Одного разу на Різдво

13 листопада

— Є інший чоловік, який надсилає тобі квіти? Скажи мені, хто це, і я викличу його на дуель.

Оскар щойно прийшов з роботи. Він вішає пальто та помічає вазу з півоніями на столику в холі. Коли квіти принесли, я серйозно міркувала, чи не викинути їх, бо він обов’язково запитає, від кого букет, а я не хочу брехати. Зрештою, я не відмовилася від квітів. Вони такі гарні та заслуговують на те, щоб ними милувалися. Квіти не винні, що їх надіслав Джек О’Мара. Я добродушно всміхаюся до Оскара. Не знаю: чи він настільки впевнений у наших стосунках, що не перейматиметься, чи такий славний — заради власного добра — і завжди готовий перейти до сприятливого висновку. Проте не здивуюся, коли виявиться, що в нього є дуельний пістолет.

— Їх надіслав Джек, — я перебираю кулон з морською зіркою, який полагодила, нічого Оскару не сказавши.

Він мовчки кладе на місце ключі, поруч із вазою, згодом ледь хмуриться.

— Ми трохи посварилися кілька днів тому, — я все намагалася вирішити, що розповісти Оскарові після того, як пішла з Джекової квартири. Скільки інформації складає істину, скільки — брехню. Тепер я шкодую, що не розповіла.

Він іде зі мною на кухню, сідає на табуретку, я наливаю нам обом по келиху червоного вина. То наш вечірній ритуал, коли ми не обідаємо з клієнтами. Це все трішки нагадує «домогосподарку п’ятдесятих», я знаю, але він працює допізна так часто, що до його повернення додому я зазвичай маю готову вечерю та відкорковану пляшку. Таке враження, що це найменше з того, що я могла б зробити, аби віддячити за те, що живу тут безкоштовно. Досі. Зрештою, не маю нічого проти. Поки він не попросить мене нагрівати його капці чи набивати люльку, я хороша. Щось є заспокійливе в тому, коли ти приходиш додому й нарізаєш овочі, особливо після довгого дня, як сьогодні. В обов’язки підліткової Тітоньки Триндець входять не тільки розмови про випускні сукні та поради щодо менструацій. Моя вхідна скринька сьогодні була надзвичайно важкою. Довелося розбиратися з булімією, щоб допомогти п’ятнадцятирічному хлопцеві, який написав, що бореться з хворобою, не розповідаючи про це родині. Якби я могла зробити для нього більше. Іноді почуваєшся безнадійно некваліфікованою для такої роботи.

— Про що ж ви з Джеком посперечалися?

— Він дуже засмучує Сару, — відповідаю. — У нього саморуйнівна поведінка, і вона досягла тієї точки, коли він перетнув межу повного занепаду. Подруга просила мене, щоб я спробувала якось із ним поговорити, і в мене воно вийшло не досить вдало.

Я говорю незвично швидко, ніби дитина на сцені, яка намагається прогнати завчений текст до того, як забуде слова й завалить виставу. Мені дошкуляє те, що я брехала про Джека О’Мару різним людям із різних причин майже з моменту нашого знайомства. Навіть якщо лише через замовчування.

Оскар пробує вино, дивиться на мене, як я витягаю з духовки печеню.

— Може, йому допоможе зміна оточення, — каже він незрозумілим голосом.

Я киваю.

— Відпустка може бути хорошою ідеєю.

Він послаблює краватку, розстібає верхній ґудзик.

— Я думав про щось більш тривале. Новий початок, — він перериває розмову, уважно дивиться на мене. — Нове місто. Тобто, місцеві радіостанції є повсюди. Так?

Який узагальнюючий іменник для кажанів, цікаво? Зграя? Стадо? Нарешті пригадую. Колонія. У мене зараз у грудній клітині — колонія кажанів, які чіпляються лапками за ребра, звисають із них, а ідея про те, що Джекові варто розпочати нове життя десь за межами Лондона, розбурхує їх, вони метушаться та тріпочуть своїми тоненькими, мов паперовими, крильцями. Мене нудить. Чи буде для Джека краще поїхати? Куди він поїде? Чи Сара поїде з ним? Думка, що я можу втратити їх, змушує мене випити одразу великий ковток вина, а не відпивати по трохи, як збиралася раніше.

— Сарі буде дуже незручно залишити Лондон — з її роботою, — кажу м’яко та виймаю тарілки з буфету.

Він дивиться на мене, потягує вино.

— Є поїзди. Вона може залишитися в Лондоні.

Оскар ніколи не озвучував відкрито негативної думки про Джека, і я відчуваю, що він намагається уникнути цього й зараз. Я добре знаю, що є поїзди, і люди можуть доїжджати, щоб бачити одне одного, навіть якщо житимуть у різних містах. Просто я не хочу для них такого.

— А це ідея.

Сподіваюся, ця думка ніколи не спаде їм на гадку. Це егоїстично? Є щось добре для Джека в ідеї раптового початку нового життя в такому місці, яке не має для нього неприємних спогадів — про аварію, про зруйновану кар’єру. Усі ці дні я теж обмірковувала цю біду. Наша дружба крихка, мов краї горілого паперу. Коли оглядаюся на неї, то не можу з упевненістю сказати, чи була вона такою істинною, як я про неї думала. Вона здається справжньою, але побудованою з певною метою, бо ми обоє любимо Сару. Оскар мовчить. Між нами сьогодні все якось — не як завжди: щось висить у повітрі, як перед грозою.

— Як минув день? — питаю з усмішкою, принаймні зовні.

Він зітхає:

— Галасливо. Під тиском. Пітера ще немає, тож майже всю роботу я виконую сам.

Іноді я сумніваюся, чи банківська справа — дійсно Оскарове покликання. Їй властиві різкість і спрямованість на те, що не є для Оскара природним, хоча я, можливо, недооцінюю його здатність до мімікрії та вміння перемикати характер у той самий момент, коли він перекидає вранці через плече свої червоні підтяжки. Хто є справжнім Оскаром? Мій оголений до пояса тайський коханець чи цей городянин у відпрасованій сорочці? Якби мене про це запитали рік тому, після короткого вагання я б відповіла: перший. Але зараз не впевнена. Попри тиск і напруження, він, поза сумнівом, насолоджується тим, що робить. Він іде на роботу рано-вранці, повертається пізно та найщасливіше почувається тими вечорами, коли завершена вигідна угода. Що я скажу через п’ять років, чи через десять? Можливо, корпоративний світ засмокче й пережує його, і я ніколи не побачу свого Робінзона Крузо? Сподіваюся, так не буде — більше для нього, ніж для себе.

— Чому б тобі не піти й не залізти в душ? — я знімаю кришку з печені, додаю ще трішки вина, ставлю її знову в духовку на кілька хвилин. — Печеня може ще умлівати.

Вечір закінчено, я проходжу квартирою, вимикаю світло перед тим, як приєднатися до Оскара в ліжку. Затримуюся в передпокої, пальці на вимикачі настільної лампи, яка освітлює вазу з півоніями, надаючи їм кремового відтінку. Вони свіжі, але одна пелюстка вже впала з якоїсь квітки та приземлилася на дерев’яну підлогу. Так і має бути з квітами, правда? Вони пишні й екстравагантні, вимагають твоєї уваги, і ти думаєш, що це найвишуканіше у світі, але через дуже короткий час уся краса зникає. Квіти в’януть, вода цвіте, і скоро ти вже не можеш тримати їх біля себе.

Іду до спальні та пірнаю, оголена, під простирадла в розкриті обійми Оскара, притискаюся губами до його грудей.