Одного разу на Різдво

3 липня

Тепер, коли я вдома, знову дивлюся на Сарине повідомлення. Цілу ніч і день мені відомо, що Лорі в біді, і я досі не зв’язався з нею. Не знаю, хто я після цього — хороший приятель моєї дівчини чи гімняний друг.

Я й так, і по-іншому перетасовую це все для себе, намагаючись вирішити, як вчинити правильно. Те, що правильно для мене, не буде правильним для Лорі, і для Аманди теж не буде. Не хочу все нахрін зіпсувати.

Дивлюся на відкритий екран. Я вже двічі написав і видалив повідомлення. Перше: «Хей, Лу, як там твоє “нічого”?» — було надто веселим і як сніг на голову, а друга спроба: «Я завжди поруч, якщо тобі потрібен» — надто сильним. Мої пальці кружляють над кнопками, я пробую знову й знову.

«Хей, Лу, Сара розповіла мені твої новини. Можна тобі зателефонувати?»

Тисну «надіслати» до того, як встиг обміркувати текст, потім кидаю телефон і йду на кухню по пиво.

До її відповіді спливає півгодини. Моє серце знайомо підстрибує, коли бачу її ім’я на екрані.

«Мабуть, не варто? Насправді, я ще не готова говорити з людьми. Але дякую. Наберу тебе, коли знову зможу. Вибач. Цьом.»

Боже. Мене сприймають як людей, за межами найбільш довіреного кола. Жбурляю телефон і заплющую очі, гадаючи, чи буде колись такий час, коли всі фрагменти мого життя опиняться на правильному місці.