Одного разу на Різдво

27 травня

Люсіль прекрасно знає, що у вівторок Оскар у Брюсселі, тож чого вона зараз тисне на кнопку нашого дверного дзвінка — лишається тільки гадати. Якусь мить я міркую, чи не вдати, що мене вдома немає. Не думаю, що вона підглядала за мною та побачила, як я зайшла в будинок кілька хвилин тому. Чи, може, у неї є камера стеження, що фіксує всі мої пересування.

— Люсіль, — я відчиняю двері, перекосивши обличчя привітною посмішкою, (принаймні я сподіваюся, що ця посмішка привітна), — заходьте.

Я раптом відчуваю, що запрошую її до її власної квартири. Усі ж документи на її ім’я. Вона занадто чемна, щоб сказати про це вголос. А от її зверхній погляд саме про це нагадує, коли вона повз мене проходить у квартиру. Я миттю забираю зі столу порожню кавову філіжанку, тішуся, що встигла вранці до роботи пробігтися пилососом по всіх кутках. Оскар постійно намагається переконати мене, що варто запросити прибиральницю, але я просто не можу собі уявити, як розповім мамі, що плачу комусь, хто прибирає за мною. Її Величність Люсіль кидає навколо критичним оком і сідає. Боже, про що мені з нею говорити?

— Боюся, що Оскара сьогодні немає вдома, — кажу я, а вона спадає з обличчя.

— О, — її пальці тягнуться до важких перлів, які завжди прикрашають шию. — Я не подумала.

Звісно. У неї всі зустрічі в органайзері записані особливим зеленим чорнилом — цю ручку вона використовує лише для записів про нього.

— Чашку чаю?

Вона киває.

— Дарджилінґ, будь ласка, коли у вас таке є.

Зазвичай, я такого не тримаю, але хтось подарував нам на весілля колекцію різноманітних чаїв, тож я всміхаюся та залишаю її у вітальні, а сама йду «подивитися». Ха! «Так, — можу переможно вигукнути, — у мене є дарджилінґ». Я чудово знаю, що вона попросила цей чай лише тому, що намагалася мене підловити, отже, це неподобство, але я переповнена почуттям перемоги. Я б дуже хотіла, щоб між нами не було таких стосунків. Можливо, зараз саме час мені спробувати зробити якийсь крок уперед. Поки чекаю, коли завариться чай, ставлю на тацю цукорницю та молочник (теж весільні дарунки), додаю дві чайні чашки й тарілку з пісочним печивом.

— Ось, будь ласка, — кажу, заносячи тацю, а сама сяю, мов нова копійка, — молоко, цукор, печиво. Гадаю, я все врахувала.

— Ні, ні та ще раз ні, але дякую за спробу, — очі Люсіль мають інший відтінок темного коричневого, не такий, як в Оскара, більш бурштиновий. Схожі на зміїні.

— Мило, — кажу я та ховаю руки під себе, щоб не метушитися. — Вам Оскар у якійсь особливій справі потрібен?

Вона хитає головою:

— Просто проходила повз ваші двері.

Міркую, чи часто вона отак «просто проходить».

Я знаю, що в неї є ключ. І не здивуюся, якщо вона заходить, коли нікого немає вдома. Ця думка мене збентежує. Вона що, шукає докази, що я авантюристка? Проглядає нашу пошту, шукаючи повідомлення про перевищення кредиту на картках, чи оглядає мої шухляди в пошуках свідчень темного минулого? Вона, напевно, уся на отруту сходить від того, що я чиста.

— Гадаю, вам тут самотньо протягом тижня?

Я киваю.

— Я дуже сумую за ним, коли його тут немає, — відчуваю раптове бажання сказати їй, що влаштовую тут оргії, щоб якось згаяти час. — Просто намагаюся бути чимось зайнятою, — і, щоб підтвердити свої слова, наливаю чай.

Без молока, без цукру.

Вона відсьорбує, як справжня леді, та кривиться, ніби я налляла їй сульфатної кислоти.

