біжить за двері, з квартири, з мого життя. Крізь вікно я дивлюся, як вона йде, а тоді лягаю на підлогу й залишаюся так.

Джек налякав мене того ранку. Ні. Він нажахав мене. Я не знаю, що маю казати Сарі, коли вона запитає, як пройшли мої відвідини. У мене гадки не було, у якому він стані, як небезпечно низько скотився. Богу відомо, за нормальних обставин він не є чоловіком, схильним до насильства чи образливих слів. Мені страшно бачити його таким.

Зав’язую волосся у ванній кімнаті, обертаюся подивитися ззаду на шию. Я так і думала: лишився слід, маленький червоний слід, де ланцюжок мого медальйона врізався в шкіру перед тим, як розірвався. Прикладаю холодну фланель на це місце, потім занурююсь у воду. Шия — то дурнички. Я досить добре знаю Джека, щоб бути впевненою: він ніколи не заподіяв би мені навмисної шкоди. Ланцюжок був досить тонким, легко міг розірватися. Але сталося те, що сталося. І ці його слова. «Не повертайся».