— Наступного разу варто дещо менше настоювати, гадаю.

— Пробачте, — бурмочу, міркуючи про себе, що найтривожнішими словами в цьому реченні були «наступного разу».

— Адміністратор, так? У журналі? Пробачте, мусите мені нагадати, чим ви займаєтеся.

Подумки зітхаю через її грубість. Вона достеменно знає, ким я працюю й де саме. Не маю жодного сумніву, вона все це постійно перевіряє.

— Не зовсім. Я журналіст у часописі для підлітків.

Знаю, знаю. Я майже на межі того, що можна назвати журналістикою.

— Ви сьогодні говорили з Оскаром?

Я хитаю головою та кидаю погляд на годинник.

— Він зазвичай телефонує після дев’ятої, — замовкаю, потім, сповнившись наміром простягнути, мов голуб миру, гілку оливи, додаю: — Коли бажаєте, я можу попросити його, щоб він зателефонував вам завтра.

— Не переймайтеся, дорогенька. Я певна, що для нього надто великий клопіт пам’ятати про те, щоб зателефонувати додому кожного дня, не заносячи цю справу до щоденника, — вона додає наприкінці маленький смішок, ніби я така собі дружина-гарпія, яку варто поставити на місце.

— Не думаю, що це для нього клопіт, — відказую, ображена, попри власне бажання. — Для нас обох важко бути далеко одне від одного, але я ним пишаюся.

— Так, я цього й очікувала від вас. Ця робота вимагає великого напруження, особливо з іноземною командою, — вона посміхається. — Хоча Крессінда розповідає мені, що працювати під його керівництвом просто чудово.

Крессінда там працює? Вона хоче, щоб я запитала її, про що це вона верзе? Я ковтаю питання, хоча воно пече мою горлянку. Щоб якось це прикрити, беру свою чашку та відсьорбую того клятого чаю — він смакує, мов котячі сцьоки. Ми оцінюємо одна одну, витріщаючись з різних боків скляного кавового столика, нарешті вона зітхає й опускає очі на свій годинник.

— Боже милостивий, уже так запізно? — вона зривається на ноги. — Мені час іти.

Я теж підстрибую та йду її провести. Коли цьомаю її в паперову щічку біля дверей, то, копнувши в собі трохи глибше, нарешті знаходжу отрутну кулю.

— О, це була така приємна несподіванка, мамо. Нам треба частіше зустрічатися.

Мабуть, її менше нажахало б, якби я її лярвою назвала. Я справді думала, що вона дасть мені ляпаса.

— Лорел, — вона манірно схиляє голову та вислизає за двері.

Коли вона нарешті пішла, я вихлюпую ці чайні сцьоки в раковину, наливаю собі великий келих вина замість цієї гидоти. Як така кисла жінка могла зростити такого солодкого чоловіка — нерозгадана таємниця для мене. Сідаю на канапу. Мені так самотньо. Люсіль прийшла сюди з однієї причини: переконати мене в тому, що Оскар проводить половину свого часу в Брюсселі зі своєю колишньою подружкою, яка набагато більше йому пасує. Його колишня, про яку він навіть не подумав розповісти мені як про свою підлеглу.

Єдина людина, якій я зараз хотіла б зателефонувати, з якою хотіла б поговорити, — це Сара. Я вже майже пробую набрати її номер, але що казатиму, якщо вона дійсно відповість? «Привіт, Саро, мені треба з кимось поговорити, бо я з’ясувала, що мій чоловік проводить надто багато часу зі своєю колишньою?» Якось я сумніваюся, що вона дослухається до мене зі співчуттям. Натомість дістаю лептоп і відкриваю свій Фейсбук. Крессінди немає серед моїх друзів, але в Оскара вона є, тож перейти з його сторінки на її — справа однієї секунди. Більшість записів у неї підзамочні, окрім кількох постів, які вона хоче продемонструвати світові, — кадри її вишуканого життя в Брюсселі. Я клікаю, поки не знаходжу її в групі перед баром, де Оскар сміється поруч із нею за столиком.

О Оскаре.